«Співаюча ескадрилья», про яку розказано у фільмі Леоніда Бикова «У бій ідуть одні старики», справді існувала. Базувалася вона на аеродромі села Половинкине Луганщині

У 1964 році на адресу Старобільського районного відділу народної освіти надійшов лист від московських школярів. Піонери писали, що вже двічі зустрічалися з учасниками Великої Вітчизняної війни Героями Радянського Союзу Попковим і Лавейкіним, які розповіли про подвиг свого товариша льотчика Євгена Биковського, який загинув у боях за визволення України. Московські школярі просили своїх українських однолітків знайти свідчення подвигу відважного льотчика. Після закінчення війни минуло майже двадцять років, ще були живі свідки й учасники тих подій. З великим ентузіазмом, що був властивий школярам того часу, учні Старобільської СШ №3 незабаром зібрали досить матеріалів і про самого Биковського, і про ескадрилью, в якій він служив.

У 1943 році Старобільськ став першим українським містом, яке визволили від німецьких окупантів. Більше того, півроку, доки не вигнали фашиста з Харкова, Старобільськ вважали неофіційною столицею Української республіки. У роки війни на території району базувалося три військові аеродроми, на яких дислокувалися частини 5-го гвардійського винищувального авіаполку. Одна з ескадрилей знаходилася в селі Половинкине. Завдання льотчиків полягало в прикритті залізничної станції Старобільськ, через яку щодня на фронт проходили десятки ешелонів з озброєнням і боєприпасами, а назад поверталися з пораненими. На території Старобільського району в той час було організовано 37 військових шпиталів.

...У районі Харкова йшли запеклі бої, тому всі сили радянської авіації, які базувалися в Старобільську, були сконцентровані в цьому напрямку. Коли тишу неба порушив гуркіт моторів 37 німецьких бомбардувальників, яких прикривали кілька ворожих винищувачів, на злітному полі в Половинкиному стояли лише два чергові літаки. Перший не завівся, тому Євгену Биковському довелося приймати бій одному. Очевидці розповідають, що вже на перших хвилинах наш льотчик підбив два ворожі літаки й своїм зухвальством навів паніку серед німців. В істериці вони скинули всі бомби повз цілі, завдяки чому місто й залізнична станція уникли руйнування, і відкрили шалений вогонь по радянському винищувачу. Свідки того бою згадували досить дивну поведінку літака. Судячи з відсутності диму та вогню, машина не була підбита, тим паче що льотчик продовжував стріляти. Водночас літак швидко падав на землю. Згодом з’ясувалося, що Биковського було вбито через лобове скло і, падаючи, він зачепився за гашетку. Уже мертвим льотчик продовжував розстрілювати ворога, сіючи в його лавах паніку. Літак з Биковським упав у болото, дістати його звідти не змогли. Так болото й стало могилою відважного винищувача.

Саме школярі СШ №3 у ті роки перші почали порушувати питання про присвоєння Євгену Биковському звання Героя Радянського Союзу посмертно. Однак у військкоматі, куди вони звернулися, цю ініціативу не підтримали. Там вважали, що йдеться про рядовий випадок, яких у роки війни було сотні. Допоміг однополчанин Биковського Іван Лавейкін. Він виступив у програмі «Вогник» Центрального телебачення і підтримав ідею старобільських школярів. У 1965 році пам’ятник Євгену Биковському в Половинкиному все-таки поставили, причому, як свідчать документи, на кошти, зібрані старобільськими піонерами від здавання металобрухту. Дещо пізніше Биковському посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Історія така. Під час війни колектив оркестру Леоніда Утьосова і сам знаменитий артист зібрали гроші на виготовлення декількох винищувачів і подарували їхньому авіаполку. На прохання Утьосова на фюзеляжі літаків були намальовані ноти, і ця візитка, за задумом музикантів, мала відрізняти їхній подарунок від інших бойових машин. Існував і Маестро. Прототипом образа послужив двічі Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант Віталій Іванович Попков. Це він відкрив рахунок збитим машинам фашистів. А своє прізвисько Маестро одержав завдяки одному цікавому випадку. Якось в одному місці льотчики побачили фортепіано. Попков провів рукою по клавішах і запитав у притихлих товаришів: «Ну, що вам зіграти?». Доки всі збиралися з думками, запропонував: «А зіграю я вам «Амурські хвилі». Пізніше зізнається, що, крім цієї мелодії, нічого іншого грати не вмів. У той суворий час фортепіанна музика сприймалася як щось незвичне, а Попков мав вигляд справжнього маестро. Так це прізвисько за ним і закріпилося.

У фільмі «У бій ідуть одні старики» є епізод, коли герой Леоніда Бикова прилітає на свій аеродром на німецькому «мессері». Командирові він пояснив, що, мовляв, «іншого нічого не було». Такий випадок трапився в Половинкиному. Справді, німецький бомбардувальник Ю-88 був захоплений і доставлений на аеродром, але використовувався не для польотів, а як мішень для пристрілювання бортової зброї радянських «яків», щоб виявити слабкі місця. Пристрілювання показувало, з якої дистанції й під яким кутом краще бити напевно. Це мало величезне психологічне й виховне значення для молодих пілотів, оскільки демонструвало надійність нашої зброї й уразливість ворожої техніки.

Достовірний й інший епізод фільму, коли льотчики пишуть листа своєму ворогові. Насправді вранці 10 квітня 1943 року аеродром у Половинкиному зненацька зазнав штурмового удару восьми німецьких «мессерів». Командування вирішило завдати візит у відповідь, але спочатку треба було з’ясувати, з якого аеродрому прилітають німці. На розвідку послали три пари літаків. Пара Івана Лавейкіна та Євгена Биковського виявила на Краматорському полі близько 90 фашистських машин і завдала удару, знищивши чотири літаки. Наступного дня над Половинкиним з’явилися чотири «мессери». Однак бомбити не стали, а скинули на маленькому парашуті консервну банку з посланням. Крім записки, у банці був ще і горох. Німці писали, що наліт радянських винищувачів великої шкоди їм не завдав, проте вони здійснять удар у відповідь і скинуть на Половинкине стільки бомб, скільки горошин у банці. Радянські винищувачі не залишилися в боргу. Вони підготувалися до атаки, але до цього підкинули на командний пункт німців порожню ракетну гільзу з відповіддю. Щоправда, зміст записки був не такий, як у фільмі. Вона швидше нагадувала листа запорожців турецькому султанові.

* * *

Хтозна, можливо, цікаві факти з історії села Половинкине так і залишилися б неоприлюднені, якби не професійний пошук невідомих фактів минулих днів директора Старобільської загальноосвітньої школи №1 Юрія Кобиляцького. Вивчаючи історію пам’ятника Биковському в Половинкиному, він знайшов листування московських і старобільських школярів сорокарічної давнини. Згодом йому потрапила до рук книга мемуарів Миколи Ільїна і Віктора Рулина «Гвардійці в повітрі», з якої він довідався, що «співаюча ескадрилья» базувалася саме в Половинкиному. Подальше розслідування розкрило багато цікавого з історії рідного краю, а головне — вплинуло на те, що події й герої фільму «У бій ідуть одні старики» уже сприймаються по-іншому.

Луганськ.

Фото з сайту www.leonid-bykov