Перші місяці року, що минає, виявилися надзвичайно успішними для проамериканських сил. Скориставшись результатами антиконституційних дострокових виборів, вони сформували парламентську коаліцію і повністю захопили владу в країні. Змова між В. Ющенком і Ю. Тимошенко та використання ними А. Яценюка стало свідченням того, що головні інститути влади перебувають під контролем «помаранчевих». Охоплював справжній розпач при думці про те, що країною керують сили, які не мають поваги в українського суспільства, проводять курс, який воно відкидає, але віроломно привласнили собі право виступати від його імені. Після сумно відомого «листа трьох», що став актом зрадництва національних інтересів вищими посадовими особами України, здавалося, ніщо не зможе зупинити фактичне приєднання України до НАТО під виглядом отримання статусу ПДЧ. А це означало б остаточне руйнування східнослов’янської єдності та появи смертельної небезпеки для українського народу і держави.

На щастя, вихід з глухого кута знайшло саме українське суспільство. Це, на мій погляд, і стало головною суспільно-політичною подією року. Акції громадського протесту, зростання соціального невдоволення допомогли зупинити курс влади на прискорений вступ до НАТО, сформульований у «листі трьох». Безумовно, на рішення північноатлантичного альянсу відмовити Україні в наданні статусу ПДЧ вплинули і тверда позиція керівництва Росії, яке прагне запобігти загрозі для національної безпеки, і прагнення Франції й Німеччини зберегти з Росією партнерські відносини, відмовившися від підтримки геополітичних планів Вашингтона. Але ці чинники набули сили і значущості завдяки послідовному опору суспільних настроїв проамериканському курсу української верхівки.

«Помаранчеві» сили не зуміли затягнути нашу країну в НАТО. Східнослов’янську єдність не було остаточно зруйновано, у нас зберігається шанс разом з Росією на відновлення спільного економічного і культурного простору східнослов’янської цивілізації. Але наступ проамериканських сил остаточно і безповоротно ще не зупинено. Він тривав упродовж усього 2008 року, і тільки стійкість, мужність і переконаність мільйонів громадян України, котрі виступили проти проамериканського курсу, допомогли уникнути непоправних, катастрофічних кроків. І я пишаюся тим, що Крим зіграв дуже важливу роль у протидії смертельним планам «атлантистів».

Рік, що минає, можна з гіркотою назвати «антифлотським», оскільки він ознаменувався грубими провокаціями київської влади проти Чорноморського флоту Росії. Особливо це проявилося під час святкування його 225-річчя, а також у результаті розгрому агресора Саакашвілі в кривавому поході за підтримки американців проти народу Південної Осетії. Прикриттям для провокаційних дій, як завжди, служила націоналістична, русофобська демагогія, що, як мені здається, дедалі менше вводить в оману навіть тих, хто перебуває під впливом руйнівних історичних міфів. «Помаранчева» влада грубо нехтує національні інтереси, відверто торгує державним суверенітетом, ставить під загрозу національну безпеку. Заяви влади мало кого обдурили. Очевидно, що вона, щосили виштовхуючи з Криму російський флот, просто розчищає місце в Севастополі для військово-морської бази НАТО. Ті, хто бодай частково обізнаний із ситуацією в Криму, знають, що спроба перетворити півострів на плацдарм для американської експансії поставить його на межу громадянської війни. А конфлікт у Криму стане своєрідним пусковим механізмом, який запустить процеси політичної дестабілізації в усіх регіонах України.

Із кіл, близьких до української влади, почали лунати заклики вигнати Чорноморський флот Росії з Криму, порушивши договір, в однобічному порядку відмовившись від своїх зобов’язань, або створити такі умови для перебування флоту, щоб він достроково пішов сам. У мене немає жодних сумнівів у тому, що один із цих сценаріїв неодмінно був би реалізований, якби кримська спільнота не виступила на захист Чорноморського флоту Росії. У році, що минає, з нашої ініціативи було організовано збір підписів за безстрокове перебування Чорноморського флоту в Севастополі і Криму. До того ж літній сезон дав можливість висловитися на підтримку флоту не тільки кримчанам, а й, що дуже важливо, численним відпочивальникам з інших регіонів України. Як відомо, більш як два мільйони людей заявили єдину позицію, яку можна звести до короткої формули: «Флот не піде!». Таким чином, прихильники східнослов’янської єдності надали вагомий аргумент на підтримку своїх вимог, який навіть «помаранчева» влада, котра звикла цинічно нехтувати громадську думку, не зможе проігнорувати.

Таким само вагомим аргументом проти євроатлантичного курсу стали масові протестні виступи кримчан, які дозволили зірвати навчання НАТО на території півострова. Тисячі кримчан, котрі виявили, без будь-якого перебільшення, справжній героїзм, блокували просування військової техніки, вступили у відкрите протистояння з натовськими солдатами під Донузлавом. Ці дії, ризикуючи здоров’ям і життям, виявлені на захист своєї землі і цивілізації, є найкращим доказом несприйняття зовнішньополітичного курсу В. Ющенка. Позиція більшості українського суспільства, що виступає проти вступу до НАТО, добре відома. Однак «помаранчева» влада всупереч усім демократичним нормам її зневажає. Конституція Криму, що є невід’ємною частиною законодавства України, наділяє Автономну Республіку правом брати участь у визначенні тих аспектів зовнішньополітичного і зовнішньоекономічного курсу країни, які безпосередньо стосуються Криму.

Зрозуміло, що подібна українська напівавторитарна система довго існувати не може. Вона обов’язково повинна змінитися або владою, що спирається на волю народу, або авторитарним режимом, що нехтує соціальні та політичні права в інтересах олігархічних кланів і заокеанських заступників правлячої верхівки. Тому боротьба проти утвердження авторитаризму стає головним завданням усіх прогресивних, інтернаціональних сил України.

Ще однією сумною тенденцією року, що минає, стала подальша деградація демократичних інститутів суспільства. Цей процес особливо прискорився після підтримки В. Ющенком агресивних кривавих дій режиму Саакашвілі. Безумовно, той факт, що Росія у відповідь на грузинську агресію, яка вочевидь спрямовувалася і координувалася з Вашингтона, виступила на захист власних громадян і зовнішньополітичних союзників, зірвала експансіоністські плани Вашингтона і виконала свої міжнародні зобов’язання, є вкрай обнадійливим. Однак як українським, так російським і білоруським прихильникам східнослов’янської єдності не можна заплющувати очі на той факт, що посилення позицій Росії повсюдно підштовхнуло проамериканські сили до прискореної реалізації своїх планів. Затягти Україну в євроатлантичний простір, включити її в американську сферу впливу демократичними засобами неможливо. Тому «помаранчеві» угруповання розпочали запеклу ідеологічну боротьбу, в основі якої — русофобія, очорнення минулого, героїзація посібників фашизму і багато іншого.

Політична криза, що руйнує владну систему України, пов’язана непримиренним конфліктом між «помаранчевими» силами, які сперечаються про те, в чиїх інтересах має формуватися авторитарний режим: Президента Ющенка чи глави уряду Тимошенко. Ющенка підтримує американська адміністрація, і навряд чи варто розраховувати, що зміна фігур на владному Олімпі США (значення цієї події найчастіше свідомо перебільшується) змінить американські переваги. Вибір, зроблений керівництвом США, цілком логічний. У Ющенка є власна ідеологічна позиція, нехай і ворожа національним інтересам України. Тимошенко прагне будь-якими засобами прийти до влади і заради цього готова вдатися до будь-якої риторики, що не викликає прямого відторгнення в Брюсселі та Вашингтоні. Вона розраховує, що зможе заслужити прихильність американської адміністрації і її європейських союзників після приходу до влади рішучіше й ефективніше, ніж Ющенко, домагаючись проведення євроатлантичного курсу. Підтримка з боку американської політичної еліти є головною умовою політичного виживання Тимошенко, яка зв’язана численними зобов’язаннями з орієнтованими на Захід олігархічними кланами і змушена буде проводити політику, що відповідає їхнім інтересам. Тому у принципових питаннях Ю. Тимошенко нічим не відрізняється від В. Ющенка. Це доводять і її дії протягом року, що завершується, — від участі в підписанні «листа трьох» до підтримки блюзнірської істерії, пов’язаної з оголошенням «голодомором-геноцидом» масового голоду тридцятих років, до відмови права російській мові на державний статус.

Нова парламентська коаліція, яка створена Ю. Тимошенко, але так і не одержала легітимного юридичного оформлення, нічим не відрізняється за своїми зовнішньополітичними орієнтирами від В. Ющенка та його оточення. Вона вже заявила про свій намір продовжити проведення євроатлантичного курсу. В завуальованій формі було висловлено і намір продовжити реабілітацію ОУН-УПА. Міф, пов’язаний з представленням гітлерівських убивць національними героями, є перевіреним засобом руйнування східнослов’янської єдності і розпалення міжрегіонального і міжетнічного конфлікту, що розколює українське суспільство.

За владу в країні борються два угруповання, однаково ворожі національним інтересам і вимогам суспільства, що цілком залежать від зовнішньої підтримки. Яких-небудь принципових ідеологічних протиріч між ними немає. При цьому участь в управлінні країною інших політичних сил неможлива без погодження з ідейними позиціями «помаранчевих». Міжусобна боротьба проамериканських сил відбувається на тлі важкої економічної кризи, що загрожує поховати промисловість і аграрний сектор України. Мало сказати, що прем’єр, Президент і їхнє оточення виявилися до цієї кризи професійно не готові. Взаємні обвинувачення, обопільні заклики до відставки один одного тільки підкреслюють їх цілковиту політичну непридатність.

За оцінками міжнародних організацій, Україна є країною, яка може більше за інших постраждати від кризи. Це легко пояснити. Спад у світовій економіці, що спричинив падіння попиту на промислову сировину, на експорті якої спеціалізується наша країна, що володіла в радянський час високотехнологічними галузями виробництва і передовою наукою, був різко посилений жадібністю української олігархії, некомпетентністю, безвідповідальністю і корумпованістю тих, хто сьогодні верховодить в Україні. Єдиний спосіб врятувати економіку — відновити стратегічне партнерство з Росією, що допомогло хоча б частково компенсувати падіння світового попиту на українську продукцію і повну відсутність внутрішнього ринку. Але прем’єр і Президент не докладають жодних зусиль в цьому напрямі, тому що американські інтереси для них понад усе.

Мало того, вони примудрилися остаточно втратити довіру Росії, що, безсумнівно, поглибить кризу, яка доповниться дефіцитом енергоресурсів. Через бездарну фінансову політику, що визначалася потребами наближених до влади банків, відбулася девальвація національної валюти. Країна опинилася на межі повної зупинки промислового виробництва і руйнування торгової системи. Але ж ще в жовтні прем’єр заперечувала, що існує загроза кризи, яка за три місяці зруйнувала економіку нашої країни. Після такого провалу порядні люди негайно йдуть у відставку. Але від глави українського уряду подібного кроку очікувати, м’яко кажучи, смішно.

Прогнози свідчать: уже в першому кварталі 2009 року щонайменше чверть українських підприємств виявляться фактичними банкрутами. Це спричинить найсильнішу соціальну кризу, особливо там, де буде закрито виробництво, що є містоутворюючим. Марно розраховувати, що нині чинні прем’єр і Президент зможуть хоч скільки-небудь поліпшити ситуацію. Це так само безглуздо, як чекати від них відновлення зв’язків з Росією або припинення насильницького обмеження сфери використання російської мови. В країні, де зруйновано інститути демократії, зневажено мораль і моральність, марно сподіватися на поліпшення життя. Але рік, що минає, залишив нам надію на те, що ми самі зможемо домогтися остаточної відмови від курсу на вступ до НАТО, економічної і політичної інтеграції з Росією, порятунку економіки і соціальної сфери. У нас є для цього дійовий засіб. Він називається масовий соціальний протест і категорична відмова від проамериканських ставлеників.

Леонід ГРАЧ,народний депутат України, голова Громадської ради із захисту конституційних повноважень Автономної Республіки Крим.

Друкується на підставі п. 6 Постанови Верховної Ради України «Про порядок висвітлення роботи Верховної Ради України шостого скликання» від 23 листопада 2007 року №3-VI, ст. 18 Закону України «Про статус народного депутата України» за рахунок квоти Комітету з питань правосуддя. Відомості, надруковані в цих матеріалах, важаються одержаними від засновника газети.