У Марії Степанівни Клибус (на знімку) — добре і співчутливе серце. Люди з того користаються — підкидають їй під паркан непотрібних кошенят. Знають, що жінка не дасть їм пропасти. Хоч сама живе скромно, а тваринку підбере й обігріє. Філософія в цієї сільської жінки проста: «Люди собі раду дадуть, бо випросять. Для дітей-сиріт є інтернати, для престарілих — притулки. А покинутим тваринкам нема куди дітися. Коли їх мають копати ногами чи машина переїхати, хай живуть у мене. Ще мама-небіжчиця казала, що ми «поза пса і кота живемо», тобто і їм маємо щось вділяти».

Щастя було мало,а лиха — багато

Отак на Маріїному обійсті назбиралося дев’ять кішок. Усім їм жінка дала нехитрі прізвиська — Циган, Кнопочка, Сніжинка, Пушинка, Найда, Приблуда... Найбільше вона любить Пушинку, бо та дуже лагідна. А ласка — це те, чого Марії найменше перепало в житті. Тата не знала. Мама вийшла заміж у 16 років, а в 17 стала вдовою. Чоловіка вбили на війні десь у Керчі. У батьків він був одинак, то Маріїна мама довго приховувала від них страшну звістку. Знала, що вона зведе їх у могилу. Так і сталося. Шість років старенькі щодня визирали у вікно сина. А коли дійшла до них правда, з туги пішли на той світ за два тижні одне за одним.

Той чоловік-фронтовик не був Маріїним батьком. Вона народилася в 1953-му. Та Марія вірить, що коли б він повернувся з війни, то став би її татом.

Мама все життя працювала ланковою в колгоспі — гарувала там день і ніч. Про ті часи в Марії довічна мітка. У три роки захворіла з голоду на рахіт і залишилася на все життя маленькою і горбатою. «У четвертому класі мала вигляд п’ятирічної дитини», — каже Марія. Добрим словом згадує вона свою першу вчительку Ганну Кольцову. Якби не вона, не її безкінечне терпіння, не вміла б Марія ні читати, ні писати, залишилася б неграмотна, як її мама. «Я дуже довго була прикута до ліжка, а індивідуального навчання тоді не було. Учителька зі мною дуже намучилася», — розповідає жінка.

Свою інакшість Марія гостро відчула, коли однокласниці стали виходити заміж, народжувати дітей, а з неї хлопці насміхалися. Не знайшлося людини, яка б розгледіла в її маленькому тільці велике серце. Так і залишилася на все життя самотньою. Якось, коли мама була ще жива, не втрималася й дорікнула їй: «Чого ви мене не лікували?». Та мама лише гірко відповіла: «Марійко, не знали ми тоді про санаторій у Ворохті. Та й не мали за що тебе лікувати». Потім Марія не раз молилася, щоб Бог простив їй ту зухвалість. І прийняла свою долю. Здобула фах бухгалтера, за направленням пішла працювати в сусідню Молодківську школу, де й нині секретарює. Долати щодня п’ять кілометрів до Молодкова й назад з її здоров’ям непросто. Але тепер, каже Марія, біди немає. Транспорту багато, то Марію все хтось підвезе. Працює жінка у школі вже 33 роки. Любить свій колектив, і він її завжди підтримує. Цього року Марія стала пенсіонеркою. Та боїться залишитися без роботи: «Мені страшно цілий день сидіти вдома без людей», — зізнається.

«Люди собі раду дадуть,а покинутим тваринкам нема куди дітися»

Коли мама померла, Марія сама принесла в дім кошеня, щоб було до кого заговорити. Тепер її є кому виглядати, а їй — до кого поспішати. «Коти — дуже розумні, — розповідає жінка. — Я не займаюсь їх вихованням, вони самі до всього доходять. Живуть у стайні. Цілий день тримаються хати. По сусідах не ходять. Тільки-но зачують мій голос, шнурочком ідуть назустріч. А на роботу проводять мене до мосту і вертаються до хати. Я їм «Віскас» не купую. Але купую ковбасу, даю молоко, кашу варю, картоплю заправлю, десь рибки вжарю. Розуміють кожне моє слово. Заходжу в бібліотеку і кажу: «Болота не наносіть», тож вони слухняно виходять. А бібліотекарка скаже: «Та хай заходять» — й одразу вертаються, — зауважує пані Марія. — Буває, що й віником їх дістаю. Вони в мене закон знають».

Жінка зізнається, що «трохи встидно для села жити з котами». Але як хтось кошеня підкине — не може його викинути. Така вже натура. Хата в Марії невеличка: сіни і дві кімнатки. Жінка живе в одній, бо село Бабче ще не газифіковане, а обігріти дві кімнатки їй і накладно, і важко, і потреби такої немає. Живе Марія, як вважає, «старомодно». У кімнатці на стінах — старі образи, які застала ще її мама, коли прийшла сюди в невістки, ліжко та піч. А в тій кімнатці, де зимно, Марія влаштувала щось на зразок музею старожитностей. Розклала тут свої вишиті сорочки, подушки, простирадло, на стіни повісила старі фотографії, а на підлозі розставила давні господарські знаряддя: маглівницю, кочергу, кошик-пасковик, бляшки, чавунні горщики. Серед усього цього різноманіття найдорожчими для неї є два вишиті рушники, які присвятила матері. На одному зображено, як дівчина прощається з коханим і вишито слова «Їхав козак на війноньку», а на другому — як вона за ним побивається. З-під ліжка, застеленого гуцульським ліжником, виглядають банки з консервацією. Вони не надто вписуються в цей інтер’єр, але теж чимало могли б розповісти про господиню. Бо Марія закрутки робить, але майже не їсть їх. Роздає людям, як і курячі яйця. Бо нащо їй одній стільки харчів? Ще одна таємниця цієї хати — під ліжком. Колись там був бункер, зізналася Марія. Мама розповіла про нього доньці, лише коли прийшла незалежність. Боялася, щоб дитина про нього не проговорилася, бо був би їм кінець. Бункер вів аж на берег у поточину. Його давно засипали і забили дошками. Та під час цьогорічної повені Марія дуже боялася, щоб хата у той лаз не провалилася.

Щастя в житті Марії було мало, а лиха — багато. Та спитай у селі, хто вміє людей розвеселити, заспівати чи пожартувати, і почуєш: «Марія». «Але горілки не п’ю, — зауважує жінка. — Боюся, щоб не пуститися берега, тому й не пробую».

...Марія зустрічала мене на порозі хати у святковому вишитому одязі, із хлібом-сіллю. Каже, що дуже рада гостям. А проводжала усім своїм кошачим сімейством, що лагідно терлося об ноги господині.

Богородчанський район

Івано-Франківської області.

Фото автора.