З березня 2007 року, коли на «Луганськтепловоз», котрий практично гинув від байдужості державних органів України, прийшли російські інвестори, і це підприємство впевнено почало підніматися з колін, нарощувати виробництво, а працівники заводу стали забувати про багатомісячне чекання мізерної заробітної плати, одразу — як за помахом диригентської палички — з’явилося безліч плакальників за «загубленим для держави заводом». На сторінки газет і екрани телевізорів було вилито стільки «крокодилячих сліз», цинічної неправди, що на чергову брехню і сил немає відповідати: як в народній приказці, до чужого рота не приставиш ворота...

Та й марно з цими людьми сперечатися, бо серед тих, хто проливає фальшиві сльози за «Луганськтепловозом», ті політики з «помаранчевої камарильї» зухвало розоряли країну в роки мародерської «прихватизації». Вони прагнули захопити прославлений флагман вітчизняного локомотивобудування.

Однак про все це хоч коротко, але по порядку.

Після руйнування СРСР розпалися налагоджені протягом багатьох десятиліть господарські зв’язки між підприємствами братерських республік. Банківська система країни, на чолі якої стояв нинішній Президент України, практично не фінансувала, не кредитувала реальний сектор економіки, що призвело до панування в народному господарстві середньовічного бартерного обміну і паралічу виробництва на більшості підприємств.

Ця біда не обминула і тридцятитисячний колектив Луганського тепловозобудівного заводу, який випускав у радянський період 95—97 відсотків союзного виробництва магістральних тепловозів, що працюють не тільки на залізницях великої держави, а й експортуються до 17 країн світу.

Керівництво заводу, міста й області докладало величезних зусиль для збереження заводу-гіганта, гордості вітчизняної індустрії. Певний внесок у цю шляхетну справу робили й ми — ветерани заводу: наш на двох загальний виробничий стаж на заводі становить більш як 60 років! Будучи народними депутатами України різних скликань, ми зверталися до найвищих керівників держави і знаходили розуміння з їхнього боку державної важливості збереження цього стратегічного підприємства. Ми вдячні Л.Д. Кучмі, А.К. Кінаху, покійним нині міністрам В.І. Малєву, Г.М. Кірпі й багатьом іншим тодішнім керівникам, завдяки державній позиції котрих завод виживав, освоював виробництво нової техніки — дизель- та електропоїздів, трамваїв, шахтних електровозів та іншої продукції.

Але ми не маємо права забути й тих, кого не влаштовував державний статус «Луганськтепловоза», хто всіляко прагнув штучно збанкрутити це підприємство, залишав його без державних замовлень і відповідно — без заробітної плати багатотисячний колектив.

За прем’єрства нинішнього Президента Віктора Ющенка їм удалося «штовхнути» завод за смішну ціну — 44 млн. грн. — одному юному тоді олігархові з оточення Ю. Тимошенко. Де були тоді нинішні «плакальники», чому вони не сказали жодного слова на захист заводу?!

Тоді завод удалося врятувати, відстояти в судах, і новоявлений «хазяїн» не зміг перетворити це підприємство на металобрухт.

Прихід до влади в країні «помаранчевих» у 2004 році, здавалося, позбавив колектив тепловозобудівників Луганська всякої перспективи на виживання: майже ніяких державних замовлень, цілковита байдужість з боку Кабміну на чолі з Ю.В. Тимошенко, її міністрів транспорту і зв’язку, промполітики та інших. Працівники заводу місяцями не бачили зарплати і змушені були йти з підприємства на «вільні хліби»...

Але врятували завод від загибелі наші російські партнери — локомотивобудівники Брянська. Відновилися колишні зв’язки зі спорідненими підприємствами Коломни, Новочеркаська та інших міст, з якими колектив нашого заводу плідно співробітничав протягом багатьох десятиліть.

З приходом російських інвесторів завод швидко став набирати сили: не тільки заплатили майже 300 млн. грн. за 76 відсотків державних акцій, а й погасили борги заводу — 200 млн. грн., виплатили заборгованість із заробітної плати, яка, до речі, за минулі півтора року зросла на заводі в багато разів — до 4—5 і більше тисяч гривень. Таким чином, російські інвестори вклали в завод суму в десятки раз більшу, ніж його продали «помаранчеві вожді» своєму улюбленому олігархові сім років тому.

Такий перебіг подій, що веде до справжнього розквіту вітчизняного тепловозобудування, вочевидь не влаштовував «помаранчеву владу», і розпочалася широкомасштабна вакханалія в засобах масової інформації, про що ми сказали вище.

На жаль, серед супротивників нормального розвитку заводу опинилася Спеціальна контрольна комісія з питань приватизації Верховної Ради України, яка опублікувала своє рішення з вимогою повернути в «державну власність» 76 відсотків акцій, придбаних російськими інвесторами, в газеті «Голос України» від 3.12.2008 р. разом із супровідним листом голови комісії Є.В. Мармазова.

У цих документах мало не в кожному рядку йдеться про «державні інтереси», про уявні «багатомільйонні збитки, завдані державі» тощо.

Про те, що позитивного зроблено на заводі менш як за два роки плідного співробітництва з російськими партнерами і яких світлих перспектив хоче позбавити колектив заводу Спеціальна контрольна комісія парламенту, чітко, ясно і зрозуміло сказано в зверненні колективу підприємства на адресу цієї комісії, яке ми просимо опублікувати у вашій газеті.

Ми хочемо додати те, що нас особливо обурює. По-перше, якій «державі» хочуть повернути завод члени Спеціальної контрольної комісії? Що, вони не знають і не бачать, як в Україні «прихватизовано» не тільки окремі підприємства, цілі стратегічні галузі економіки (а багато які з них розграбовані та знищені, в тому числі й у Луганську, — не заїжджими варягами, а доморослими, вітчизняними «інвесторами»), а й усі галузі влади по всій вертикалі — від Хоружівки й до Києва — всі органи влади захоплені олігархічними угрупованнями і політичними партіями, які представляють їхні інтереси, що також приватизовані і персоніфіковані: «Блок Юлії Тимошенко», «ТАК! — Ющенко!», «Блок Литвина» тощо. Не бачать, що в країні немає незалежної від «вождів нації» судової системи, правоохоронних органів, як можна назвати «державою ту територію, на якій з кабінетів і квартир високих суддів виносять мішки з іноземною і вітчизняною валютою, коли сам Президент говорить про панування «судової мафії»? Не розуміють члени парламентської комісії, що їхнє «Рішення» призводить до загибелі заводу-монополіста, дев’ять тисяч заводчан — до безробіття, десятки тисяч членів їхніх родин — до злиднів?

Нам слабо віриться, що це «Рішення» — позиція самої комісії: у ньому явно виражено інтерес тих кіл з пануючої в країні «помаранчевої еліти», про які йшлося вище. Обурює нас те, що члени комісії не побували на заводі, не вислухали думку керівників, фахівців і робітників перш, ніж прийняти таке згубне для доль заводчан «Рішення».

Там, де є держава, кажуть: «Що добре для «Дженерал моторс» — добре і для Америки», а в нашій божевільні — «Що добре для «Луганськтепловоза» — погано для України».

Ми звертаємося до розуму членів комісії: перегляньте своє «Рішення», не допустіть загибелі заводу-гіганта, не беріть такий тяжкий гріх на свої душі!

Не про росіян ми піклуємося — вони цього не потребують і знайдуть можливість робити тепловози в себе. Нам за державу прикро!

Віктор ТИХОНОВ, народний депутат України І, V, VІ скликань;

Петро СТЕПАНОВ, народний депутат України ІІ скликання.