Доки одні нарікають на долю, інші будують
...Перебуваючи в Ризі, українська діаспора пообіцяла повезти нашу групу, як вони казали, в Колотилівку. Всі вирішили, що це таке село, і гадали, що ж там такого особливого, що навіть екскурсії возять. Утім, наші гостинні земляки зберігали інтригу, мовляв, попаримося в лазні. Заїхавши в передмістя, побачили й вивіску — Колотилівка. Але ж яке було моє здивування, коли з’ясувалося, що так охрестили місцевість за прізвищем власника цього справді унікального і неповторного розважального комплексу. А Микола Колотило, як з’ясувалося, ще й мій дуже близький земляк. Він родом із села Борківка Менського району Чернігівської області. Та все по порядку.
Починалося все у складні перебудовчі часи. Для Латвії — це час цілковитого виходу з-під опіки Москви і проголошення незалежності з усіма наслідками, що витікали з цього. Сказати, що все тут було гладко, не можна. Було по-різному. Як визнають самі латиші, багато дров тоді наламали, чимало висококваліфікованих фахівців опинилося на узбіччі та змушені були виїхати з країни. Хтось назавжди, хтось тимчасово, а хтось і досі перебуває на заробітках у ситій Європі. Були й такі, що просто зламалися. Розмовляла з багатьма. Інколи була навіть прикро здивована. Одна пані — не називатиму її імені, весь час у розмові зі мною наголошувала: у них тут, вони тут і т. д. Маючи на увазі латишів. Я тоді запитала:
«А скільки років ви в Латвії?». З’ясувалося, що понад тридцять. Чесно кажучи, було дуже шкода моєї землячки, яка за стільки часу не вивчила мову корінної нації, її культуру, не адаптувалося до середовища, в якому вона живе. Як кажуть, не зробила жодного кроку назустріч, а хоче натомість, щоб це робили для неї латиші. Коли я натякнула їй, мовляв, то може, додому — до хати, вона як вистрелила: «А чому я маю їхати, я тут прожила все життя, у мене тут діти, онуки...».Старі дошки як рушій прогресу
Та не такий інший українець — Микола Колотило (на знімку). Він вирішив для себе інакше. Пан Микола будівельник за фахом. І от, працюючи на будівництві, одного разу довелося демонтувати дуже ще гарні дошки. Ну не викидати ж їх, подумав тоді підприємливий чоловік, і забрав, сподіваючись, що колись будуватиме дачу, і матеріал знадобиться. Вісім років пролежали будматеріали без потреби. Земля була страшенним дефіцитом, та й руки якось не доходили. Та раптом пощастило. Він став власником кількох соток. Звів хатинку, а оскільки дуже полюбляв лазню, прибудував і її. І тут, що називається, Остапа понесло. Після лазні з’явилася хатка на курячих ніжках, яка обертається. Далі — озеро з карасями, басейн з водоспадом. І пішло, поїхало... Одне слово, це треба бачити. Таке не описати. Приміром, тепер там кипить робота зі створення міні-Латвії. На 25 гектарах, серед вікових сосен, вже вириті озера, які за формою відтворюють територію Латвії. Для точності пан Микола навіть запросив свого друга, льотчика Володю, щоб той з висоти сфотографував Латвійську Республіку. Знімок спроектували на ландшафт. Там уже стоять чотири будівлі — символи чотирьох територіальних одиниць Латвії. А ще Микола Колотило приготував так званого
«Троянського коня». Легенда така. Коли було відділення Латвії, Народний фронт обіцяв нульовий варіант. Тобто всім надати громадянство. Та потім громадянства не дали — для цього треба було здавати певний мінімум з мови та історії. Тепер уже самі люди не прагнуть його отримувати. Вносить у це свою лепту і заповзятлива Росія — вона всіляко заохочує, зокрема, і російськими громадянством та пенсією. Тож, за задумом, у «Троянському коні» можна легко від усього заховатися і завдавати латишам удар у відповідь. У проекті й будівля тамтешнього кабінету міністрів. Щоправда, за задумом Миколи, дах будують знизу, а підмурівок зверху. Є цьому й жартівливе пояснення — уряди так часто змінюються, що вже ніхто й не второпає, з кого питати. Одне слово, все перевернулося з ніг на голову. Тут я подумала: так це ж про нас! У нашій українській хаті також усе догори дригом.Його хата... вже не скраю
Микола про Україну також не забув. На краю свого комплексу він поставить маленьку хатку. З колодязем, журавлем, тином, глечиками, посадить калину... А далі з притаманним йому гумором напис —
«Моя хата скраю». Хохол Микола Колотило».А веде до цього комплексу надзвичайна бузкова алея. Її посадили представники багатьох держав. У тому числі й України. Тепер щовесни вони збираються у пана Миколи, щоб полити бузок. А нам взагалі пощастило — потрапили в Колотилівку, коли там усе буяло і п’янило своїми ароматами.
Двічі на рік у Колотилівці також відбуваються змагання з футболу на Кубок Колотили. З кубком господар вручає і діжечку приготовлених власноруч квашених помідорів. Таких, які роблять в Україні. Та пригощає особливим українським березовим квасом і хріновухою. Відбою від гостей у Колотилівці немає. Усі знамениті люди, буваючи в Латвії, обов’язково приїздять сюди. Це вже як своєрідна візитівка цієї прибалтійської республіки.
Таким чином, мій земляк Микола Колотило — це яскравий приклад, як можна реалізувати себе, попри всі зовнішні негаразди та проблеми. А не сидіти і скиглити — от нас тут не сприймають так, як корінну націю, ми незреалізовані тощо. Якби я на власні очі не побачила все, що створив пан Микола, може, й повірила б таким байкам.
***
Коли ми вже далеко за північ від’їздили з Колотилівки, Микола Дмитрович, може, під нашим впливом чи від розчулення, але вже щирою українською, а не такою собі
«гоголівською» мовою, якою розмовляв досі, сказав: «У мене все тут є. А так хочеться додому, до хати». Та я була впевнена, що, побувши на малій батьківщині, він скаже теж саме про Латвію і свою рідну Колотилівку. І обов’язково повернеться. Такий він українець-латиш. Невтомний, винахідливий, з величезними почуттям гумору. Словом, великий ентузіаст.Фото Петра МЕЛЬНИКА.
