19 грудня у Героя України, депутата обласної ради, директора СТОВ «Агрофірма «Маяк», що в Золотоніському районі, Миколи Семеновича ВАСИЛЬЧЕНКА — подвійне свято. Легендарний господарник відзначає свій день народження і, звичайно, його привітали зі святом небесного покровителя — Миколая Чудотворця.

Про що думається у цей непростий час Герою? Які проблеми, плани та задуми в одного з найавторитетніших і найдосвідченіших аграріїв області? Про це заслужений працівник сільського господарства України поділився з журналістами парламентської газети під час Днів «Голосу України» на Черкащині. Як завжди, відверто, щиро, не обходячи гострих кутів.

Купували за свої кровні

— Наступного року виповниться тридцять літ відтоді, як я очолив «Маяк», — почав свою розповідь Микола Семенович. — Тоді ще не чули й не знали заковиристих слів «інвестор», «спонсор», «менеджер» — господарювали по-дідівськи. Через десять років послали мене до Америки вивчати досвід. Поїхав і я разом з іншими передовиками, головами колгоспів. Пам’ятаю, мене, молодого керівника, найбільше мучило тоді запитання: коли у нас таке буде? Чому наші комбайнери жнивують із молотком, зубилом і мотузкою під рукою, а вони — з комп’ютером? Чому у них на фермах — клімат-контроль, а в нас доярка вилами і сапою гній з-під корів вигрібає?.. Щоб я довго не мучився цими думками, один мудрий чоловік тоді сказав: «Не треба нам за капіталістами прудко гнатися, щоб голого заду не видно було». Словом, прогудів на вухо, не та в нас система...

Відтоді минуло двадцять років. Не галопом, поступово, пам’ятаючи слова старого голови колгоспу, наш «Маяк» переозброювався. Купували за свої кровні, без кредитів, спонсорів-інвесторів нову техніку. Віддавали перевагу імпортним «Джонам Дірам», «Клаасам», «Лемкен», «Кроне», бо вітчизняних або не було, або пропонували таке, що в обслуговуванні без замашної кувалди не обійтися. Розвивали тваринництво, взяли курс на створення міцної кормової бази. Почали сіяти сою, більш як по три тисячі гектарів кукурудзи, яка давала врожай по 90—100 центнерів з гектара. Ця культура, переконалися, — справді королева полів. Шкода, що свого часу ідею Хрущова перекрутили. Утім, кожен серйозний сільгоспвиробник знає, що без качанистої молока і м’яса не буде.

Добрі прибутки давало також буряківництво. Площі під цукристі ми довели до 700 гектарів. Одними з перших в області закупили суперпотужні німецькі бурякозбиральні комплекси «Хольмер» і «Ропа». Цим агрегатам було на чому розвернутися: врожайність цукристих сягнула 500—600 центнерів з гектара. Озимі також нас радують. Пшениця менш ніж по 60—70 центнерів з гектара не родить. У тваринництві ми закріпилися на таких рубежах: 6—7 тисяч кілограмів молока від фуражної корови, майже по кілограму добового приросту ваги у ВРХ та по 700—800 грамів — у свиней.

— Сільгосптовариство у нас — справді велике і міцне, — продовжував далі Герой. — Крім власників паїв села Піщаного, свої земельні ділянки доручили нам обробляти селяни сусідньої Софіївки, а також Коврайських Хуторів. Чимало нових працівників поповнило наш колектив. Середня зарплата у нас становить майже 2 тисячі гривень. За пай агрофірма сплачує його власникові 3 відсотки від його вартості. Одне слово, роботи в «Маяка» побільшало...

Навіть бджола гине від заморського цукру

— На молочнотоварних фермах ми запровадили безприв’язне утримання корів, — вів далі Микола Семенович. — Доїльний зал американського виробництва «Боуматік» устаткований найновішим обладнанням з комп’ютерами та музичним супроводом.

Узятий нами курс на розвиток тваринництва виправдав себе. Аби не щоденні прибутки від продажу молока, невідомо, чи втримався б в умовах нинішньої кризи і наш «Маяк». Підрахуйте самі: кожного ранку господарство відправляє на молокозаводи Києва 16 тонн молока. Причому пропозиції від інших переробників здавати їм продукцію надходять також регулярно. Бо наше молоко не таке, яке виносить у відрі заводському приймальнику дядько зі своєї повітки. Воно має відповідний, найвищий, сертифікат якості. Ось чому переробник і платить більше за кілограм нашої продукції. Знає: із брудного молока доброго сиру не звариш...

Нині ми повним ходом проводимо реконструкцію свинокомпексу із застосуванням найпередовіших у світі технологій. Як завжди, за власні кошти, звоїми зусиллями. Та все ж надіємося, що держава зверне увагу на тих, хто тягне воза, тому потрібно їм допомагати.

А тепер про наболіле: про зернове господарство та цукрові буряки. Повірите, цього року, коли за тонну пшениці заїжджі комерсанти почали пропонувати по 300 гривень, — я розпорядився наглухо запечатати всі склади і не пускати тих крутіїв і до порогу. Це просто глузування: за безцінь продавати вирощений на солоному селянському поті хліб! За копійки продавати кремнисту кукурудзу, на вирощування якої затрачено сотні тисяч гривень! До глибини душі й тоді, й зараз обурює позиція державних мужів: вони ніби нічого не бачать і нічого не чують. Віддали ринок на відкуп зерно-

трейдерам і спокійно собі сплять. А нам, аграріям, не спиться. Бо треба думати, чим завтра сіяти, за що купити пальне, запчастини, мінеральні добрива. Ще раз зважити: відводити площі під цукровий буряк чи остаточно розпрощатися з ним. Нерозумна аграрна політика у державі по суті вже знищила галузь буряківництва. Це колись закидали шапками — будемо в Росії за цукор пальне купувати! А тепер дохазяйнувались, що ввозять із-за кордону тростинний сирець. Замість того, щоб підтримувати власного сіль-

госптоваровиробника! Цукор із завезеної сировини низької якості, від нього навіть бджоли гинуть, якщо недосвідчений пасічник підгодовуватиме комах заморським сурогатом. Я не раз виступав на нарадах найвищого рівня із закликом врятувати те, що ще лишилося від буряківничої галузі: відрегулювати цінову політику, заохотити сільгосппідприємства, вітчизняні цукрові заводи. На жаль, усі мої аргументи лишилися голосом волаючого у пустелі. Та й до кого можна зараз висловити свої пропозиції, претензії, коли в уряді навіть немає аграрного віце-прем’єр-міністра?! Утім, саме цей керівник міг би провести реформу в АПК. Щоб обласні та районні управління сільського господарства забули про свою роль статистів і стали аграрними центрами маркетингу та менеджменту.

Тямущі хлопці потрібні

— Дивлюся я на свого сина Олексія і міркую. Закінчив він столичний аграрний університет, повернувся додому в агрофірму, працює у мене заступником. Любить він сільське господарство, село, вболіває за нього. Не соромиться в осінню сльоту ходити по тваринницькому комплексу у чоботях. Сідає за комп’ютер, шукає аграрні новинки, мені не дає спокою. Це все добре. Однак, коли Олексій навчався, до нас на практику приїжджало з ним кілька його однокурсників — непогані хлопці, розумні, беручкі. Так ось: жоден з них після закінчення навчання у село не поїхав. Всі залишилися в Києві. Я це веду до того, що зараз ніхто не проводить роботи з кадрами для АПК. Не вистачає спеціалістів не тільки з вищою освітою, а й із середньотехнічною, бракує кваліфікованих техніків, механізаторів. А рівень тих, хто приходить з дипломом, не відповідає сьогоднішнім вимогам. Звідки набратися тим випускникам знань і вмінь, якщо у вузах та училищах викладають за позавчорашніми програмами і все це унаочнюють допотопною технікою!? Таке становище потрібно якомога швидше виправляти. Бо закупимо ми наймодерновіші комбайни із програмним забезпеченням, а тямущих хлопців не знайдеться, щоб ними керувати.

А тепер, — зупинився на хвильку Герой, — про наше село Піщане. Воно чимале, мальовниче, розділене навпіл річкою Супій. Проживає в ньому близько чотирьох тисяч чоловік. Маємо дві школи, дитячий садок, Будинок культури, спортивний комплекс. І гордіїв вузол екологічних проблем. Ще до мого керівництва «Маяком» якісь «розумники» вирішили розташувати у пониззі Супою державний гібридно-селекційний центр з вирощування свиней. Протести охоронців природи щодо майбутнього забруднення підземних вод були відкинуті геть, і екологічно небезпечний об’єкт з’явився на околиці села. Те, про що попереджали науковці, сталося. Через порушення на підприємстві правил дотримання знешкодження відходів виробництва вода у криницях Піщаного стала непридатною для пиття. Однак іноземного інвестора, котрий нещодавно купив виробництво, це зовсім не хвилює. Тепер воюємо, щоб достукатися до правоохоронних органів і змусити нового «благодійника» спорудити очисні споруди та примусити сільського голову постійно роз’язувати проблеми природозбереження і здоров’я жителів села. На жаль, керівник органу місцевого самоврядування зовсім усунувся від своїх прямих обов’язків з налагодження сільського благоустрою. Мені, як директору сільгосптовариства, просто жителю, часто буває соромно, коли до Піщаного приїжджають іноземні делегації. На тваринницьких фермах вони бачать чистоту й порядок, а в селі — купи сміття, каналізаційні стоки... Ділюся цим відверто, бо душа болить за село. До мене, як до депутата обласної ради, піщанці часто звертаються із проханням втрутитися у складну ситуацію. Як, наприклад, про продаж сільським головою комунального гуртожитку площею 2,5 тисячі кв. метрів за сміхотворну ціну — 34 тисячі гривень. Це при тому, що зараз житловий будинок у Піщаному можна придбати не менш як за 20 тисяч доларів! Нині ця оборудка набула розголосу, це розслідує прокуратура, тож, думаю, справедливість обов’язково переможе.

Утім, не говоритимемо багато про проблеми перед Новим роком. На те й свято, щоб відпочити і з новими силами згодом взятися до роботи. Бажаю колегам-аграріям, усім співвітчизникам доброго здоров’я і гарного настрою. Хай не бояться кризи. Не такий страшний чорт, як його малюють. Село державу витягне. Як завжди у всі часи витягувало. Ось тільки хай впряжуться у воза справжні державники. Ті тямущі хлопці, справжні українці, яким батьки передали у спадок своє сумління, совість і честь.

Записала Лідія ТИТАРЕНКО.

Черкаська область.

Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.