Ушанувати Микиту Годованця мали б уже давно. Ще за радянських часів збиралися відкрити в Кам’янці-Подільському музей гумору та сатири. Адже місто має славу столиці байки. До того причетний байкар Годованець. Він вистояв після двадцяти літ колимських таборів саме завдяки почуттю гумору. Окрім нього, ціла плеяда гумористів — вихідці з нашого міста.

Музей байкаря в брежнєвські часи міг існувати лише як шкільна експозиція в місцевій школі № 16. Сюди його дружина Серафима Миколаївна та син Анатолій віддали деякі документи та речі письменника.

Тодішнім правителям у творах колишнього «ворога народу» вчувалася критика і на них самих. Тож вони не зважали на пропозиції побратимів Годованця — Івана Сварника, Євгена Дударя та інших. На словах наче й підтримували, а діла не робили. Якби не син Микити Павловича Анатолій, справа так і застигла б. Це він систематизував батьків архів, зберіг речі славного байкаря — від куценького олівця до дерев’яного чемодана, що з ним батько повернувся з таборів. З цим ящиком мусив за добу вибратися з міста на Луганщину, бо на заході України жити письменнику було «не положено».

Твори Годованця — надбання не лише нашої літератури. Вони перекладені багатьма мовами і видані тисячними накладами. Якщо скласти одну на одну його книжки, вийде вершина висотою в 4300 метрів, підрахував син. Це надбання не повинно згинути. У попередні роки не раз про це нагадував і «Голос України». Тоді не почули. Анатолій Микитович, не отримавши ніяких пропозицій від влади, вирішив передати частину експонатів до обласного літературного музею. І цим «налякав кам’янчан», каже директор обласного музею Василь Горбатюк.

Віднині Микита Годованець має свій музей у місті, де творив. Державний. Розміщений він у стінах картинної галереї. Колись тут була духовна семінарія, де вчився гуморист Степан Руданський (він теж досі у місті не увіковічений).

— До створення меморіальної кімнати доклалося дуже багато людей, — каже директор історичного музею-заповідника Людмила Станіславська. — Оригінальна ідея належить заслуженому майстрові народної творчості Володимиру Лашку. У вітринах виставлено речі та документи, а на стінах — фотоколажі з документальними знімками з епохи, в яку жив і творив Микита Годованець. До слова, і сам він мандрував від села до села з фотоапаратом, заробляючи шматок хліба, бо працевлаштуватися після звільнення з Колими було непросто.

Над усім цим світом, що розмістився на стінах, ніби піднеслися до хмар герої його байок, відтворені у витончених витинанках художниці Ольги Негоди.

Та головний сюрприз — за столом своєї кімнати-кабінету, мов живий, сидить сам Микита Павлович, поклавши руку на книжку. Воскова фігура талановито виконана Олександром Янішевським. На вигляд восковий байкар дуже гостинний — як і за життя, коли приймав у своїй квартирі початківців та благословляв їх у велику літературу. Одним із таких є подолянин Михайло Василашко, котрий прибув із Києва на врочистості. Виступили також письменники Віталій Нечитайло, Василь Горбатюк, Мар’ян Красуцький. Людей прийшло на відкриття так багато, що вони не вміщалися не тільки в залі, а й на сходах.

На знімку: от і зустрілися знову батько та син Годованці!

Фото автора.