У попередніх публікаціях («Христос і Нефертіті» від 15.10.2008 р. та «Христос — жрець Аполлона» від 03.12.2008 р.) ми побіжно зачіпали деякі «нестиковки», пов’язані з історією предків українців — скіфів/аріїв та їхньою непересічною роллю у глобальній історії людства.

Зокрема, ми довідалися, що Їсус Христос міг бути пов’язаний із головним єгипетським (коптським) храмом Бога Птаха (лелеки) і, швидше за все, належав до впливової жрецької касти сонячного еллінського Бога Аполлона. До останньої, нагадаємо, належав і міфічний прабатько скіфів/аріїв — Геракл.

Сьогодні ми продовжимо наші розвідки на берегах і небесах Азово-Чорноморської (української) та Середземноморської (грецької) Еллади.

Коли ж з’явилися скіфи?

«Канонічна» історична традиція стверджує, що скіфи з’явилися приблизно у VІІІ—VІІ століттях до н. е. Але чому тоді римський історик Помпей Трог (І ст. н. е.) та його «науковий» наслідувач Юстин (Устим?, ІІІ ст. н. е.) стверджують про розквіт скіфської цивілізації в середині ІV тисячоліття до н. е.? У цей само час, до речі, найбільшого розвитку набуває й Трипільська цивілізація України (VІ—ІІІ тис. до н. е.).

Можливо, саме тому Помпей Трог і писав: «Скіфське плем’я завжди вважалося найдавнішим, хоча між скіфами і єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження...».

А які ж можуть бути суперечки, якщо Трипільська цивілізація щонайменше на три тисячі років старша за Давньоєгипетську (стартує у ІІІ тис. до н. е.)!

Окрім того, варто зважити ще й на те, що римські історики (Помпей Трог, Юліан Юстин, Квінт Курцій Руф) були переконані, що скіфи — родоначальники парф’ян та бактрійців, і з ними погоджувалися їхні єврейські (Йосиф Флавій) та християнські (Тертулліан) колеги.

Сучасні історики (С. Березанська та ін.) вважають, що саки (представники так званої ямної археологічної культури) домінували в Україні у ІІІ—ІІ тисячоліттях до н. е. (у Криму й досі є їхнє прадавнє місто). А з ІІ тисячоліття до н. е. вони отримують ім’я — арії.

Цікаво, що перси (парси), на переконання французького дослідника Філіпа Гюіза (Phіlіp Huyse, «La Perse antіque», 2002) називали скіфів саками. Отже, виходить, що скіфам таки на декілька тисяч років більше, ніж їм відводить так звана «історична традиція»!

Для остаточного руйнування цієї неправдивої традиції наведемо зміст міфу (за «батьком історії» Геродотом), який має трипільське археологічне підтвердження.

За скіфською міфологією, батьком скіфів вважався Геракл — син Бога Зевса та земної жінки (тому він і був героєм, а не богом). А матір’ю — змієнога Богиня (ось вам і підвищення до божественного статусу по лінії матріархату).

З Гераклом начебто все ясно. Подивіться на срібну прикрасу кінської упряжі знатного скіфа (мал. 1) — і портрет прабатька скіфів готовий. Ця археологічна знахідка справді датована І тисячоліттям до н. е.

Звісно, у скіфів була й мати — змієнога Богиня (дехто каже — Дніпро з притоками. — В.Б.). Згадайте Помпея Трога, котрий говорив про скіфське домінування в Європі та Азії у ІV тисячолітті до н. е. Згадайте і подивіться на зображення цієї богині, відтворене на скіфській посудині ІV тисячоліття до н. е. (мал. 2)!

Отже, як кажуть в Одесі-мамі: «Такі да, цей римлянин Помпей Трог був кваліфікованим істориком!». Додайте сюди фразу нашого «першоісторика» Геродота (V ст. до н. е.), котрий не знав у Греції «жодного видатного філософа, який не був би скіфом», і вам усе стане ясно.

Між іншим, трохи розвидниться і з самою назвою наших предків — скіфи. Це грецька назва. Більш правильно, на думку багатьох учених, казати — скіти або й сколоти.

Російські філологи — тут як тут: мовляв, це від російського слова «скитаться» — вони ж бо були кочівниками. Але позаяк російська мова починає формуватися на базі староукраїнської мови лише з XІV—XV століть н. е. (а скіти були ще в ІV тис. до н. е.), це тлумачення не відповідає дійсності й вочевидь має ідеологічне підґрунтя.

Насправді, як стверджує Сергій Піддубний у своїй книжці «Код України-Руси» (Голованівськ, 2008), назва скіти походить від слова кут (мати свій кут, місце для проживання). Мовляв, недаремно житло у ченців-самітників у монастирях називають скит.

Ураховуючи те, що (за Геродотом) були скіфи-землероби, скіфи-скотарі і царські скіфи, тих-таки землеробів чи дружинників, не кажучи вже про царів, навряд чи коректно називати скитільцями, хіба ні? Ці люди точно вже не були за своїм статусом бомжами навіть у ті складні часи...

Скіфи/арії і спартанці/дорійці — «близнюки-браття»?

На межі ІІ—І тисячоліть до н. е. дорійці (біблійний «народ моря»), які проживали на території південних областей України (Сабатинівська археологічна культура), завойовують територію Греції й перетворюють її на Елладу (Ілладу — від імені Бога Громовержця Іла, котрий згодом стане Зевсом та Ілією).

Занадто сказано? Аж ніяк! До приходу скіфів-аріїв (дорійців) Греція не знала технологій обробки металу (зброя та плуги), не бачила прирученого коня та вершника (звідси й «дивний» міф про кентаврів), не мала писемності (абетки) й нотної грамоти (дорійські співи).

Приблизно протягом ста років, за даними енциклопедичного словника Ф. Брокгауза та І. Ефрона (1893 р.), вони опановують чималою частиною материкової Греції (Доріда), островами Кос, Родос і (увага) — Карпатос!

Отже, неслабо, острів Карпати — в Середземномор’ї! А як вам спартанський цар Орест (арійське ім’я), що походив з українського Криму? Про нього навіть античним полководцем і драматургом Софоклом (V ст. до н. е., друг Геродота) була складена трагедія, яка називалася просто й вишукано: «Орест».

У спартанців, до речі, прабатьком теж вважався Геракл. То й не дивно, що у Спарті тривалий час правила антична (анти мешкали між Дністром і Бугом) династія Гераклідів.

Окрім спільного батька, у скіфів/аріїв та спартанців/дорійців були й спільні боги. Зокрема, головний і дуже агресивний Бог війни Арес (мал. 4).

І якщо вже на те пішло, достатньо промовистим видається той факт, що Бог війни Арес, як свідчить Беттані Хьюз (Bettany Hughes, «Hellen of Troy. Godnes, Prіnces, Whore», 2005), був другим після Бога Аполлона покровителем Трої, яка, на думку Павла Гарачука, згодом була відтворена у вигляді Ольвії (біля українського міста Миколаєва).

Хоча, напевно, це й не повинно бути для нас особливою дивиною: Арес — син царя богів Зевса і Гери, а Аполлон — син Зевса і Лєти.

Та й засновник Трої — цар Теукр теж вважався рідним сином Зевса (трансформованого Бога грози Іла, що дав назву Елладі). Такі ось родинні зв’язки на Олімпі та окультурених скіфами/аріями землях Азово-Причорномор’я та Середземномор’я: і сонячний Бог Аполлон, і Бог війни Арес, і перший цар Трої Теукр були божими синами.

Отже, наша попередня версія про божественне походження українців знаходить своє підтвердження, котре випливає не лише з міфологічної генеалогії богів Олімпу, а й із самого імені Теукра: Те — Бог, укр — край, країна (отже, Божественна країна — Україна)?

Хто ви, пане Олександре Македонський?

На легендарного героя Геракла (котрий народився в місті Мирмикій, що біля сучасної Керчі) хотіли бути схожі всі: і царі, і герої.

Наприклад, боспорський (столиця — українське місто Керч) цар Митридат мав за честь (очевидно, для піднесення свого іміджу) прилюдно здоровкатись із своїм легендарним земляком Гераклом (мал. 6).

А македонський цар Філіп ІІ на звороті своєї власної монети розмістив «себе коханого» у вигляді свого предка Геракла (мал. 7).

Його син, який увійшов в історію під іменем Олександра Македонського (ІV ст. до н. е.), вів свою родословну від двох предків: Геракла та Еака. Останній був дідом героя троянської війни Ахілла.

Цікаво, що відомий нам (з «Іліади» Гомера) Ахілл «чомусь» був похований не в Греції, а на острові Зміїний (знову слід скіфської змієногої Богині?) поблизу сучасного міста Одеси.

Звідси й напрошуються вельми цікаві висновки. Якщо обидва предка Олександра Македонського народилися, жили й поховані на скіфських територіях (сучасна Україна): Геракл — у Криму, Ахілл — на Одещині, то ким насправді був цар Олександр Македонський — скіфом/арієм? І де ж тоді розташовується справжня (перша) Еллада?

Українська та грецька Еллада

Як стверджує дослідник з Одещини Павло Гарачук у своїй книжці «Еллада Стародавньої України» (Ананьїв, 2008) справжня Еллада, швидше за все, була розташована в Україні. Його аргументація, посилена наведеними вище фактами, дедалі більше стає схожа на істину.

Погляньмо лише на еллінські назви українських населених пунктів, і сумніви розтануть як травневі хмаринки.

Сучасний донбаський Іловайськ, напевно й не підозрює, що в сиву давнину він був пов’язаний із діяльністю грозового Бога Іла і дав, очевидно, назву країні, що стала епохальним цивілізаційно-культурним явищем під назвою Еллада.

Херсонські Сірогози у Греції стали Сіракузами. Івано-франківська Косівщина у Греції проявилася в назві острова Кос. Українські гори Карпати і кримське селище Курпати, вірогідно, дали ім’я грецькому острову Карпатос.

Кримський Партеніт, напевно, вплинув на ім’я славетного грецького міста Спарта. А приазовська Лакедомонівка (розташована біля «стародавнього українського міста Таганрога» — за Антоном Чеховим), дала назву державі Лакедомон (столицею якої стане місто Спарта).

Загалом слід зауважити, що ці міфічно-філологічні перенесення назв населених пунктів з українських земель у Грецію повністю археологічно (поховання, зразки зброї, побутові артефакти) підтверджуються переможною ходою давніх українських — дорійських — племен, котрі й зробили у ІІ тисячолітті до н. е. Грецію античною Елладою.

І нам залишається лише відчути свою історичну місію на цій землі й обрати справді українську за змістом і сутністю владу, що буде достойна наших славетних предків!

Валерій БЕБИК,професор, проректор Університету «Україна», голова Всеукраїнської асоціації політичних наук.