Газова війна Росії та України, що, на лихо, збіглася з економічною кризою, попри сподівання прямих і непрямих учасників конфлікту, виявилася затяжною.

Тим часом європейські споживачі, залишаючись між фронтами конфлікту, створеного Москвою та Києвом, мерзнуть, їхні підприємства зупиняються чи скорочують виробництво, а тамтешні ЗМІ пускають у хід чорний гумор щодо влаштованого їм «холодомору». Якщо спочатку вони здебільшого підтримували Україну, то нині доброзичливий тон змінився на роздратований: «Що нам до двосторонніх російсько-українських відносин?» На жаль, навіть наші симпатики нині не бачать різниці між «безжальною» Росією і «необачною» Україною, яка не забезпечила транзит. Коли в хаті холодно, то байдуже, де правда...

Тож в очах Європи ми підрубали гілку, на якій самі сиділи: навіть опоненти спорудження газогонів в обхід України нині змінили ставлення до цієї проблеми.

Але поки Європа намагається з’ясувати, хто злодій, а хто жертва, і російські, і українські пани продовжують обвинувачувати одне одного у зриві постачання і транзиту газу. На заяву НАК «Нафтогаз», що реальний термін для транспортування палива становить щонайменше 36 годин, «Газпром» вимагає його негайного прокачування. Аргументуючи тим, що на час припинення постачання транзитні магістралі на території України були заповнені російським газом. Тож, прибувши на вхід, така само кількість його має негайно з’явитися на виході. Натомість «Нафтогаз» твердить, ніби не припиняв транзит, тож після його зупинки «Газпромом» трубопроводи стали порожніми.

Утім, якби не було цих причин, то неважко здогадатися, що сторони знайшли б інші — не важливо, які саме, і хто саме. Зокрема, досі не розв’язана проблема технологічного газу, необхідного для прокачування. «Нафтогаз» має намір відбирати його зі спрямованого «Газпромом» для Європи, а російський монополіст вважає це крадіжкою. І обіцяє на таку само кількість зменшити його постачання європейським споживачам. Що поспішив довести до відома Єврокомісії.

Україна теж закликала ЄС втрутитися (самі неспроможні домовлятися? — Авт.), та ще й переконуючи єврочиновників, що ціна, яку править Росія — 250 дол. за 1 тис. куб. м, — зависока. Це тоді, коли Європа досі сплачувала за нього по 400—500 дол. за тис. куб. м. Хоч і запізно, але в бій запустили «важку артилерію»: і Президент, і Прем’єр-міністр намагаються переконати світ, що Україна «не винна», «спроможна», «надійна» і т. д.

Безперечно, Кремль використовує свого монополіста «Газпром» для того, щоб робити політику. Утім, чому ми мали б чекати, аби це було по-іншому? До того ж, хоч як прикро, росіяни роблять її набагато уміліше, ніж наші керівники. Бо коли «Газпром» зі своїми проблемами біжить до Путіна, Україна падає навколішки перед ЄС чи перед США, виставляючи себе жертвою політики Москви. А може, це для того, щоб відвернути увагу від власної неспроможності розв’язувати виклики сучасного світу? Але хіба Україна не гідна кращого? Та ніхто не хоче шукати компромісів. Де правда, мала б сказати третя сторона — спостерігачі від ЄС. Але вони уникають робити висновки. Можливо, й тому, що власна сорочка ближче до тіла...

Тим часом гра у покер триває: дві країни, вдаючи, що все у них — окей, змагаються у вправності, хто краще зуміє обдурити не лише партнера, а й європейських споживачів газу. Як довго їм це вдаватиметься?