Літній табір. Вози. Гарби. Конов’язь. Бочки на колесах з водою.

Серед табору вкопаний у землю великий казан, біля якого порається куховарка, запнута в білу косинку. На скирті соломи червоне полотнище: «ЛЕНИН УМЕР, А ДЕЛО ЕГО БУДЕТ ЖИТЬ В ВЕКАХ!». Двоє хлопців-підлітків крутять по черзі точило, а дід Корячок коси на тім точилі точить, аж крекче.

Праворуч невелика землянка, в якій ночують колгоспники. Зайдеш туди — напівтемрява, ряд стовпців посередині підпирають крокви. На стовпах одяг, кінська збруя, ланцюги, кошики. По боках землянки, уздовж стін, товсто послана солома, щоб полежати після роботи важкої. І сморід стоїть тут їдкий від дьогтю, збруї, кінського й людського поту.

Обід.

3’їхалися косарі на косарках, прийшли косарі з ручними косами, в’язальниці, їхні діти, котрі нарівні з матерями складали у валки снопи на палючому нещадному сонці. На обід подали ячмінні галушки. Чоловіки їли з однієї дерев’яної миски, жінки — з другої, діти — також окремо. Юшку ложками сьорбали, а галушки настромлювали скіпками. Одна жінка — виснажена, аж посиніла — ловила ті галушки, але не їла, а складала ретельно в хустку, щоб віднести додому малим дітям голодним.

На обід прибув власною персоною й уповноважений з району Сєрчаков. На ньому сукняне широке галіфе в масних плямах, черевики, шкіряні краги. З-під жакетки випиналася кобура з наганом.

По обідові Сєрчаков пішов із головою колгоспу на косовицю. Косили на цьому полі двома косарками. За кожною косаркою в’язали п’ять-шість в’язальниць. Стояли на однаковій відстані одна від одної, в’яжучи на однім покосі по тридцять снопів. Косарка робила новий покіс, поверталася з іншого боку — в’язальниці переходили вже на цей свіжий покіс. За день треба було нав’язати до 900 снопів. Жінки протягом дня норму виконувати не встигали, отож дов’язували ще й уночі.

— Що це вони працюють у тебе, мов неживі! — досадливо докоряв Сєрчаков голові.

— І то добре, бо ж на одних галушках тримаються... — У голови завжди псувався настрій, коли приїжджав Сєрчаков: той любив командувати, а у справі розумівся, як баран у Біблії...

Сєрчаков щось подумав собі, повернувся до кухарки, взяв у неї четвертину сала, відрізав окрайчик і настромив той окраєць на ріжок. «Ходімо до косарок!» — наказав голові.

Згодом прив’язав до косарки вила так, щоб сало на всі боки виднілося. Мовив авторитетно до в’язальниць своїм начальницьким голосом: «Сало призначається для переможниці соціалістичного змагання. Хто переможе — тому й сало».

І ось жінки заметушилися, натужачись одна одну випередити. Коні тягли косарки, аж курява стовпом стояла, а косарі коней стьобають і стьобають, мов на пожежу рвучись. І найдужче пнулася жінка, що в хустку загортала галушки: з останніх сил хапала в оберемок снопи, перев’язувала перевеслом, щоб заробити те сало і дітям понести. Косарка косила, як сатана — безугаву, навіжено. На стерню густо сповзали валки дорідної пшениці. Жінка дійшла до краю лану, повернула вбік. Однак за косаркою вже не вгнатися — впала безсило на суху порепану землю. На голові в неї розсипалось увсібіч волосся, мов солома. Та жінка таки зіп’ялася на ноги і зв’язала ще два снопи. Один лиш валок був непов’язаний. Жінка в розпачі сіла на земляний горбик і заплакала. На пухлих, порепаних від жорсткої стерні ногах лущилися засохлі струмочки крові. Сало одержала інша в’язальниця — єдина, що виконала завдання.

Коли ввечері люди зійшлися до табору, переможниця змагання взяла в кухарки ніж, перерізала той шматок надвоє і віддала половину отій жінці, що так прагла перемогти й заробити для своїх діток голодних четвертину сала.

Однак померла та жінка невдовзі, а за нею й діти її на білому світі не втрималися...

На початку війни усіх тих дядьків-косарів забрали на фронт. Мало хто повернувся додому, а ті, що повернулися, були каліками. Сєрчаков «партизанив» у глибокому тилу, де не стріляли і не вбивали. В уніформі, з орденом Червоної Зірки, що йому на тимчасове користування видали у військкоматі, «виконував партійне завдання», видаючи себе за воїна-диверсанта, який щойно прибув із ворожого тилу. Спочатку знайомився з одним, двома хлопцями. А ті розповсюджували між однолітками звістку про «героя», бо лише орден та портупея чого варті. Ходив Сєрчаков завзято і по школах, образно та мальовничо, з бадьорим гумором, за заздалегідь розписаним сценарієм розповідав про власний героїзм, підірвані мости, ворожі склади. Довівши своєю брехнею юних слухачів до патріотичного екстазу, брався за головну частину завдання — вербування. Вербував на місячні курси, де готували диверсантів у ворожий тил. По закінченні курсів наставав час відправки. Коли сідали в літак, в останню хвилину «наставника» вже не було... Підопічні полетіли в те пекло, де їх німці, як курчат, перебили, і ніхто з них додому не повернувся. А Сєрчаков з чужим орденом, проклятий матерями, в іншому місці, де його ще не знали, вербував нову групу.

Після війни Сєрчаков з’явився в район живий і неушкоджений. Нагород не було в нього ніяких. Без них прожив до глибокої старості, адже в нього були заслуги перед ВКП(б)...