Сотні і тисячі застиглих на постаментах танків Т-34 стоять нині в місцях колишніх боїв. Що й не дивно, бо для солдатів тієї великої війни ця грізна бойова машина стала матеріальним уособленням Перемоги. До того ж не лише для танкістів, а й для всіх фронтовиків, незалежно від їх приналежності до тих чи інших родів військ.

А відтак важко повірити, що найкращий, за одностайним визнанням і союзників СРСР по антигітлерівській коаліції, і фашистських генералів, танк Другої світової війни народився лише завдяки голому ентузіазму, не оплаченому жодною копійкою зарплат, працівників одного із харківських заводів.

Танкові «кавалеристи»

У середині 30-х років уже минулого століття жодна з армій світу ще не мала танків із протиснарядною бронею. Вважалося, що захисту екіпажу лише від ворожих куль цілком достатньо, а запорукою успішних дій броньованих машин на полі бою колишні кавалеристи часів Першої світової війни, які дослужилися до генералів і маршалів, вважали або високу швидкість танків, або їх вогневу міць. Отож Червона Армія, на озброєнні якої були багатобаштові монстри з тонкою бронею і легкі колісно-гусеничні БТ, нічим не відрізнялась від армій інших європейських держав.

Та досвід реальних бойових дій під час громадянської війни в Іспанії довів: навіть «кавалерійська» швидкість не рятує легкоброньовані машини від вогню протитанкових гармат ворога. Відтак перед арміями всіх без винятку європейських держав постало завдання створення нового покоління танків, придатних для війни в нових умовах.

Однак водночас радянське військове керівництво, більшість якого становили особи зі свідомістю Климента Ворошилова і Семена Будьонного, не могло зрозуміти, що нові часи потребують нових підходів. Технічне завдання, видане танковим конструкторам, вимагало створення трибаштового важкого танка і нової модифікації того само легкого колісно-гусеничного БТ, але... із протиснарядною бронею.

Тим часом на Ленінградському заводі дослідного машинобудування імені Кірова вже мали сумний досвід механічного поєднання непоєднуваного — малопотужного легкого танка із багатотонним протиснарядним захистом.

Вчасно зрозумівши, що перспектив машина не матиме, керівник конструкторського бюро Семен Гінзбург «захворів», що, однак, не врятувало його від звинувачень у «шкідництві». Ще гіршою мала стати доля його заступника Михайла Кошкіна (на знімку), якому після тривалих і марних спроб врятувати проект довелося визнати поразку. А тим часом дослідні машини Т-111, ще до їх запуску в серію, вище радянське керівництво вже запланувало відправити в Іспанію, де республіканці залишились без танків. Варто нагадати, що це був страшний 1937 рік, коли в Радянському Союзі людей розстрілювали без суду і за менші «гріхи».

...Михайла Кошкіна врятувало від смерті заступництво Серго Орджонікідзе, який поспішно відправив опального конструктора до Харкова на танковий завод, який тоді спеціалізувався на випуску знаменитих БТ. Якби не це рішення наркома, то, можливо, після його таємничої загибелі майбутній творець «тридцять четвірки» став би лише однією із мільйонів безіменних жертв сталінських гулагів.

Утім, навряд чи колишнього директора невеликої кондитерської фабрики, який лише у 36 років (!) здобув диплом інженера і мав за плечима три роки конструкторського стажу (до того ж роботи над провальним проектом танку!) зустріли в Харкові з радістю.

Отож залишається лише дивуватись особливому таланту Михайла Кошкіна завойовувати прихильність людей та вести їх за собою. Лише завдяки цьому новому головному конструктору, який отримав завдання на проектування колісно-гусеничного аналога БТ із протиснарядною бронею товщиною 20 міліметрів, удалось переконати колег у необхідності паралельно із державним замовленням проектувати за рахунок вільного часу абсолютно новий танк, якому судилося стати кращим у світі.

Так, крім замовленого армією колісно-гусеничного А-20, почав народжуватись гусеничний Т-32 із небаченою доти для середнього танка товщиною броні — 32 міліметри.

Народний танк

Едуард де Боно колись сказав, що, вдосконалюючи диліжанс, можна створити супер-досконалий диліжанс, але не першокласний автомобіль. Слова ці з повним правом можна віднести до Т-34, в якому вперше поєднались обов’язкові нині для всіх сучасних танків вимоги — потужна гармата, міцна броня і висока маневреність, що до Кошкіна не вдавалось жодному конструктору.

Але для того, щоб переконати колег у доцільності відмови від традиційного досі бензинового танкового двигуна (з яким, до речі, фашистські танки пройшли всю війну), головному конструктору довелось навіть продемонструвати колегам різницю у вогненебезпечності бензину і солярки, експериментуючи посеред заводського двору із наповненими пальним відрами і запаленим факелом. Варто нагадати, що конструктора створеного теж у Харкові танкового дизельного двигуна В-2, яким упродовж кількох десятиріч (!) оснащувались радянські танки, Костянтина Челпана... репресували у грудні 1937 року.

З не меншими труднощами зіткнувся Кошкін під час переходу до загальноприйнятого нині так званого раціонального кута нахилу броні, завдяки якому снаряди або рикошетять, або мають пробивати метал за значно довшим шляхом, ніж якби броньовані листи стояли вертикально.

Але навіть ці нововведення не змогли допомогти А-20, який через занадто складний і важкий механізм колісно-гусеничного ходу програвав своєму конкуренту і за товщиною броні, і за потужністю озброєння, прийнятного для встановлення на бойовій машині. Отож і конструктори, і робітники заводу, які на громадських засадах, без жодної оплати почали втілювати в металі проект танка, названого ними «Зустрічний», були впевнені: армії потрібен саме він.

Однак на адресоване наркому оборони Ворошилову і начальнику автобронетанкового управління Червоної Армії комкору Дмитру Павлову звернення із проханням дозволити представити Головній військовій раді проекти обох танків, надійшла підписана заступником наркома Григорієм Куликом категорична заборона. Можна уявити, на який смертельний ризик наражався Михайло Кошкін, коли, знехтувавши наказом, почав свою доповідь перед вищим керівництвом країни саме з проекту «Зустрічного». Голову «нахабного» порушника врятував лише милостивий дозвіл Сталіна: мовляв, давайте не будемо перешкоджати конструкторам, а там подивимось, що у них вийде.

Похід на Москву

Так паралельно з А-20, який фактично був лише вдосконаленою модифікацією БТ із 20-міліметровою бронею і 45-міліметровою гарматою, згодом влучно охрещеною вже під час війни «Смерть артилеристам», зрештою дістав законне право на життя і танк Т-32.

Проте вже невдовзі харківські конструктори зрозуміли: нова машина здатна нести набагато потужнішу броню. Відтак на заміну 32-міліметровому металу, товщина якого свого часу й дала назву новому танку, прийшла 45-міліметрова броня. Та щоб зайвий раз цього не афішувати, у проектній документації бойова машина стала іменуватись Т-33, а після заміни на ній 76-міліметрової гармати новою розробкою такого ж калібру знаменитого артилерійського КБ інженера Грабіна танк отримав наступний порядковий номер, ставши нарешті «тридцять четвіркою».

Залишається лише додати, що за радянських часів навіть назву легендарного танка «ідеологізували», стверджуючи без тіні сорому, що його названо на честь 1934 року, в якому, мовляв, партія прийняла «історичне рішення про технічне переоснащення Червоної Армії». І це за того, що не менші складнощі супроводжували встановлення на танк гармати Ф-34, яку довелось запускати у виробництво навіть без її офіційного прийняття на озброєння (серед супротивників знову були Ворошилов, Кулик, Павлов тощо). Лише наприкінці 1941 року, коли на фронті вже належним чином оцінили високі бойові якості і Т-34, і його гармати, на одній із нарад у Сталіна нарешті виплив цей «факт свавілля», який у мирний час міг би коштувати життя всім причетним до «змови» конструкторам і виробничникам.

До того ж першим «злісним» порушником став той-таки Михайло Кошкін, на танку якого дуло гармати, наперекір загальноприйнятим тоді конструкторським канонам, вийшло за габарити бойової машини. Завдяки довгому стволу бронебійному снаряду надавалась така висока початкова швидкість, що він на відстані в кілометр легко пробивав вертикальну лобову броню німецьких танків товщиною 50—60 міліметрів, тим часом як сам Т-34 залишався невразливим для вогню всіх наявних на початку війни танкових артсистем ворога.

Та, на переконання військових ретроградів у високих чинах, така «комбінація» не мала права на існування, адже, як заявив уже згадуваний комкор Павлов, «під час руху танка через рів чи кювет дуло може зачерпнути землю». І це попри те, що Михайло Кошкін сам запропонував на диво просте розв’язання проблеми: піднятий до максимально можливого верхнього рівня ствол гармати вже «вписувався» в габарити танка.

Ще до порівняльних випробувань А-20 і Т-34, які пройшли восени 1939 року, заступник наркома оборони Кулик заявив про безумовну перевагу А-20 над «незаконнонародженим» гусеничним танком. Та насправді все було із точністю до навпаки, що, врешті-решт, примусило членів комісії виявити «героїзм», записавши в акті випробувань: обидві машини продемонстрували хороші показники, відтак варто продовжити роботу над обома варіантами нового танка.

Однак це «соломонове рішення» стало важким ударом для харківських танкобудівників, які були впевнені: саме створений ними «народний танк» потрібен країні. А останню крапку на долі Т-34 мала поставити категорична заборона того-таки Кулика відправляти майбутній танк Перемоги на показ зразків нової військової техніки в Москві.

Формальним приводом для цього стала відсутність у Т-34 передбаченого відомчими інструкціями випробувального пробігу у три тисячі кілометрів. Та всі розуміли: навіть найкращі бойові характеристики нового танка йому не зарадять, якщо вищим керівництвом держави вже буде ухвалено рішення про запуск у виробництво зовсім іншої техніки.

І тоді конструктори створеного в Україні танка наважуються на відчайдушний крок, який згодом, уже в роки війни, врятує життя сотням тисяч радянських воїнів. Заручившись підтримкою наркома важкого машинобудування В’ячеслава Малишева, два дослідні екземпляри Т-34 вирушають до столиці своїм ходом. На початку березня 1940 року замасковані під звичайні тягачі бойові машини, долаючи снігові замети і бездоріжжя, здійснюють безпрецедентний в історії бронетанкової техніки пробіг Харків—Москва, «намотавши» на свої гусениці близько півтори тисячі кілометрів. Разом із своїми танками йде в перший для «тридцять четвірок» «бій» і їх головний конструктор.

Поява харківських танків на Іванівській площі столиці стала неприємним сюрпризом для «червоних кавалеристів», але після того, як відправлені після показу на артилерійський полігон Т-34 довели абсолютну невразливість під вогнем протитанкових гармат-«сорокап’яток», що були тоді на озброєнні нашої армії, крити було вже нічим. Навіть не дочекавшись офіційного завершення випробувань нового танка, Політбюро ЦК ВКП(б) приймає рішення «Про виробництво танків Т-34 в 1940 році».

Утім, ще до прийняття цього доленосного в непростій історії «тридцять четвірок» документа, бойові машини вже пройдуть передбачені інструкціями три тисячі кілометрів пробігу. Кошкін відмовиться вантажити танки на нарешті «милостиво» надані для їх транспортування залізничні платформи, вирішивши повернутись до Харкова знову «своїм ходом» — цього разу, долаючи весняну трясовину ґрунтових доріг.

Т-34 з честю витримають черговий екзамен, а ось їх головний конструктор — ні. Кількарічна робота на межі людських можливостей і важка застуда, зароблена під час танкового походу на Москву й повернення до Харкова, не минули безслідно. 26 вересня 1940 року Михайло Кошкін помер від запалення легенів. Ще 8 місяців і 26 днів залишалося до початку Великої Вітчизняної війни, а творець танка Перемоги вже загинув смертю солдата в непомітному, але від того не менш жорстокому і важкому бою.

Чи почуємо правду про війну?

Коли йдеться про 1941 рік, в уяві одразу постають відчайдушні спроби наших піхотинців гранатами і пляшками із запалювальною сумішшю зупинити полчища фашистських танків, тоді як наші бойові машини зникли невідомо куди.

Отож недаремно впродовж довгих десятиріч радянські історики вважали за краще зайвий раз не акцентувати увагу на кількісному співвідношенні радянських і німецьких бронетанкових сил на початку війни, лише побіжно згадуючи, що практично воно було рівним, але «значна частина наших танків уже застаріла, а розпочате переозброєння армії так і не вдалось завершити».

Насправді і кількісна, і якісна перевага була на радянському боці. Адже жоден із 3712 фашистських танків (майже тисяча із яких взагалі мали протикулеву броню) не міг завдати ніякої шкоди 1475 радянським Т-34 і КВ, що вже були на озброєнні Червоної Армії. Ось тільки більшість із них дісталось ворогу без жодного пострілу. І передусім у Західному особливому військовому окрузі, командування яким перед війною довірили вже згадуваному Павлову.

Не кращою була ситуація і на Південно-Західному фронті (колишньому Київському особливому окрузі), коли кинуті на вимогу начальника головного політуправління Червоної Армії Лева Мехліса в контрнаступ проти фашистських військ сотні нових Т-34 і КВ, залишившись без пального і снарядів, перетворились на купи металу. Більше того, трофейні радянські танки німці з успіхом використовували в боях за Київ, про що радянські історики взагалі ніколи не згадували.

Це приклад того, як навіть ціною власного життя Михайло Кошкін і очолюваний ним колектив харківських конструкторів у співдружності з українськими танкобудівниками забезпечили перевагу над ворогом, а бездарність вищого військово-політичного керівництва СРСР звела цю перевагу нанівець.

Щодо хрестоматійного вислову на адресу «тридцять четвірки» маршала Івана Конєва — «Не було кращої бойової машини в жодній із армій світу. Жоден інший танк не витримував з ним порівнянь: ні американський, ні англійський, ні німецький. Як ми були вдячні за нього нашим уральським і сибірським робітникам, технікам, інженерам!», — то, як виявляється, чимало уральців і сибіряків насправді були... українцями. Адже із випущених в СРСР за роки війни 95099 танків і САУ всіх моделей і модифікацій більше третини, або 35 тисяч, Т-34 припадає на долю евакуйованого на Урал харківського заводу, який перший дав путівку в життя майбутньому танку Перемоги. До речі, перші 25 танків Т-34 вже «уральського» виробництва українські танкобудівники відправили на фронт 8 грудня 1941 року.

Фото з архіву автора.