Про обіцянки, загребущу доцільність, ПЕТ і свавілля

— Про те, що підвищити оплату проїзду потрібно, сумніву немає. Але ж не вчетверо! Це як обухом по голові. Ось тому й виникло не «просте» незадоволення, а відверте й масове обурення киян. Погодьмося, доцільніше було підняти ціни удвоє, до 1 гривні. Згодом, років через два — ще на гривню.

— А знаєте, є й інша думка. Протест викличе будь-яке подорожчання — чи на гривню, чи на дві. Тож і вирішили спочатку приголомшити двома гривнями, а потім зняти напруження, знизивши оплату до 1 гривні...

Цей діалог з одним відповідальним керівником підрозділу КП «Київпастранс» відбувся зранку в п’ятницю, яку вже наперед встигли наректи «чорною». Тим часом вона нічим не відрізнялася від середи або четверга. Чутки виявилися занадто перебільшеними, хоча ризик, судячи з нерозв’язаного вузла тарифів оплати пасажирських перевезень у столиці, лишається й досі. Тому й актуальною є потреба висловитися, так би мовити, з приводу і розставити окремі крапки над «і».

Хай не здивується читач, що тут ми змушені відволіктися до... медицини. Місяців два тому головлікар однієї з районних поліклінік бідкалася: за кожної дрібниці їх викликають до міського управління охорони здоров’я, там дають приписи, влаштовують розноси. І найгірше — фінанси з усіх десяти районів на медицину «згребли» до міської казни. «В одні руки». А хіба тим «одним очам» видніше, куди і скільки коштів доцільно розподілити в кожному районі?! Подібна картина склалася (точніше, її склали в міськдержадміністрації) і в освіті. Мимоволі спливло у пам’яті, як Леонід Черновецький публічно вихвалявся, що майже вп’ятеро збільшив міський бюджет. Тоді не вірилося, а тепер постає питання: невже за рахунок оббирання районів? А чим пояснити те, що днями, як написала одна з газет, керівникам медичних установ столиці оголосили: «Грошей нема і найближчий місяць не буде. Викручуйтеся, хто як може»? Нещодавно були оприлюднені й інші вельми показові факти.

Виявляється, Києву вже сьогодні, просто невідкладно, бракує 14 тисяч медсестер і 2800 лікарів. Звичайного мешканця столиці не зачіпає те, що за роки незалежності в Україні змінилося 12 міністрів охорони здоров’я. «Це десь отам», — мовби пальцем у небо. А от те, що у кріслі начальника головного управління охорони здоров’я Київської міськдержадміністрації не всиділи 10 чиновників від медицини, — вже серйозно непокоїть. Та найбільше дошкуляє те, що сьогодні остаточно занепали районні відділи охорони здоров’я, донедавна цілком стабільні. Це на них покладалася конкретна й «заземлена» функція оберігати лікарні й поліклініки від форс-мажорних обставин і несанкціонованих зазіхань (то на воду, то на електрику, то на ще якісь чинники, винятково важливі не лише для охорони здоров’я, а й для порятунку людей). Тим часом картина постає прозаїчнішою: у мерії «злюбили» фінанси, розподілені на райони, і «пригорнули» їх, полишивши клопоти на місцях. Враженим професіоналам мотивували всі оборудки... доцільністю.

Не таємниця, що з міського бюджету для системи охорони здоров’я на 2008 рік було обіцяно 2 мільярди гривень. Навіщо створено три територіальні медичні об’єднання (ТМО) в той час, коли у Києві досі немає жодного давно обіцяного діагностичного протонно-експресійного томографа (ПЕТ)? Дорога штука? Дуже дорога. Але ж у сусідній Білорусі ПЕТ є і в Гомельському Чорнобильському медичному центрі, і в Мінську, а в нас катма. У Росії на одну лише Москву таких томографів припадає більше, ніж пальців на руці, а в Києві, повторюю, жодного. Я уважно стежу за повідомленнями, що з’являються, як гриби після дощу, з рупорів Київської міськдержадміністрації. Час від часу лунають оптимістичні заяви про невідкладну закупівлю ПЕТ. Його мали придбати ще позаторік. У 2007-му — теж, причому, обіцяли кілька разів на рік. Чергову «качку» запустили й навесні вже нинішнього року, тільки незрозуміло було, хто саме має закупити томограф. Проте досі — анітелень. А чи відають кияни, скільки чиновників «пасеться» у тих трьох ТМО? Аж триста! І яка сума їхньої сукупної зарплати, уявляєте?

Онкохворі, особливо ті, хто проходив мученицький курс хіміотерапії, достеменно знають, що кожний сеанс такої процедури, убиваючи ймовірні злоякісні клітини, нещадно підриває весь організм. Стара «норма», яка не змінюється десятиліттями, — шість сеансів. А чи кожному хворому з підозрою на рак вони потрібні? І чи «всі» шість? Тим часом процес обстеження протонно-експресійним томографом дає змогу виявити, де саме, в яких лімфовузлах, засіли ті клітини, якщо вони є. А буває ж, і нерідко, що після видалення пухлини злоякісних слідів в організмі не лишається. Проте «конвеєр» діє невблаганно: шість сеансів. Серце, кровоносна система, печінка, нирки, щитовидна залоза — власне, всі органи зазнають впливу «радикального глушника». І така практика триватиме доти, поки не придбають ПЕТ. Отож, читаючи або слухаючи по телевізору чергову самовдоволену заяву Леоніда Черновецького про успішну діяльність очолюваної ним столичної міськдержадміністрації, згадуйте нещасних людей, позбавлених спасенної змоги обстеження тим томографом.

У Київраді, відомо, не всі підпорядковані Сандею Аделаджі, є депутати, на яких не впливають «закляті мантри» Посольства Божого. Члени Блоку Кличка повідомляють, що впродовж трьох кварталів нинішнього року столична охорона здоров’я одержала практично половину (52 відсотки) фінансів на всі свої потреби. Лише третину від належного (35 відсотків) виділено на медикаменти. Спробуймо прочитати підтекст, і стане ясно, що ідеологам столичного голови не вдасться почепити локшину на вуха киянам. Простодушних тут мало. І спорудження моста через Дніпро затримується через брак фінансів, і прокладання лінії метро до Теремків, і завершення будівництва станції на Львівській площі, і закупівля належної кількості сучасних низькопідлогових автобусів та тролейбусів, і повна заміна старого рухомого складу трамваїв новітніми, європейського зразка, і цілий перелік транспортних розв’язок з очікуваними тунелями, естакадами, шляхопроводами, — усе це потребує грошей саме того уп’ятеро збільшеного столичного бюджету. То де ж вони? Піарники столичної влади розігрують биту карту із претензіями до Кабміну про фінансове покриття дорогих проектів у столиці. Це означає відібрати останні копійки у віддаленого від цивілізації села, урізати й без того мізерну дотацію на зерно чи іншу сільгосппродукцію фермера, який виростив небувалий урожай, а тепер не може його збути, — на користь відносно ситого Києва. То хіба в цьому правда нинішнього життя?

У тому, що комунальні перевізники і метрополітену, і наземного пасажирського транспорту нібито всі як один горою стоять за підвищення оплати проїзду, теж просвічує напівправда. Так, вони слушно наполягають на підвищенні оплати їхньої праці. Робота в них не лише важка (цілоденна, і вночі, й у вихідні та свята), а й відповідальна (за кермом у постійних заторах, в умовах надскладної їзди). Але ж і вони самі, і їхні родини в разі наростання ціни до 2 гривень теж опиняються в ролі будь-кого з нас.

Є виважені пропозиції фахівців, небайдужих людей, які доводять: транспортники, надто метрополітенівці, насправді мають чим поповнювати власні фінансові статки — особливо за рахунок реклами, належних розцінок оренди тощо. До речі, той відкритий лист профспілки електротранспортників КП «Київпастранс» до всіх політиків і чиновників, які нібито штовхають галузь на обочину життя, теж відгонить фальшивими «схлипуваннями». Можновладці не їздять трамваями чи тролейбусами, тож їхні повні гаманці нітрохи не «схуднуть». Ущемленими, як завжди за подібних обставин, виявляться звичайні пасажири. Та й робоча група при Кабміні, яка спільно з залученими фахівцями Антимонопольного комітету, Міністерства економіки, Держінспекції контролю за цінами ретельно вивчала правомірність підвищення тарифів оплати за проїзд у Києві, вивела реальну собівартість пасажирських перевезень: 91 копійка в метро і 80 копійок у наземному транспорті. Тож 2 гривні, просто кажучи, взяті зі стелі. Адже, пояснили члени групи, столична влада заклала не дозволені 10 відсотків рентабельності, а, як нахабний жмикрут, — аж 25 відсотків, що є протизаконним. Зрештою, і нагле запровадження учетверо збільшених тарифів без урахування позиції столичної громади, без дотримання передбачених обов’язкових процедур реєстрації в Мін’юсті України — усе це гримаси свавілля, схожого на рейдерство в упаковці доброчинності.

І ще. Ті самі ідеологи з міськдержадміністрації часто наводять «порівняння з Європою»: онде, мовляв, там аж стільки платять за проїзд... Дуже некоректні паралелі! Їм, тим «ретрансляторам», слід узяти на карб, скажімо, таку істотну деталь: якщо вчителька в Італії одержує за рік менше 28,6 тисячі доларів, то їй доплачує держава. А в нашої сіячки розумного, доброго й вічного яка зарплата? Отож бо.

Прочитав у «Голосі України» ще й про всеукраїнський плач фармацевтів, які збиралися в Миколаєві. Знаєте, ні жалю, ні співчуття не викликають їхні «згуртовані» намагання утримати надвисокі ціни на ліки. Кілька дріб’язкових посилань то на «пільгову категорію населення» та «дисконтні картки», то на «соціальну функцію» аптек і навіть на «безробіття» свідчать про те, що серйозних причин панікувати в них немає. Домінує тільки одне: бажання володарів фармгалузі наживатися на людській біді, адже хворі вимушені платити за порятунок захмарні ціни...

Отож куди не кинь — усюди клин. У підсумку виходить, що розгардіяш у країні найболючіше дошкуляє рядовому українцеві. А в каламутній воді, відомо, зручно ловити рибу тим, хто давно сплутав державну казну із власною кишенею, хто не просто зазіхає на чуже, а відверто оббирає народ.

м. Київ.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.