Священик із Морочного сіє хліб, тренує дітей і пише нариси про свій край

Те, що Павло Дубінець є беззаперечним авторитетом для своїх парафіян, почула саме від них. «Трудиться до сьомого поту», «Гарно впливає на дітей», «Пише нариси про наш край», — кажуть про отця Павла мешканці поліського села Морочне, якого ось уже третє скликання обирають депутатом Зарічненської райради.

Свого часу начальство отця Павла не дуже схильно поставилось до того, що він, духовна особа, почав тренувати місцеву дітвору — вчив грати у футбол. А мешканці Морочного, навпаки, дуже вдячні за це своєму духовному наставнику.

— Наші діти не привчені бити байдики — допомагають після уроків батькам, — розповідає одна з місцевих жіночок, яка посоромилась назвати своє прізвище. — Але й у них трапляється вільний час, який не кожен використовував розумно: дехто тихцем від батьків брався за цигарку чи карти. Тоді сільський священик вирішив з користю для хлопчиків його заповнити — створив футбольну команду, почав разом із вчителем фізкультури Василем Музичком тренувати її. Батьки задоволені, бо це для здоров’я дітей корисно. Та й діти, виїжджаючи на матчі, побували на екскурсіях в багатьох містах.

— Ми побували з дітьми у паломницьких поїздках до храмів Києва та Почаєва, — додає отець Павло. — Вони почерпнули багато пізнавального з тих поїздок.

Згодом отець Павло організував футбольний турнір, присвячений пам’яті земляка Юрія Марчука, який у 1986 році загинув в Афганістані і посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. Тепер у село Морочне приїздять на турнір юні футболісти з усього району, а також з Волині та Білорусі.

У Морочному розповіли, що отець Павло гарно вплинув і на так званих «важких» підлітків. Після бесід із ним діти, як кажуть, взялися за розум. При храмі, де править отець Павло, діє недільна школа для дітей.

Експеримент з цукровими буряками

У 2001 році Павло Дубінець разом із місцевим фермером Миколою Маньчиком вирішили спробувати вирощувати буряки. «А чому б і ні? — розмірковували чоловіки. — Ростуть же вони на півдні Рівненщини, то чим гірше Полісся...»

— Тоді Микола Арсентійович посіяв з гектар цукрових буряків (у нього ж техніка є), а я — тридцять п’ять соток, — згадує Павло Дубінець, котрий, незважаючи на свій священний сан, як і всі корінні поліщуки, любить господарювати на землі. — Повезли вирощене фермерським «КамАЗом» на Дубенський цукровий завод, одержали за це цукор. Підрахували свої прибутки — вийшло так, що ми заробили на буряках. Я особисто п’ять мішків цукру плюс чотири тонни жому (а ще ж гичкою з поля годував худобу ціле літо).

— Тож наступного року ми з Миколою Маньчиком вирішили знову сіяти цукрові буряки, — продовжує Павло Євгенович. — Купили високоякісне польське насіння, оброблене, яке потрібно висівати спеціальними вакуумними сівалками. У нас в районі таких не було, тому позичили в сусідньому білоруському селі (Зарічненський район межує з Білоруссю. — Авт.). Цього разу я посіяв півтора гектара буряків, фермер — до двох. І хоча наймали для обробітку людей, знову з Миколою отримали прибуток, бо завод нам оплачував доставку буряків.

За прикладом двох сільських ентузіастів у Морочному й інші почали сіяти цукрові буряки, навіть на торф’яниках. Вродили непогано —люди повезли урожай на Оженинський цукровий завод, що в Острозькому районі. Але, згадують селяни, там умови були не такі вигідні, як в інших приймальників: завод оплачував транспортування лише за півдороги, менше давав за тонну цукру (50 кілограмів замість 70) і жому (250 кілограмів замість 400).

— Однак на четвертий рік селяни знову посіяли буряки, — продовжує Павло Дубінець. — Але останній рік обманули людей приймальники, не дотримались умов договору: замість 60 кілограмів цукру за тонну буряків дали лише по 45, а жому взагалі не дали. Та й витрати на транспорт були за рахунок бурякоздавачів. Тому мої земляки перестали сіяти солодкі коренеплоди.

— А якою була врожайність і цукристість буряків? — цікавлюсь у експериментатора.

— Першого року цукристість була 14,3 відсотка за базової 16. А на торф’яниках ми мали буряків за 350 центнерів з гектара, — почула у відповідь.

До речі, у сусідньому з Морочним селі Нобель селяни масово сіють моркву — по 10—15 соток, бо можуть у заготівельників вигідно виміняти її на інші продукти.

Свого часу, коли розпайовували землі, в Морочному не знайшлося великих орендарів, тому люди розібрали собі паї (кожен по 2,49 гектара). У перші два роки самостійного господарювання масово сіяли зернові.

— Я сам сіяв до гектара пшениці, мав по 42—43 центнери з гектара на поліських грунтах, — розповідає Павло Дубінець. — Щоправда, ми ці пшеничні лани дуже плекали.

Але згодом після стрімкого подорожчання пального за низьких цін на сільгосппродукцію селяни почали «запускати» частину паїв. І замість того, щоб господарювати на землі, кинулися їздити на заробітки. А ті, кому здоров’я не дозволяє залишити рідне село, здають молоко по гривні за літр заготівельникам із Волинської області, а також худобу, свиней. Звичайно ж, задешево. Але що поробиш — адже жити за щось потрібно.

Сам Павло Дубінець у вільний від церковної служби час господарює на землі, вирощує худобу, бо ж багатодітну сім’ю (а з ним, крім дружини й тещі, живуть ще й троє дітей) потрібно прогодувати. Сини Олексій та Андрій (школярі) допомагають батьку — в кожного коло своїх обов’язків, а ось четвертокласниця Іванка більше мамі помічниця, а ще — любителька вишивати.

Уміє закохати в Полісся

Зарічненський район, що межує з Білоруссю, відрізняється від інших поліських районів Рівненщини своєю самобутністю, вмінням берегти й передавати з покоління в покоління традиції та звичаї, про що дізнаєтесь, відвідавши районний краєзнавчий музей у райцентрі Зарічне. До речі, у зарічненців є навіть свій місячний календар, де зібрані поради і прикмети для селян, коли і що краще сіяти, щоб бути з урожаєм. Багато зусиль до створення краєзнавчого музею доклав, як депутат Зарічненської районної ради, і Павло Дубінець. Крім організаційних моментів, він передав сюди чимало експонатів.

Останніми роками в Зарічненський район, який славиться чудовими озерами та поліськими лісами з неперевершеними за красою краєвидами, прокладено низку маршрутів «зеленого» туризму. Тож Павло Дубінець, який палко любить і знає ці місця, навіть написав кілька туристичних путівників. Один із них присвячений селу Нобель та однойменному озеру. А загалом у доробку краєзнавця Павла Дубінця чимало краєзнавчих нарисів. Він — чудовий екскурсовод для туристів, яких вміє закохати у своє Полісся так, як щиро кохає його сам.

Рівненська область.

Фото автора.