Читаючи грудневий номер «Віча», відчуваєш тривогу. «Год прошел, как не было», — нарікав колись киянин Юрій Левітанський.

Рік минув, а згадати щось несподіване та яскраве неможливо. Бо такими не можна назвати ні вічний скрип у парламенті, ні вічне скніння на Банковій, ні повінь у Галичині та на Поділлі, ні останній цвях в оптимістичне світовідчуття — економічну кризу. Грудневий доробок вічан достеменно відображає якусь безпросвітність, якусь сліпоту України.

На перших сторінках часопису — «одкровення» народних депутатів: парламентаріям бракує єдності, а це вельми шкодить запровадженню законодавчих заходів із подолання кризи. Звісно, цими міркуваннями можна втішатися: парламентарії усвідомлюють доцільність консолідації в умовах, коли економіка тріщить по всіх швах. Але втіха ця надто сумнівна. Бо між думкою та дією завше лежить прірва. І прірва ця — нездатність переважної більшості парламентаріїв впливати на процес ухвалення політичних рішень. Політика в Україні приватизована. Правники сказали б: узурпована. Обмежене коло осіб, які очолюють партійні фракції, розпоряджається і волею парламентаріїв (бо ті їм завдячують теплою місцинкою у виборчому спискові), і долею України (себто її громадян). Україна — олігархічна республіка. Так, без жодних прикрас, заявляють вічани в матеріалі «Дванадцять місяців, які нас шокували, але не здивували».

Та не все так сумно на барвистих сторінках парламентського журналу. Журналісти аналізують грудневий саміт НАТО в Брюсселі. НАТО прагне співпраці з Україною. Саме така заява пролунала зі столиці Європи. Оптимістичний месидж. Бо на більше сподіватися Україні нема чого. Адже збагнімо, як можна реалізовувати план щодо членства, коли половина українців ненавидять альянс з тієї простої причини, що вкрай невдоволені діяльністю Президента, котрий пхає країну в НАТО із затятістю ґвалтівника? І ставлення громадян до Президента та інших державних керманичів дуже виразно видно в матеріалі «2008 відсотків». У нім подано річну динаміку політичних рейтингів. А вона невтішна передусім для громадян, які не довіряють політикам, але ради цьому дати не можуть. А щодо ставлення до рейтингів самих владарів, то тим, мабуть, байдуже — олігархічна влада не залежить од ставлення до неї.

Особливої уваги варте інтерв’ю з доктором юридичних наук Володимиром Василенком, Надзвичайним і Повноважним Послом, Уповноваженим від України в Міжнародному суді ООН у Гаазі. На початку 2009 року цей суд оголосить рішення у справі щодо розмежування морських просторів між Україною та Румунією в районі острова Зміїний. Наша позиція обґрунтована, аргументи переконливі, запевняє пан посол. Ці слова вселяють надію. Однак спитаймо: а судді хто? Румунія — член ЄС. Україна — європейський маргінал. Румунія — член НАТО. Україна — облизує поріг. Де були наші дипломати, коли вирішувалося питання про входження Румунії до альянсу? Чому Україна трупом не лягла, щоб заблокувати цей процес? Адже в Румунії істотні територіальні претензії до України. Звісно, румунам Зміїний не потрібен. Їх цікавить газоносний шельф. Та чи тільки румунів? Хіба ЄС не зацікавлений у зміцненні енергетичної незалежності? І в цій ситуації ступінь обґрунтованості української позиції справи не вирішує. Бо справа ця геополітична.

Пан посол вважає, що так само в судовому порядку має провадитися й делімітація україно-російського кордону в Азовському морі. Однак згадаймо: саме Росія передала Румунії всі напрацьовані ще радянськими дипломатами матеріали, що стосувалися давнього спору довкола Зміїного. Росія діє не як стратегічний партнер, а як стратегічний суперник. Суд — це не гра, в суді не буває переможців і переможених, запевняє пан Василенко. Та чи вважає так Росія?

І наостанок іще одна оптимістична порада од «Віча». Щоб стати нобелівським лауреатом, потрібно, по-перше, народитися в Україні, по-друге, здобути фах фізика-ядерника, по-третє, прийняти юдаїзм і по-четверте — вчасно емігрувати. Зальман Ваксман, Шмуель Агнон, Семен Кузнець, Роальд Сафран, Георгій Шарпак, Давид Гросс — ними пишається Україна, а також Сполучені Штати та весь світ. Слава Україні!