Під дахом року гризунів

Починали рік з макроекономічних диспропорцій — доходи з розрахунку на одного українця від 2005 року зросли на 94,8 відсотка, тоді як ВВП всього лиш — на 16,9. Ініціативи Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, відображені в програмі «Український прорив...», пестили вухо і різали розум. Різке збільшення соціальних стандартів (через мінімальні та середні розміри заробітних плат і пенсій, компенсаційні виплати за знеціненими заощадженнями радянського Ощадбанку, соціальні допомоги тощо) розгойдували ціни. А ще допомагали розкручувати бум споживчого кредитування, який базувався на іноземних запозиченнях. Навіть «гладко причесана» звітність першої половини року вражала — громадяни завинили майже 200 мільярдів гривень. На «показушному добробуті» влада піарилася. Уряд запевняв, що в такий спосіб він захищає людей від світових цін. Тому, мовляв, і доходи відповідні, і споживчі кредити не зайві. Секретаріат Президента звинувачував уряд у популізмі, не помічаючи свого власного. Бізнес, який на політичних кризах зуби наїв, це тішило. Згадайте лишень, як невимушено ВАТ «Укрнафта» блокувало навесні торгівлю нафтопродуктами на своїх АЗС. Або яким нестримним потоком перетинали кордон новенькі іномарки за сірими схемами (23 тисячі одиниць за вісім місяців!) Або як легко пролобіювали в грудні відмову денонсувати угоду з Кіпром, куди упродовж року замість держбюджету перетікали капітали. Хіба дивно, що економічний перегрів влада банально прогавила?!

Усі висхідні тренди макропоказників спиралися на кризогенні чинники, які доводили до банкрутств країни Південно-Східної Азії. І там, і тут накопичення корпоративного боргу не супроводжувалося адекватним зростанням експортної виручки. І там, і тут під банкрутство підводили непомірні валютні ризики, пов’язані з бумом кредитування, лібералізацією рахунку державних і приватних капіталів. Країна потребувала не антикризової, а антигризової політики. Однак ані уряд, ані Президент країни не зважали. Держава мала погасити лише 5,4 мільярда гривень боргу за курсом 5,05 гривні за долар США і шанси його реструктуризувати. Однак за підприємствами і комбанками «висіло» сім мільярдів доларів США (у тім числі більше чотирьох мільярдів доларів слід було погасити в другому півріччі). Синдиковані банківські кредити та єврооблігації мали погашати Райффайзен Банк Аваль, «УкрСибБанк», «Укрексімбанк», «Надра», «Укрпромбанк», Брокбізнес Банк, АБ «Кредит-Дніпро», «Південний», АКБ «Форум», Альфабанк, Седбанк, ОТП-банк, АКБ, «Укргазбанк» та інші. На технічний дефолт від початку року наражалися НАК «Нафтогаз України» і «Укравтодор». Тісна залежність боржників-гризунів від курсових коливань іноземних валют і фондових індексів здетонувала в другому півріччі. Криза ліквідності на Заході висушила кредитне джерело. А висока доходність від операцій з американською валютою потягла за собою відтік капіталу з країни.

Далі — гірше: безпорадна боротьба за порятунок «від щурів» Промінвестбанку змусила вкладників бігти рятувати власні депозити. Нацбанку нічого не лишалося, як одномоментно заборонити дострокове закриття депозитів і приріст валютних запозичень, що принесло на грошово-кредитний ринок мертву тишу. В грудні гривня обвалилася проти долара США більш як на 80 відсотків від початку року, бо дохідність за обмінними операціями притягувала комбанки та експортерів, ніби щурів до сирного шмату. До кредитної мишоловки потрапила вся країна, оскільки бізнес і споживачі брали кредити за курсом 4,50, а тепер були вимушені погашати їх за курсом 8—9 гривень за долар США. Переоцінений долар зупиняв навіть виробників хліба і провокував втечу капіталу, оскільки інвестори не бачать сенсу вкладатися у слабку гривню.

Багатомільярдне рефінансування у листопаді не могло погамувати спекулятивні операції на валютному ринку з двох причин: через непрофесійні дії Нацбанку та домінування інстинктів гризунів на валютному ринку — самозбереження і ненажерства. Надмірні обсяги іноземного капіталу забезпечили згубний процес перегріву економіки і стали внутрішнім подразником фінансової кризи, яка на смерть пересварила Президента з Прем’єр-міністром.

Антиінфляційний курс, на якому всі спалились

Пріоритетом економічної політики, якщо абстрагуватися від політичних декларацій, була боротьба з інфляцією. Її, як відомо, провокувало зростання цін на енергоносії (в першому півріччі — на нафту), на продовольство, штучне зміцнення гривні, дивовижна монополізація споживчих ринків.

Опублікований у квітні урядовий план антиінфляційних заходів одержав схвальну оцінку, завдяки переважно їхньому ринковому змісту. Але запекле політичне протистояння між секретаріатом Президента і урядом унеможливило досягнення прийнятного результату, мало того — породжувало стійкі інфляційні очікування, які справджувалися. Візити до Москви Президента Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко для врегулювання газових проблем вітались, як один, поза тим вартість газу для промспоживачів перетнула психологічний рубіж у 300 доларів за 1 тис. куб. А «Газпром» лякав перекрити газ і в лютому, й у грудні. Для кінцевого споживача він дорожчав за рахунок нетарифної складової ціни, погіршував конкурентоспроможність виробників, і поглиблював інфляцію. Переговорний процес з росіянами під роздратованим патронатом викликав зливу емоцій у нагрітому політиками суспільстві — ти ба, знову погризлися, не поділили літак! — і це звучало як застереження: «Очікуй на подорожчання газу!» Це державний і місцеві бюджети на фініші року задумались щодо прогнозного курсу гривні на 2009 рік, а бізнес, для якого газ є сировиною, закладав не менше 10 гривень за долар США.

Ще одним резонансним кроком виявилась ревальвація гривні у другій половині березня (з 5,05 до 4,85 гривні за долар США). Вона мала на меті: а) поміняти багатозатратну схему газових поставок через «Укргазенерго» і «Росукренерго» (щомісячні платежі за газ сягали близько 750 мільйонів доларів США); б) стримати інфляцію; в) адекватно відреагувати на падаючий долар у світі. Але стримати споживчі ціни вдалося не за рахунок ревальвації, а головно завдяки товарним інтервенціям з Аграрного фонду, надходженню по імпорту після вступу до СОТ, монетарним та адміністративним чинникам. При цьому спічрайтери Президента засуджували всілякі націнки і розцінки і не допускали голів облдержадміністрацій до Прем’єр-міністра. Коли на заключній прес-конференції Президент прохопиться, буцімто він не відповідає за економіку, то буде чиста правда, яка влаштовує всіх гризунів.

Нацбанк не визнає, що вихід з прогнозного коридору 4,95—5,25 унеможливив нормальний розвиток внутрішнього ринку і заклав передумови для погіршення торговельного балансу. Уряд — що його діяльність призвела до подорожчання грошей на початку року, а пропозиції стосовно фінансування дефіциту бюджету за рахунок тиражування грошових знаків приведуть країну до гіперінфляції. Президент — що він відповідальний за політику, яка себе дискридитувала, бо довіра людей, як запевняють банкіри, категорія економічна.

Цінова нестабільність найбільш зле пожартувала з аграріями — в очікуванні сприятливої кон’юнктури і, дякуючи нефаховому регулюванню зовнішньої торгівлі, вони втратили на деяких сільгоспкультурах (наприклад, на насінні соняшника) ледь не 100 відсотків своїх прибутків.

Дефіцит торговельного балансу (перевищення імпорту над експортом) сягнув у листопаді 16 мільярдів доларів США, а поточна інфляція — 23 відсотків, що змусило Нацбанк девальвувати гривню. Про неефективність антиінфляційної політики свідчить і прикінцевий показник інфляції — 22,3 відсотка.

Той, хто звинувачує уряд у високій інфляції, лукавить — не менше винні і його попередники. Борці з багаторічною інфляцією, даруйте, зробили усіх нас гризунами.

Приватизація, яку всі блокували

Розірвати замкнене коло запеклого протистояння по лінії Президент — Прем’єр-міністр — коаліція — опозиція неможливо, бо вісім років поспіль яблуком розбрату між гілками влади і різними політичними силами є власність. Навесні до кількох центрів правління економікою (в урядовій та президентській іпостасях) якийсь період ми мали двох антагоністичних керівників Фонду держмайна одночасно. Адже реалізоване право продати, скажімо, Одеський припортовий завод надало б одній політичній силі потужний важіль для проведення соціальних виплат, виконання держбюджету, зрештою, зміцнило б рейтинг прем’єрки, а її опозиційні, партійні, профспілкові, ще бозна-які опоненти мали його невтомно гризти. Приватизацію ОПЗ у травні Віктор Ющенко заборонив своїм указом і відбив у інвесторів будь-яке бажання придбати на аукціоні блокуючі пакети кількох енергокомпаній. Не забивайте голову тим, чи це було вигідно на той момент державі, оскільки навіть якби якийсь актив тоді продали, угоду оскаржили б у якогось гризуна в суді. Бо до того були підстави: відсутність єдиного центру формування стратегічної політики приватизації (цю роль виконували то РНБО, то Президент); патронування приватизації соціалістами — категоричними її противниками; деформоване гризунами приватизаційне законодавство; руйнівна суперечка між Президентом і прем’єром. Згадайте епопею із затвердженням порядку проведення земельних аукціонів, а насправді — мишину тяганину за право останнього слова. Держбюджет передбачав відчуження землі винятково на аукціонах, а порядку країна не мала через неузгоджені позиції між Президентом і прем’єром — отже, кілька місяців поспіль чекали інвестиції, капітальне будівництво, здоровий глузд.

У 2008 році держбюджет мав отримати від приватизації більш як вісім мільярдів гривень, а за 11 місяців Фонд держмайна перерахував тільки 420 тисяч гривень. Уряд був вимушений подовжити приватизаційні плани на 2009 рік, розраховуючи на продаж того самого Одеського припортового, «Укртелекому», «Турбоатома», низки активів енергетичних компаній. Але з огляду на глобальну кризу ліквідності прогнозну виручку у 8,5 мільярда гривень на 2009 рік можна цілком списати на апетит урядових гризунів.

Національні проекти, які ледь посувалися

Поза сумнівом, найбільша вдача минулого року — вступ до Світової організації торгівлі. Попри те, що очікуваного багатьма напливу дешевого імпорту через подорожчання продовольчих цін ми не відчули. Попри те, що похмурі передбачення аграріїв, представників легкої промисловості, машинобудування, які поки що більше втратили, ніж здобули, по суті виправдалися. Однак, по-перше, на швидкі позитивні зміни ніхто й не очікував. По-друге, значення цієї події важко переоцінити вже тому, що це добра нагода позбутися інстинктів гризунів у виробництві, торгівлі та споживанні. По-третє — і найголовніше, відокремленими від СОТ ми вже фактично втратили статус сучасного виробника комбайнів, верстатів, літаків. Головно тому, що бракувало інвестицій і приватної власності на засоби виробництва і землю.

Зрештою, тому так важко ми реалізовуємо ще один загальнонаціональний проект — Євро-2012. Хіба не було б легше, якби спорудження аеропортів, готелів, стадіонів не супроводжувалося земельними і кадровими розбірками? І хіба не тому ми так повільно просуваємося до мети, що не знаходимо спільної мови ані між собою, ані зі світом?!