Сліди Гурського загубилися в Сибіру

— Мій дід Павло Гурський був незвичайною людиною, — розповідає жителька Ільпибоків Ганна Харчук. — Вирізнявся богатирською статурою — два з лишком метри зросту, мав гучний голос, унікальну пам’ять. З першого разу міг повторити щойно почуту пісню. Був найосвіченішим у селі: цікавився історією, читав усе, що потрапляло до рук. Дідусь служив на легендарному кораблі «Потьомкін», звідки, мабуть, у нього військово-організаторські задатки.

Ганна Харчук розповіла, що матрос- «потьомкінець» мав великий авторитет у жіноцтва. Не дивно, що йому не відмовила красуня Маруся з Демидівки. Вона з багатої сім’ї, до неі сваталося зо двадцять женихів. Та вона таки дочекалася того, кого палко покохала.

— Бабця терпіла постійні роз’їзди чоловіка до Варшави, Львова, Києва, переживала, бо дід Павло часто ризикував, брав участь у збройних сутичках. Під час однієї облави не придумав нічого ліпшого, як на цвинтарі відсунути надгробок, влізти до склепу і там чекати, аж поки поліція вибереться із села. А потім, коли на західноукраїнських землях міцно пустила коріння Річ Посполита, Павло Гурський справді пропав безвісти. Бабця думала, що чоловік її покинув, порвала усі його фотографії. Та коли дізналася, що він потрапив до польського, а згодом — до більшовицького суду, чекала його повернення. Вірила, що Павло перехитрить долю, як от у Дубні, коли його поляки посадили у тюрму. Тоді він влаштував у казематі вибух, а доки варта з’ясовувала, що до чого, подався через поля додому. Це з Дубна, а зі Східної України, де Павла теж судили, Маруся чоловіка не дочекалася.

У першій чверті минулого століття Павло Гурський жив у селі Ільпибоки, був простим селянином. Але цікавився політикою: як сам казав, «їздив у великі города, щоб там побачити, як живе Україна». Коли влада почала змінюватися, запанувала, по суті, анархія, Гурський усе частіше збирав на сходку чоловіків і обговорював ситуацію. А далі надумав створити загін самооборони, який міг би забезпечити спокій усій громаді, бо українцям уже набридло бути постійно під чиїмось ярмом — австро-угорським, совєтським, польським.

Послали гінців у сусідні села, щоб підтримали. Гурському підпорядковувалося до сотні чоловіків, котрі могли у будь-який момент зібратися й дати відсіч ворогу. Зброю, що залишилася з часів першої світової війни, відшукали у траншеях. Муштру проходили у лісі за Ільпибоками.

Загін Павла Гурського існував до осені 1920 року. Після Ризького договору ці землі відійшли до Польщі. Тверезо зваживши свої сили й міць польського війська, командир, щоб зберегти людям життя, наказав розформувати загін, а зброю приховати.

Польська влада заарештувала Гурського і шукала свідчень про скоєні проти Речі Посполитої злочини. Але таких, хоч як то дивно, не помічалося за звинуваченим — він не вбив жодного поляка. Все-таки справа дійшла до суду. За свідків викликали багатьох колишніх бійців загону самооборони. Один із них, Трохим Гончарук, згадував, як мужньо тримався на суді його товариш. У заключному слові Гурський навіть звинуватив поляків в окупаційній діяльності:

— Ми вас тоді не хотіли і зараз не хочемо! Ми зі своїм військом не йшли на вашу землю, а ви прийшли. Хто ж тоді окупант? Ви винуваті. А совєти винуваті ще більше від вас.

Гурського відпустили із в’язниці. Він подався у Радянську Україну. Але після переходу кордону радянська влада його заарештувала — не повірила, що польський суд просто так відпустив в’язня. Знову суд. І знову Павлу пощастило: судове засідання проводив його земляк Сава Березюк із Демидівки. Він відпустив підсудного.

Однак невдовзі на Гурського сфабрикували нову справу. Коли арештованого везли у товарняку, він вирвав із підлоги дошки і вискочив на ходу потяга. Провалився в річку, довго повз по кризі. Застудився. Його врятувала у чужому селі бабця, що зналася на травах. Тут місцева влада, не знаючи про його минуле, запропонувала Гурському вчителювати у школі. Але Павла вислідили більшовики і запроторили до Сибіру.

Звідти додому прийшов лист, у якому Павло розповів про свої поневіряння. Сподівався, що йому зменшать строк. Хотів повернутися у рідне село. А потім сліди Павла Гурського назавжди загубилися.

Він був далеким від розуміння, що на окремому клаптику землі окремої держави не збудуєш. Але він був, як ніхто інший, близьким до розуміння ідеї незалежності і ніхто не міг дорікнути йому за нелюбов до України, до того клаптика землі, звідки проростає національне коріння.

Євген ЦИМБАЛЮК,Олександра ЮРКОВА.

Рівненська область.

Фото з домашнього архіву Ганни Харчук та Євгена Цимбалюка.