Є люди, котрі викликають симпатію з першого погляду. Саме такий фермер з Веселівського району Юрій Голота. Міцної статури, з відкритим поглядом і доброзичливою посмішкою, він одразу ж опиняється у центрі уваги і непомітно переводить розмову в своє русло. З усього видно — природжений лідер. А власне, яким має бути нащадок оспіваного кобзарями козака Голоти?

У себе в районі Юрій Васильович — шанована й авторитетна людина. Вже друге скликання він працює в бюджетній комісії районної ради, очолює місцеву асоціацію фермерів. Їх тут, як ніде в області, багато. Хоча попервах пробивалися вони важко, бо до складу районної земельної комісії переважно входили керівники колгоспів, котрі ніяк не хотіли породжувати конкурентів і залюбки ставили палиці в колеса. Про той час Юрій Голота згадує з невеселою посмішкою, бо таки довелося пережити чимало всяких злигоднів.

Учителі й тепер не дуже ситно їдять, а в перший рік незалежності, коли замість грошей давали купонорублі, а зарплату затримували місяцями, було зовсім сутужно. У сім’ї — друга дитина, дружина — в декретній відпустці, а в нього навіть повної ставки немає. Та не було б щастя, коли б нещастя не допомогло. У Менчікурівській сільраді з’явилася вакансія землевпорядника, і він пішов освоювати нову професію. Ще і в пір’я не вбився, а вже треба везти на районну комісію бажаючих стати фермерами. Ох, як їм не хотіли давати землі! Півдня розмова ні про що, але ж підходить обід, а всім їсти хочеться. Ось тут хтось із наймудріших і придумав: «Та давайте проголосуємо, все одно їх через рік усіх посадять!» Посадити не посадили, але багато їх тоді згоріло. Люд підібрався так собі, а самостійно господарювати ніхто не вмів, бо навіть діди повиростали за колгоспного ладу. Себе Юрій Васильович відносить до другої хвилі фермерства, хоч і не дуже відстав від першопрохідців. Своє господарство він заснував у січні 1993 року і назвав його «Байдою», добре пам’ятаючи про те, що «як шхуну назвеш, так вона і попливе». Стільки ж — 25 гектарів — отримав і брат Анатолій, тож вони вирішили господарювати разом. Ще 50 гектарів їм передали в оренду із земель державного запасу, на цьому і протримався кілька років сімейний колектив.

З технікою в них проблем не було, бо батько, Василь Федорович, механізатор, а брати — один інженер, а другий — викладач загальнотехнічних дисциплін. Зате технологію вирощування сільськогосподарських культур довелося вивчати досконало, та й у цьому пощастило. Наставником став для багатьох фермерів-початківців учений-агроном Михайло Македонський, який тоді працював на Веселівській дослідній сортодільниці. А тепер і свій агроном скоро буде. Старший син Олексій навчається в Кримському агротехнологічному університеті і вже підставляє плече, приїжджаючи на виробничу практику та канікули на батьківське обійстя. Виросла й меншенька Віра, яка своїм народженням підштовхнула до фермерства, але вона обрала інший шлях і опановує основи туристичного бізнесу в Запорізькому національному технічному університеті. Що тут сказати — життя розставляє все по своїх місцях.. Стало на ноги й саме фермерське господарство, де тепер обробляють 900 гектарів своєї та орендованої землі і дають роботу багатьом односельцям. Але що з того, коли плоди твоєї праці дістаються тим, хто й не уявляє, яка то важка селянська праця! І так повторюється з року в рік, бо держава ставиться до своїх годувальників гірше від злої мачухи.

Сам придумав — сам зробив

Юрій Голота ніколи не підкреслює своєї любові до України, бо це в нього природне почуття, зате все робить задля її утвердження. Здавалося б, що може селянин, який тільки і вміє — вирощувати хліб? Простий приклад — підтримати вітчизняних машинобудівників. Перший комбайн «Славутич» у Веселівському районі з’явився саме на полях «Байди». Машина була недосконалою, але разом із заводчанами її довели до пуття, і невдовзі господарство придбало в лізинг ще одного «Славутича». А тепер ці комбайни охоче купують інші фермери, бо знають, що «Голота мотлоху не бере». Те саме — і з насінням сільськогосподарських культур, адже свої сорти не гірші від зарубіжних. Та головне, мабуть, дбайливе ставлення до землі, на якій виріс і трудиться і яку хоче зберегти такою ж родючою для своїх нащадків. Заради цього Юрій Васильович одним із перших у районі почав освоювати елементи органічного землеробства і тепер поступово підбирає відповідні сільгоспмашини.

— Коли його обрали депутатом, то за кілька років він став зовсім іншою людиною, — каже заступник голови районної ради Ірина Куковинець. — Думаю, що у цьому відношенні Юрія Васильовича підтягла робота в постійній комісії з бюджетних питань, де зібралася дуже сильна команда керівників та управлінців. Але й сам він доклав до того багато зусиль. Так, небайдужий, не відмовчується на сесіях, але таких немало. Зате не кожен з тих, хто говорить про проблеми, бачить, як їх можна вирішити. А він не тільки каже, а й сам береться за роботу. Так було з ремонтом Чкаловської загальноосвітньої школи, на який залучили кошти не лише районного бюджету, але й фермерів. Юрій Васильович ініціював у районі громадський рух за відродження паркових насаджень і опікується парком у своєму селі. Це він переконав своїх колег у тому, що зарплата в конверті породжує соціальну незахищеність працівників і підриває основи бюджету, але й не мовчить, якщо треба захистити інтереси підприємців. Коли надійшла вказівка підвищити ставку за оренду землі, він дійшов аж до голови обласної державної адміністрації і довів, що це ставить під удар малий бізнес, який на селі ще дуже слабкий, і запропонував свій варіант вирішення проблеми. То ж чи варто дивуватися тому, що районна асоціація фермерів після того, як він її очолив, перетворилася на впливову громадську силу?

Куди йдемо і навіщо?

Сам Юрій Васильович вважає, що чогось особливого не робить, а живе так, як має жити на рідній землі проста роботяща людина. Зате зрадів нагоді висловити свої думки на сторінках авторитетного парламентського видання: може, колеги з Верховної Ради нарешті перестануть чубитися та прислухаються до голосу народу? Бо дуже вже болить людям земельне питання.

— Ми дійшли висновку, що купівля-продаж землі стане цвяхом, який приб’є кришку до труни селянства як класу, — каже Юрій Голота. — Не тільки фермери, навіть великі сільгосппідприємства не мають коштів, щоб придбати хоч якусь кількість землі. Село вкотре розорять, а скажені гроші, котрі прийдуть сюди, не тільки породять інфляцію, але й боляче вдарять по місту. Бо різко зросте ціна на продовольчі товари, а в міста потече безземельний люд у пошуках хоч якоїсь роботи. Ми тільки почали оговтуватися після ліквідації колгоспного ладу, вже й молодь порається на батьківських наділах. А що ж інвестори? Землю скуплять, почнуть «відбивати» вкладені гроші, й навряд чи їм буде цікаво утримувати своїм коштом сільську інфраструктуру. А ми, хто виріс на цій землі, дихає цим повітрям і п’є тутешню воду, думаємо і про шляхи, і про школи та дитсадки, і про храм, куди мають прийти люди...

Село й так ледь тримається на ногах, але ніхто не поспішає йому помогти. Черговим безгрошів’ям завершується врожайний рік, за фуражне зерно трейдери платять копійки, а продовольче купують тільки на словах. Організувавшись у кооператив «Козацька зернова компанія», запорізькі хлібороби спробували самі прорубати вікно в Європу, але висока орендна плата за термінал та мінімальний попит на збіжжя відбили охоту до самостійності. А де ж держава? Чому вона віддала елеватори й термінали приватникам, а нові не будує? Чому не підтримує свої ж фінансові інститути, котрі мають допомагати селянам? Взяти той же агролізинг, через який на село надійшло багато техніки і з яким тепер нічим розраховуватися...

— Таких запитань було б значно менше, якби наші урядовці працювали за своїм робочим столом з ручкою і калькулятором, а не за трибуною та перед мікрофоном, — висловлює побажання колег-фермерів Юрій Голота. — І, поки замість професіоналів там перебуватимуть одні політики, ми щоразу відкочуватимемось назад, а наша праця обертатиметься черговими збитками.

На знімку: фермер Юрій Голота.

Фото автора.