Коридор з обдертими вицвілими шпалерами. Голі незатишні стіни кімнати. Старий меблевий гарнітур, всуціль запацьканий дитячими пальчиками. Простині, повзунки, дитячі кофтинки, що оберемками лежать на дивані, сохнуть на мотузці в кухні, висять на дверях, валяються на підлозі. Убогість визирає із кожної шпаринки. Одразу розумієш, чому Віктор Ковальов при першій нашій зустрічі поскаржився: «Нестерпно жити».

Радість з бідою обнялися

Єдине, що оживляє цей безрадісний інтер’єр, — діти. В сім’ї Ковальових їх четверо: п’ятирічна Вероніка і трійнята — Саша, Володя та Іванко. Трьом хлопчикам лише по року і 10 місяців. Оксана саме годувала з пляшечки малого Іванка. Це дитя не злазить з маминих колін. І на те є поважна причина. При народженні у Іванка стався мікроінсульт. А потім у хлопчика виявили гідроцефалію, по-народному — водянку. Голівка стала набухати водою, розростатися і через тім’ячко дитині вставили шунт. Тоненька трубочка, як судинка, збігає під шкірою по ніжній шийці аж до животика. Скільки Іванкові з нею жити, Оксана не знає. Переживає, щоб та трубка не закупорилася, бо тоді доведеться її прочищати або міняти. Знову дитині мучитися. А вона й так уже натерпілася та ще стільки у своєму житті натерпиться. Іванко ще малий, а вже інвалід другої групи. Одну з цього має вигоду — йому найбільше перепадає маминої любові й уваги. Де Іванко, там і мама. Як голка і нитка.

Попри загальний кавардак у хаті, дитинка чистенька й доглянута. Сидить собі тихенько і лагідно посміхається. Хоч би тобі разок завередувала! А як багато вже Іванко навчився! І по голівці себе гладить, і «па-па» дає, і «мама» каже. А оце нарешті почав сидіти, хоч тільце ще хитається з боку в бік, як билинка. Дуже помогла йому, каже Оксана, голкотерапія. Курс реабілітації коштує кілька тисяч гривень, то хоч недарма ті гроші витрачають. Біда лише, що курси ті Іванкові треба проходити кожних три місяці, а грошей на них не намалюєш. Ніщо так нині не турбує Оксану — ні порядки в хаті, ні решта дітей, ні чоловік, як те, де тих клятих грошей на лікування малого роздобути.

Поки Оксана пестить Іванка, інші малюки знаходять собі забавку. Досліджують старенький телевізор, аж матері довелося на них прикрикнути. Та дітки зреагували не так на її окрик, як на Юлин. Юля — це молодша сестра Оксани. Їй 13 років. Вона часто приїжджає бавити малих, як Оксана в лікарні. Тому діти більше її слухаються, ніж мами. «Відвикли від мене», — сумно зауважує Оксана. Пояснює, що повернулася щойно з Іванком з Києва. Вдома не була два тижні. Добре, що в Юлі були канікули. Якби не вона, мусила б Оксанина мама або хтось з братів виручати.

Живе родина в Коломийському районі, а Оксана — в Івано-Франківську. Допомогти їй, крім рідних, більше нема кому. А на Вероніку двох малюків ще рано залишати. З чоловіка ж поміч мала. Він — столяр-декоратор у театрі. Каже: мушу робити, бо має хтось гроші в сім’ї заробляти. Біда лише, що грошей тих — одна назва. А додому приходить об 11-й вечора, коли діти вже сплять. У театрі готують прем’єру, пояснює, без нього ніяк. Може, й так. А може, не тягне чоловіка до хати, в якій поселилися нужда і біда.

Тісний світ багатодітної родини

Оксана від проблем, що обрушилися на сім’ю, наче скам’яніла. Якась така тиха і спокійна, як бувають лише приречені. Тільки раз на її очі набігли сльози, коли розповідала про Ванечку. Та ще гіркою видалася мені зронена фраза: «Чоловік приходить додому лише переночувати». Нещодавно Оксані виповнилося 27 років. Для когось життя в цей час тільки починається, а Оксані здається, що все найкраще у її житті вже позаду. А що попереду — ладна й не заглядати. Прожити б нинішній день!

Кімната заставлена ліжечками. У тому окремому, що під вікном, спить Іванко. Він має в цьому домі привілеї згідно зі своїм інвалідським статусом. У двоповерховому ліжечку, що в кутку під стіною, сплять Саша і Володя. Хто з них спить зверху, а хто знизу, не треба й питати. У Сашка — півголови у зеленці. «Впав з другого поверху, коли я була в Києві», — пояснює Оксана. Малюкам ще вочевидь зарано купили це високе ліжко. Та площу однокімнатної квартири треба економити, бо де всіх розмістиш? «З одним-двома дітьми тут ще можна жити. Але не з чотирма», — кидає Оксана.

Вероніка спить на розкладному кріслі. Оксана з Віктором — на дивані. Але вночі малі взяли за звичку перебиратися до батьків на диван, розповідає Оксана. Так їм краще спиться. Зате Оксані на ранок усе тіло болить. Та діти ж того не розуміють. Раді, що до мами можуть притулитися.

Сашко й Володя порівняно з Іванком — справжні козаки. Дарма, що без материного молока росли. Поки Оксана лежала в клініці після пологів, малих доглядала бабуся, Оксанина мама. Дітки — як горішки, незважаючи на те, що естафета за їх доглядом постійно переходить з рук у руки. Та все ж помітно, що маминого ока на всіх не вистачає. У Володі ручки в подряпинах. Сашко буцнувся з ліжка головою до підлоги. Та й у Вероніки зеленка з личка не сходить. Дівчинка ходить до садочка, але часто його прогулює. Тато вечорами зазвичай зайнятий і її нема кому забрати. Тож дитину залишають удома. Вона допомагає глядіти малих. Рідні Оксани, як наїжджають, розташовуються на підлозі. Їм не звикати до тісняви. Оксана — з багатодітної родини. У матері їх п’ятеро. А ось Віктору до такого вокзалу звикнути важко. Після весілля батько його залишив молодятам свою квартиру. Думав, її для них вистачить. Та хто міг подумати, що Оксана народить трійню?

Родити або померти?

— Коли ми дізналися про трійню, то прийшли з Віктором додому і плакали, — згадує Оксана. — Плакали, бо не уявляли, як дамо собі раду зі стількома дітьми. Віктор тоді заробляв 650 гривень. Я не працюю. Мамі в селі треба піднімати на ноги моїх братів і сестру, бо я серед них найстарша. Батько помер, коли мені було шість років. Як нам бути? Звідки чекати помочі?

Оксана плакала, коли почула про трійню. Та ще гіркіше плакала, коли почула, що її у неї не буде.

— Ми лиш звикли до думки, що у нас буде трійко дітей, як лікарі сказали, що я не зможу їх народити: помру під час пологів. Мала зробити вибір: позбутися трьох дітей, що вже рухалися в утробі, чи померти самій.

— Що ми пережили, важко передати, — опускає голову Віктор. — Дві доби проплакали. Оксана уже була на п’ятому місяці вагітності. На той час ми прожили разом чотири роки. Та трапилися добрі люди, які порадили нам звернутися до столичних фахівців. А там після обстеження запевнили, що Оксана зможе народити трійню.

У київській клініці Оксана пролежала довго: чотири місяці до пологів і чотири — після. Не лише з Іванком була біда, а й з Оксаною. Наступного ж дня після пологів її довелося терміново оперувати. Тепер жінці треба за собою пильнувати, важке не піднімати. Та хто за неї тих діток з підлоги підніме, на горщик висадить, у ванну опустить? Хто продукти принесе, на ринок піде? Хто коляску з трьома дітками у ліфт затисне, а потім сходами звезе? Добре пильнувати себе, як є при кому. Та й няню не зле б мати на цю ораву. Та тих грошей, що дала держава на дітей, уже давно нема. За них купили холодильник, пральну машину, дитячі ліжечка та велику коляску, бо як з трійнятами без цих речей? А решту грошей забрало лікування, якому кінця-краю не видно.

За боргами нічого не видно

Наші чиновники часто розповідають, як переймаються проблемами багатодітних сімей, а особливо родинами, в яких народилися трійнята. Чи знають вони про сім’ю Ковальових?

Люди бачать, як скрутно сім’ї, і радять Віктору якось вклинитися в ту течію допомоги, яка зі всіх кінців іде постраждалим від стихії. Он які ріки грошей, масла, гречки, простирадл, памперсів, ковдр, подушок, мийних засобів пливуть туди, де їх нерідко не надто й потребують. Завернули б вони хоч на хвилину в цю сім’ю. Та проносяться мимо, як ложка з кашею повз рота.

Тепер і в Івано-Франківську, і в області, і в Україні багато заможних людей. До того ж багато галасу навколо президентської ініціативи «Зігрій дитину любов’ю». То де ж той добрий Миколай, який прийде на поміч і цій родині? Його тут дуже виглядають.

Івано-Франківськ.

Фото автора.