Село Гончарівка, що в Монастириському районі на Тернопільщині, нинішню назву здобуло шістдесят років тому. Колись воно звалося Вичулки. Старожили кажуть, що татари тут перед нападом відсиджувалися — вичікували. Перейменували на Гончарівку слушно: ще донедавна село славилося своїми гончарами. Працювало їх тут більше тридцяти, в тому числі знаний член Спілки народних майстрів України Іван Михайлович Бойко. «І мій батько був гончарем, — хвалиться сільський голова Петро Горожанський, — а я вже ні. Важка праця, та й не цінується нині. Один упертий залишився — Іван Вдовин. Ходімо, покажу, де живе».

Не кожному глина дається

Обійстя Вдовиних добротне. Видно, що господарі тут живуть. Уся таїна народження гончарних виробів відбувається у невеликій хатині-майстерні, куди веде нас господиня пані Ольга. Каже, що родина живе з гончарства. Всюди розкладено горщики, горнятка, макітри, глечики... Нині гаряча пора, перед Різдвом — основний заробіток. Люди охоче розкуповують макітри. Традиція непорушна: справжня кутя має бути тільки у глиняному посуді. Тож невдовзі Іван Васильович ярмаркуватиме в Тернополі.

А шлях до макітри довгий... Треба заготувати глину двох видів: червону (пісну) і сиву (жирну), змішати їх, змочити водою, довго толочити на вереті. Пані Ольга допомагає чоловікові це робити. Навчилася від свекра, коли прийшла за невістку. Розповідає, що сім потів зійде, поки ту глину замісиш. Має бути вона надзвичайно пластична і без жодних домішок. Підготовлену сировину накривають рядном, щоб не висихала. А ось сісти за круг господиня не наважується. Пробувала, але глина не дається. Дуже тонка це робота. Треба мати особливе чуття в пальцях, бо глина мов жива. Трішки натиснеш — і вже брак. Зняти виріб з круга також треба вміти. Іван Васильович демонструє, як із шматка глини народжується диво-глечик. Пропонує зняти з круга готовий виріб, але він, мов живий, хитається в усі боки. Майстер бере його ніжно, ніби немовля, і ставить на дошку, де вже сушаться такі само глечики-близнюки. У природному сушінні є свої нюанси: не можна цього робити ні на сонці, ні на вітрі, тому процес триває довго. Потім вироби відправлять у піч. Майстрував її Іван Васильович два роки. Розбирав і знову складав, поки не досяг того, чого хотів. Знається він не лише на гончарстві, а й добрий столяр, слюсар, зварювальник. Палять піч дровами. І вдень, і вночі слід підтримувати потрібну температуру. На одну закладку гончарних виробів іде шість кубометрів дров.

«У глиняному горщику і сметани більше...»

Пані Ольга каже: «Якщо молоко наливати у глиняний горщик, сметани буде вдвоє більше, ніж у скляному слоїку, та й кисляк набагато смачніший. Але теперішні господині воліють послуговуватися скляним посудом. Глиняний потребує догляду: треба випарити кропивою, споліскувати декілька разів, а зі скляною тарою клопоту менше». Збанки для молока ресторани замовляють хіба що для інтер’єру. А ось горщики для запікання і ресторанні кухарі, і господині давно оцінили: страви в них неперевершені.

Нині великий попит мають дешевий китайський фарфор і пластмаса, які витісняють гончарні вироби — прадавнє українське ремесло. А вони ж, крім того, що екологічно чисті, красиві, то ще й зберігають тепло людських рук, несуть позитивну енергетику. Та де їх придбати? Іван Васильович каже, що охоче брав би участь у виставках, однак ніхто не запрошує. Реалізовував би свої вироби через торгівлю, але вона також зацікавленості не виявляє. Шкода. Гадаю, люди охоче купували б вироби із глини, якби їх супроводжувала належна реклама. Рано чи пізно ми наситимось дешевим і не завжди корисним для здоров’я ширвжитком і почнемо цінувати своє. Наші майстри вміють класно робити те, що не повторить жодна машина.

Треба робити все можливе, щоб не згасла остання в Гончарівці гончарна піч. Надію вселяє те, що із двох доньок Вдовиних молодша Іванка планує вчитися в Косові, щоб продовжити родинне ремесло. Може, на її долю випадуть кращі часи?

Тернопільська область.