Проблема безбар’єрності

Проте час ламати стереотипи. У цьому переконаний директор Вінницького міського центру інвалідів-колясочників Максим НІЗІКОВ. Він знає цей бік життя досконало і не чекає, щоб хтось сторонній дбав про його потреби. «Проблема інвалідів — це проблема у свідомості нашої влади», — каже Максим. І доводить свою позицію, розповідаючи про життя з особливими потребами.

— Для мене не є феноменом успіхи нашої параолімпійської збірної, — каже Максим Нізіков. — Коли держава заганяє інвалідів в таке становище, що спортивні змагання — єдиний шанс реалізувати свої здібності. У нас спорт — це один із варіантів працевлаштування, важка праця, що дає можливість заробити гроші, вирватися з «чотирьох стін. Але не всі можуть потрапити в національну збірну і отримувати державну стипендію спортсмена. Проблема безбар’єрності зникла б, якщо на інваліда дивилися б не як на «злидню», а як на потенційного клієнта, котрий має роботу і гроші.

Зазвичай, коли йдеться про працевлаштування інвалідів, виходить щось на кшталт «глухі, сліпі роблять розетки». Натомість вінничани пішли іншим шляхом — створили Підприємство об’єднання громадян, яке очолює Анатолій Бельдіян. Воно надає робочі місця спеціалістам з комп’ютерних технологій і пропонує послуги з повноцінної якісної поліграфії та веб-дизайну. Сьогодні тут працюють дев’ять чоловік, з яких вісім — інваліди (шість — на візках), ще п’ять — навчаються. Дехто працюватиме вдома — через Інтернет. У планах — створення при підприємстві майстерні з безкоштовного ремонту інвалідних візків, фотостудії, туристичного агентства, сферою діяльності якого буде туризм для інвалідів. Кошти від прибутку витрачатимуть на створення нових робочих місць та підтримку клубу дайверів для інвалідів при Вінницькому міському центрі інвалідів-візочників. Улітку підприємство оплатило поїздку в Крим на Тарханкут на всеукраїнський зліт дайверів-інвалідів.

Пересування і транспорт

— Окреме болюче і важливе питання для кожного інваліда — це можливість вільно пересуватися не тільки тротуарами і в приміщеннях, а й мати власний автотранспорт. Якщо здорова людина може обійтися без авто, то для інваліда-візочника це така сама необхідність, як інвалідний візок і їжа. — Я особисто став на чергу на машину «Таврія» ще 13 років тому, — розповідає Максим, — був 1350-м у списку. Сьогодні я — 1342-й. Якщо держава не в змозі забезпечити інвалідів транспортом, вона має відверто сказати: «Розраховуйте на себе, а не на закони, які все одно не виконуються».

Закони не захищають права інвалідів на свободу пересування і є дискримінаційними. Вони захищають права автопромисловців, які на пільгових умовах, сплачуючи копійки в бюджет, завозять готові вузли та агрегати, збирають їх і отримують надприбутки. Якщо держава не забезпечує інвалідів індивідуальним транспортом, то інваліди повинні мати змогу на пільгових умовах придбати автомобіль за кордоном (бо в Україні, крім «Таврій», які тільки створюють аварійні ситуації на дорозі, для них не виготовляють нічого). А для запобігання спекуляцій зробити обмеження, які мали б здоровий глузд. Наприклад, у Німеччині обмеження «Без права продажу» всього шість місяців, якщо ти купуєш автомобіль на пільгових умовах. Нехай чиновники зрозуміють, що проблеми в житті — не у виборі між «Бентлі» і «Лексусом», а в елементарному праві на роботу, освіту, свободу пересування. Доки ми, інваліди, будемо в’язнями у власній країні?».

Коли кажуть про дозвілля інвалідів, уява малює картину тихого чаювання і вишивання хрестиком. Якоюсь мірою це правда, бо досі таким людям займатися чимось іншим було практично нереально. Проте цілком реальним стало створення першого в Україні дайвінг-центру для інвалідів у Вінниці. Максим Нізіков, спробувавши це заняття під час літньої акції Олександра Кушніра «Дайвінг для інвалідів на Тарханкуті», поставив собі за мету відкрити світ дайвінгу для інших, хто позбавлений можливості вільно пересуватися на суші. Адже для інвалідів дайвінг і плавання — єдина можливість відчути свободу руху.

Для занять спортивний комплекс «Авангард» безоплатно виділив дві доріжки бассейну. Обслуговування і прокат спорядження також на благочинній основі надав екіпірувальний центр «Команда ЕКС» з Києва. Хлопці подали заявку до міжнародної організації дайвінг-інвалідів у Голландії. Тепер на черзі — проходження спеціальних тренінгів, щоб мати можливість навчати і сертифікувати дайверів-інвалідів. До речі, у світовій практиці багато хто з таких професіональних інструкторів самі є інвалідами.

Влада

Вінницький міський голова Володимир Гройсман ініціативу створення центру цілком підтримує. У місті з минулого року вирішується проблема облаштування міського транспорту і пандусів. «Ми створили перший муніципальний центр, що фінансується із міського бюджету, для адаптації таких людей. Торік запровадили службу перевезень і те, що сьогодні відкривається дайв-клуб, — це ініціативи, які треба підтримувати. Багато людей, котрі мають проблеми з фізичним здоров’ям, настільки ініціативні, що нині знаходять багато шляхів для самореалізації. Питання влади номер один: допомогти, підтримати і утверджувати ці ініціативи. Це не велике досягнення — так повинно бути».

У розвинених країнах людина на інвалідному візку, яка веде активне життя, — норма. Суспільство для них відкрите, а відтак, є можливість бачити світ. У нас поки що людям з обмеженими можливостями морально і фізично нелегко адаптуватися до світу здорових. Тож їхній світ зазвичай обмежений телевізором та Інтернетом. Для таких одесит Олександр Кушнір створив сайт «Рівні» — http://ravnye. com/about/. Нині його відвідують 80 осіб за день. Зареєструвавшись, можна розраховувати на допомогу волонтерів або з працевлаштування. Згодом він поповниться диспетчерською службою. Олександр жартує, що це схоже на тимурівський рух. Але що поганого в тому, коли ти перестаєш бути залежним від інших, а надто коли чиновник стає непотрібним? Зрештою, кожен обирає сам: зачинитись у мушлі й комплексах чи зламати стереотипи і таки визнати, що ми всі — різні. Але ж — рівні!

Фото автора.