У розпал процесу приватизації дехто, скориставшись шпаринами в законодавстві, зумів внести до статутних капіталів господарських товариств свої відомчі гуртожитки (таких у Рівному дев’ять), мало думаючи про тих, хто в них мешкає. А серед мешканців гуртожитків переважно люди з невисоким рівнем статків, що не дає змоги їм придбати власне житло.
Така «доля» спіткала і мешканців гуртожитку по вулиці Відінській, 10, у Рівному, яким не залишається нічого іншого, як нагадувати владі (обласній і міській) про проблему, яка не розв’язується багато років. Можна зрозуміти людей, які живуть, наче на пороховій бочці, оскільки переживають, чи не спіткає їх доля безхатченків, що залежить виключно від власника гуртожитку. Тому час від часу нагадують владі про проблему пікетами, зверненнями тощо.
Пікетували вони 13 червня приміщення, де проходила сесія Рівненської обласної ради. Депутати нібито знайшли, на їх погляд, розв’язання цієї проблеми. Вони проголосували за те, щоб з обласної комунальної власності передати у власність територіальної громади Рівного будівлю по вулиці Князя Володимира, 112-а, щоб у подальшому міська рада Рівного обміняла її на приміщення гуртожитку, що дасть можливість мешканцям гуртожитку по вулиці Відінській, 10, розпочати процедуру приватизації кімнат та гарантуватиме їх право на житло.
Однак, на думку мешканців згаданого гуртожитку, обміну приміщень перешкоджає міський голова Рівного Володимир Хомко, який нібито зволікає із внесенням питання про обмін будівель на сесію Рівненської міської ради.
Проблема, до якої, на мою думку, причетний і Фонд держмайна, який свого часу «проґавив» включення до статутних фондів господарських товариств гуртожитків, визрівала роками і нині нагадала про себе невдоволенням і протестами людей. І тепер розв’язувати цю проблему (вона актуальна не лише для Рівного, а й для багатьох міст України) мають інші — в конкретному випадку обласна та міська влада. Але робити це потрібно законно — тільки так робляться добрі справи.
Щодо конкретного випадку з Відінською, 10, то тут і досі багато запитань. Серед них, зокрема, такі: ще не відомо, чи погодиться на обмін приміщеннями власник гуртожитку, чи буде цей обмін рівноцінним. Навіть у разі такого обміну чи не виникне прецедент, коли мешканці інших двох рівненських гуртожитків, які перебувають у схожому становищі з мешканцями кімнат по Відінській, 10, теж не вимагатимуть такої само схеми розв’язання і їхньої проблеми. І чи знайдеться в обласної влади майно, щоб влаштувати такий само обмін і для них?
Але у всьому цьому є й позитив: влада, хоч і під тиском, почала нарешті шукати варіанти розв’язання проблеми приватизованих разом із мешканцями гуртожитків, а відтак виправляти «помилки» (?) приватизації.
Рівне.
***
Ось що сказав із цього приводу міський голова Рівного Володимир ХОМКО:
— Безумовно, я дуже співчуваю мешканцям цього гуртожитку. Адже ситуація, в якій вони опинилися, склалася не сьогодні, а 21 рік тому. Я готовий допомогти цим людям, але за однієї умови: діятиму виключно в рамках законів України. А в статті 293 Господарського кодексу України чорним по білому написано: «Не може бути об’єктом міни (бартеру) майно, віднесене законодавством до основних фондів, яке належить до державної або комунальної власності, у разі якщо друга сторона договору міни (бартеру) не є відповідно державним чи комунальним підприємством». Тобто обмін комунального майна з майном приватної фірми — це кримінал, а я не хочу мати проблем із Кримінальним кодексом України.
— Закон один для всіх — і для прокурора, і для голови обласної ради, — продовжує міський голова Рівного Володимир Хомко. — Через півтора року тих людей, які нині дають поради переступити через закон, на посадах може не бути. І може статися так, що їх наступники не заплющуватимуть очі на порушення закону — тоді спитають із мене. Попри це, я обов’язково внесу це питання на розгляд сесії Рівнеради. Упевнений, що депутати його підтримають і рішення буде позитивне. Але я підпишу цю угоду обміну лише після того, як Міністерство юстиції України дасть мені відповідні роз’яснення, а Генеральна прокуратура підтвердить, що такі дії законні. Інших причин, чого я з цим зволікаю, немає. Причина одна — необхідність дотримуватися закону.
