Кризові пастки: чи є шанс вибратися?

— Володимире Павловичу, хоч як сумно відзначати, але про обставини української економічної кризи ми ведемо з вами публічні бесіди на сторінках «Голосу України» вже багато років. Чимала їх частина надрукована у вашій книзі «Три кити ринкової економіки». Але у сьогоднішнього етапу нашої хронічної кризи є особливості. У чому конкретно вони бачаться вам?

— Економічна криза у країні сьогодні сприймається неоднозначно — і з точки зору самої кризи, й її глибини. Саме по собі це, напевно, непогано, оскільки начебто б свідчить про якісь демократичні основи, тим більше, що сама ця криза, накладаючись на дуже складні міжнародні економічні і фінансові катаклізми часу, передбачає дискусійний характер. І ці дискусії тривають на найвищих рівнях влади у міжнародному масштабі, що вже дає свої позитивні результати.

Гірше інше. Те, що у великих коридорах української влади все це має вигляд не як нормальний дискусійний процес, а як кардинальні розбіжності думок і поглядів. Якщо, звичайно, це можна назвати розбіжностями. Так, у заявах Президента чуємо, що нічого такого особливого в державі не відбувається — «у нас, — цитую, — криза не глибша, ніж в інших країнах». З боку уряду лунає, що «глибина кризи, — мається на увазі української теж, — рівнозначна депресії тридцятих років у США». Тобто криза настільки складна, настільки небезпечна, що триватиме невизначений час — за термінами і наслідками. І плани будуються не на вихід із гострої ситуації, а як до неї пристосуватися — якщо «депресія тридцятих років». Чи не свідчать ці заяви, що українська влада і суспільство втратили здатність тверезо оцінювати ситуацію, блукаючи — вже сімнадцять років — у суцільній нашій кризі? У різних її закутках, глухих кутах, піках і спадах.

— Як у перманентній революції, якщо за земляком Л. Троцьким?

— Назва тільки в неї інша. Але боротьби за владу, непродуманих рішень і заяв, обвинувачень політичних конкурентів, розколу суспільства відразу за кількома лініями — справді як у революції. Кожна сила має свою позицію, свою силу в бізнесі або думає, що вона їх має. Так само також, нагадаю, було з розколом СРСР, коли нічого не могли і не хотіли вирішувати. Чим закінчилося, відомо. Сьогодні ситуація ускладнюється тим, що в Україні запаси загальносоюзних накопичень уже вичерпано, а власні так і не знайдено.

Інший аспект у тому, що поки оцінюємо глибину і якісний стан світової кризи та її співвідношення з нашою власною, багато країн виходять зі стану кризової рецесії. Уже помітне пожвавлення найважливіших фондових ринків. У тих само США, з яких усе почалося, валютний ринок уже відзначається зростанням і в один і в три-п’ять відсотків. У Канади — чотирма відсотками. Мексика і Бразилія в межах двох-трьох відсотків. У Росії також помітне зростання.

Поки ми намагаємося визначити, яка у нас криза, світова економіка починає приходити до тями. Зокрема, через вкидання в неї державами величезних грошових масивів із резервних фондів. Десятки мільярдів йдуть на підтримку інвестиційного процесу. Буквально щойно надійшло повідомлення в соціалістичному дусі: у США ухвалено рішення про підтримку своєї автомобільної промисловості в обсязі 14 мільярдів доларів. План стимулювання європейської економіки підтримав 200 млрд. євро. Така само практика в Росії, в інших провідних країнах. А у нас? У політичних чварах, у сутичках, у популізмі не створили гідного резерву? І при цьому постійно шукаємо гроші. Не знаючи при цьому, що і за що отримали, і, головне, куди воно потім поділося. У чиїх бездонних кишенях розчинилося без сліду і наслідків.

Поки розбираємося в цих таїнствах буття, поки ця суєта, відсутність солідарності на тлі вкрай невиразного бачення шляхів руху і концентрації зусиль на державному рівні, уже починають лунати заклики до створення страйкових комітетів. При цьому згадуємо аргентинську кризу, що нібито «аналогічна українській». Та криза, що своїми страйковими комітетами розгромила півкраїни.

Мені здається помилковим вбачати причини світової економічної кризи у стані справ на українському економічному полі. Світова криза, що виявила себе насамперед у США, багатьма своїми чинниками жодного стосунку до України не має. У Штатах вона з’явилася на тлі торговельного дисбалансу, в умовах, коли торговельний дефіцит становив сім відсотків від валового внутрішнього продукту. Вона пов’язана зі спекуляціями на валютних ринках...

— ... з паперовими, незабезпеченими виробництвом грошовими масивами...

— ... з тим, що долар втратив свій золотий еквівалент. Тобто з відомими дисбалансами у банківсько-фінансових структурах. При цьому треба мати на увазі, що світові кризи просто так не виникають. Це свідчить економічна наука, це визнають лідери практично всіх країн, вбачаючи причину у надмірній лібералізації капіталістичних ринкових відносин. Зазначу, у дисбалансі відносин держави і ринку. У тому, про що ми не раз говорили у наших попередніх публікаціях. Не випадково увесь світ сьогодні обговорює саме цю проблему, активно взявшись за вивчення першого тому марксового «Капіталу».

А в цей час під прикриттям «депресії 30-х років», «світової економічної кризи» муніципальні органи і житлово-комунальні структури роздувають пухир витрат виробництва, ще більше розкручуючи собівартість виробництва. І тим самим провокуючи інфляцію. Йде наростаюча хвиля нових тарифів. Причому ці тарифи підвищуються не на відсоток-два, як повинно бути, а на 50, а то й всі 400. Це пряма економічна диверсія, що не має відношення ні до ринку як до такого, ні до світової економічної кризи. І ніхто на це не звертає уваги. Крім Українського союзу промисловців і підприємців, який уже двічі останнім часом порушував на великих форумах ці питання. Усі лякаються і лякають. І всі думають, що це все дійсно йде від світової кризи. А куди ж тоді пішли податки, виплати, що брали з населення і підприємств? І ті гроші, що зараз надходять від завищеної тарифної «політики» наших «вільнориночників». Чому ж нічого не змінюється? Тільки рівень життя, який дедалі нижчий і нижчий. Наслідки цієї диверсії також у причинах поглиблення нашої національної кризи — з її інфляцією і зростанням цін.

— Усе вульгарно провокується владою різних рівнів? Раніше зростання цін хоча б списували на високі витрати на пальне, сьогодні — все від ліхтаря. Ліки, продукти харчування... Кожен «накручує» ціни, не соромлячись.

— Цим підриваємо всю нашу економіку, яка і без того вже втратила чималий свій вихідний потенціал. Різні диференційовані ставки встановлюємо для підприємств різних форм власності. Тим самим знищуємо їхню базу і ставимо в нерівні конкурентні позиції, що у ринку неприпустимо. Це практика прямої його вульгаризації.

Не можна не бачити національний чинник кризи й у низькому внутрішньому попиті. Подивімося на металургію. Ця галузь більше за всіх зазнає сьогодні труднощів з попитом, що впав, — як на світовому ринку, так і на внутрішньому. Доводиться згортати те, що потім відновлюється з величезними зусиллями. Капіталізація галузі впала майже наполовину. Внутрішній попит на метал становить 25 відсотків. Тоді як у Росії він досягає 60 відсотків. Тому вона в помітно меншій мірі відчуває кризу у цій своїй галузі.

Наступний чинник нашої кризи в тому, що наша модель заявленої «соціально-орієнтованої економіки» нееластична і незбалансована за економічними результатами. Йдеться про передвиборні обіцянки, що такими і залишилися. Тому що постійна політична боротьба призвела до дисбалансу між реальною економікою та її можливостями, між заробітною платою і підвищенням відомих виплат. З’явилися величезні діри, які немає чим латати. Тільки у Пенсійному фонді діра досягає семи мільярдів. Десь до 15 відсотків уже невиплачених зарплат, оскільки в дефіциті і фонди оплати праці.

— А як же все-таки світова криза?

— Звичайно, вона впливає на нас, змінюючи ціни на сировинні ресурси. Позначаючись на попиті та пропозиції. І далеко не завжди негативно. Відомо, що ціни на нафту, на енергоносії і метали знижуються. Це динамічні процеси. Та навіть у цих умовах вплив світової кризи на українські економічні чинники не вищий за 10—15 відсотків. Щонайбільше. У цьому зв’язку навіть зрозуміти не можна, чому індикатори нашого фондового і валютного ринків гірші, ніж на Заході. Та тому, що ні держава, ні галузі, ні підприємства нічого серйозного в боротьбі з кризою не роблять. Усі чекають. Поки чекаємо, збільшується відплив інвестицій, відплив капіталу, знову наростає вал злочинності, загострюється ситуація в соціальній сфері.

— Тож що робити? Як виходити з кризи — власними силами чи очікувати поки світ з нею справиться?

— Треба мати на увазі, що криза інтернаціональна і глобальна. Тому багато країн виходять з неї об’єднаними зусиллями. Важко уявити, що хтось з кризи такого рівня і масштабу зможе вибратися самостійно. Так робить Євросоюз, Штати, Росія, Китай. У цих країнах і об’єднаннях країн створюються нові експортні можливості для національного бізнесу на основі прогресивної ринкової стратегії.

— Насамперед там видно процес осмислення ситуації. У нас — скандал за скандалом, бійка за бійкою. І нічого більше. Роками. Де цілі, плани, стратегія, нарешті? Все зводиться до гучних затратних кампаній і фактичного порушення прав значної частини суспільства.

— А стратегія повинна бути в створенні державою умов доступу до нових ринків і їхніх можливостей. У тому числі через укладання нових торговельних угод, тобто розширення можливостей ринкового простору. Саме зараз, коли відновлюється геополітичний міст — ЄС, Росія, США. І тому теж нас залишили за бортом. У США відбулася антикризова дискусія 20 провідних країн світу з вироблення стратегії загальних дій. Росія буквально виштовхує національний бізнес у країни БРІК.

— І реалізує при цьому глобальні проекти або підступається до них. Наприклад, триває підготовка до відтворення двох широтних сухопутних транзитного напрямку доріг. Однієї, як планують, з участю капіталу Британії — на Американські континенти вздовж Північного полярного кола по лінії Виборг, Солікамськ, Тобольськ, Колима, Берингова протока. Другої за участю японського капіталу — від японського Хоккайдо на Сахалін, через закладений ще за Сталіна тунель — на материк і до Парижа, по умовному кордоні Лісу і Степу. У загальносвітової економіки, у загальному цивілізаційному розвитку —своя логіка. Йдеться про зміну всієї транспортної інфраструктури континенту. І зв’язки між континентами. Про це сьогодні думають.

— Згодний. Тому президенти і прем’єр-міністри разом з бізнесменами літають із країни у країну і укладають дуже серйозні контракти, розуміючи інтернаціональну суть кризи. Зачеплені дуже великі процеси. Ми їх впритул не бачимо і не хочемо бачити, визнаючи за краще роль тарана в реалізації чужих для нас інтересів. Росія правильно робить. Вона дивиться на азіатський, європейський напрямок, не забуваючи американський. З одною метою — пов’язати власні просторові можливості в єдиний вузол і домогтися від нього геополітичних і економічних вигод. І на тривалий період часу. Не випадково увесь світ працює сьогодні з Росією на перспективу до 2050 року. Ось де вибудовуються мости. Товарооборот Росії сьогодні з ЄС — понад 50 відсотків. І процес розвивається за висхідною. Подивіться, президент Росії, її прем’єр постійно то в Америці, то в Європі, то в Китаї. З Африкою та Індією підписуються найбільші інноваційні угоди. На напрямках оборонного комплексу, авіабудування, ракетобудування, суднобудування. А де ми — російські родичі? Де ми зі своєю колись потужною наукою, зі своїм промисловим комплексом, що згасає. Чому спимо? І навіщо вплутуємося у те, що нам піде явно не на користь? Ми ні з Росією, ми ні самі, ми ні з ким. У болоті чвар, з’ясування відносин і пошуку всьому цьому хоча б якогось виправдання. Серйозних ініціатив і проектів з боку лідерів держави — жодних. А політика така, щоб їх і не було — ініціатив з власної, а не чужої геополітики, у рамках майбутнього розкладу сил у світі.

— А він явно міняється, хоча б тому, що у самих Штатах, що претендували недавно на однополярний світ, по суті справи, відбулася етнічна революція. Або расова, як правильно? Обставина ця ще до ладу не оцінена, не перелічені всі її наслідки. Але вони будуть, і будуть обов’язково. І Україні все одно доведеться шукати контакти, скажімо так, на нових-старих напрямках. Уже доводиться.

— Звичайно, нові ініціативи Президента під девізом «Україна — Росія — курс на зближення» з налагодження контактів України і Росії — це добре. Та чи вірить хоч хтось у такі девізи? І не швидко повірить. Світ став жорстким і прагматичним. І ніхто тепер заради красивих очей і щедрих обіцянок, як було за Союзу, нічим не поділиться. Досвід за плечима. А Україна до того ж зовсім мало приділяла увагу курсу на довгострокову взаємовигідну інтеграцію в рамках глобального виробництва і поділу праці і багато зусиль витратила на стратегію входження в НАТО, зробивши головним у ній ставку на протистояння з Росією.

— Хоча наперед було ясно, що простим воно явно не буде, і що за це доведеться платити велику ціну. От і розплачуємося. Підсіли на гачок, який самі ж і наживили, повіривши в казки про «вільний ринок», свій «європупізм», непорушність Штатів і швидке сходження роздрібненої Росії з історичної арени.

— І залишилися ні з чим. Тому сьогодні потрібна нова стратегія, потрібні нові концепції. У тому числі з ефективного управління ринком, економічним зростанням. Нам потрібна доктрина ефективного розвитку всього економічного комплексу і така само — з формування середнього класу як основи суспільства. Доктрина ефективної зайнятості. Про ефективність говорю не випадково. На жаль, у державних економічних концепціях, тих, що вже є, зовсім забуваємо про продуктивність праці, про витрати виробництва, про собівартість. Тобто про показники ефективності. Тому ці показники в нас у чотири-десять разів гірші за світові. Тому і конкурентоспроможність нашої вітчизняної продукції надзвичайно низька. Макроекономічну стабільність у нас ніхто не втримує. Ні Національний банк, ні уряд. Ні Президент. Ніхто не може її втримати. Усі пливуть у різних човнах. Тому в нас і темпи зростання знижуються, інфляція некерована, зашкалюючи за 20 відсотків. Курс долара, національна валюта в рецесії дуже глибокій. Самі загнали себе в цю кризу. А тепер потрапило під руку виправдання. Тому на світову економіку нам потрібно дивитися не як на «депресію 30-х років», а з точки зору того, що робить держава для вирішення проблем, що з’явилися. Колишнього життя вже не буде.

— Ні для кого. Тим більше для України, що втратила стрижень розвитку.

— А у нас розмови про долар — яким він буде в співвідношенні з тим, що відбувається. Переконуємо самі себе, що «він ще повернеться». Та не повернеться він уже. Тому що якість кризи — нова. Тому і статус долара буде іншим. Капіталістична система розтривожена в самому її корінні. Тому і виник інтерес до теорії ринкової економіки, теорії вартості, теорії додаткової вартості. Без цього не обійтися при нинішніх розробках варіантів ринку і державного управління. Вже не буде дешевого долара. Рятуючи його, і переслідуючи власні інтереси, Європа дає нам у борг 16 мільярдів. За нас вона сьогодні більше турбується, ніж ми самі.

Ми не бачимо, і не хочемо бачити, повторюся, що головне сьогодні — збільшення частки держави в економіці. Це загальний сьогодні фундаментальний висновок, теоретичний. А в багатьох країнах він вже і практичний. Частка держави й в економіці, і в управлінні значно зростає. Зовсім не випадково в деяких державах береться на озброєння дворічне планування, п’ятирічні плани координації і розвитку. Розробляються, оцінюються перспективи на кілька років уперед, бізнес-плани з виходу з кризи. Створюються потужні фінансові подушки для банківсько-фінансових структур, для великих корпорацій, що втратили до двох третин своєї капіталізації. Саме держави прагнуть їм допомагати. Тому що тут конкурентоспроможна експортна продукція. Тут основні масиви зайнятості, всі великі проблеми країн. У нас про це говорять? За що і розплачуємося.

Це Штати щось. Шукають гроші, вкидають їх величезними масивами в економіку для підтримки великої промисловості. Це в Росії сьогодні думають. І зовсім не про долар, а про зміцнення позицій економіки, роблячи ставку не на пропагандистські вистави, а на точкові інвестиційні напрямки. З опорою на найсучасніші технології. В острокризових умовах проводиться найбільша міжнародна виставка, на яку з’їжджаються керівники держав. Уся Європа приїхала, весь світ дивиться — чи є чого повчитися і що придбати. І знаходять. Найбільші контракти укладають.

— В умовах найгострішої кризи, через неї побачивши ринкові перспективи.

— Україна там хоч якось бере участь? Ми досі зрозуміти не можемо, що потрібна наймасштабніша підтримка національної промисловості, що гостро необхідне входження капіталу у великі корпорації. Що саме життя потребує нових міждержавних відносин із усіма учасниками загального ринкового процесу. Що не потрібно боятися сьогодні ні націоналізації, ні приватизації, ні скуповування акцій. Це процес, який повністю підлеглий інтересам держави, нації. А ми сьогодні боїмося покінчити тим з ринковою економікою. У чому проблема? Світ давно дивиться на приватизацію і на націоналізацію як на єдиний процес. Як на інструменти одного цілого, як на прийом у подоланні гострих економічних ситуацій. Настануть кращі часи, держава продасть ці акції. І одержить при цьому чималий прибуток.

Потрібні великі будівельні гранти, кредити з розстрочкою виплат на тривалі періоди, нові будівельні програми. Потрібна диверсифікованість політики. Не економіки, а політики насамперед. З орієнтацією — і політики, і геополітики України — на економічний результат, а не на особистісні пристрасті і такі само помилки, як це практикується в нас уже багато років. І при цьому вчитися працювати в умовах найжорстокішої конкуренції. Інших умов уже не буде. Поки б’ємося в парламенті, світ перебудовується. А ми залишаємося в цьому світі наодинці із самими собою. У цьому наша трагедія. Ми дуже довго ховалися від глибокої конкуренції. Але так і не змогли від неї сховатися за шторою ілюзій і завищених сподівань.

У загальному підсумку тільки за січень-жовтень поточного у шести базових галузях відзначено абсолютне зниження виробництва. Промислове виробництво скоротилося майже на 20 відсотків. Найбільший рівень падіння в металургії — на 20,5 відсотка. У виробництві коксу — на 16,5 відсотка. Четвертий місяць поспіль. Легка промисловість, харчова, хімічна, нафтохімічна, електроенергія падають з темпами, яких не було в останні десять років. Наша економіка сьогодні становить усього 70 відсотків від рівня 90-го року. Усі держави колишнього Союзу давно перейшли через цю межу, а ми не змогли. Провалів море.

Простіше кажучи, світовий ринок виходить із кризи, а ми тонемо. І будемо тонути далі, поки не навчимося жити не за бажаннями, а за законами. Насамперед — ринковими.