«...Закрити за відсутністю складу злочину»

Ким же були підлітки, котрі фігурують у матеріалах архівної кримінальної справи як «члени контрреволюційної організації, які проводили серед населення контрреволюційну фашистсько-троцькістську агітацію, готовлячи низку контрреволюційних виступів, диверсійно-терористичних актів, проводячи організаційну роботу щодо вербування членів контрреволюційної організації»?

Кількамісячне слідство встановило, що четверо друзів — Тихон Панов, Дмитро Ракітін, Іван Панов та Михайло Плахонін «створили таємну організацію з усіма відповідними в подібних випадках атрибутами». По-перше, з псевдонімами: Солнцев, Луньов та Незнайлов (Плахоніну розповіли про таємницю за день до арешту, отож вигадати псевдонім не встигли). По-друге, з тайнописом: хлопці вигадали шифр, за допомогою якого листувалися на уроках. По-третє, вони складали вірші, серед яких головним речовим доказом стане вірш «Голод», написаний 16-річним Тихоном Пановим. А ще хтось із учнів школи начебто чув, що вони планували знищити журнал оцінок 7 класу — вкинути його до туалету.

На звичайні хлопчачі таємниці та вигадки енкаведисти завели справу. Пропозицію не виходити на сільгоспроботи у Великдень слідчий згодом кваліфікує як «проведення серед колгоспників та учнів антирадянської агітації з використанням релігійних забобонів». Згадають хлопцям і плакат, написаний, до речі, під наглядом дорослих та вивішений у клубі: «Да здравствуют победившие коммунизм!» (замість «Да здравствует победивший коммунизм!»). Лозунг певний час «радував око» селянам, поки до когось не дійшов «контрреволюційний зміст». А найбільшим проявом антирадянщини будуть визнані дискусії хлопців з учителями про те, чи так усе добре в країні, де кілька років тому, 1933-го, померло від голоду стільки людей.

Зі свідчень однокласників: «У квітні директор школи в нашому 7 класі проводив урок географії, на якому розповідав про вимирання людей у капіталістичних країнах та про зростання населення СРСР. У цей час Іван Панов (уся родина якого померла від голоду в 33-му, і він кілька років виховувався в дитбудинку. — Прим. авт.) почав доводити, що це в СРСР у 1933 році більшість селян померла від голоду і що саме у нас зменшується населення. І тут же заявив, що уряд не допомагає селянам... Крім того, серед учнів ходили чутки, що Панов написав вірш під назвою «Голод»... Панов особливо підкреслював, що нібито на Україні було створено голод. Коли директор почав припиняти його брехливі вигадки, то його підтримали Плахонін Михайло та Панов Тихон...».

Хлопчачий таємний творчий гурток проіснував з лютого по квітень, коли директор школи, пообіцявши Івану Панову купити взуття та одяг за один примірник вірша «Голод», виманив у сироти текст. Директор прочитав вірша й повідомив до НКВС, що у школі «визрів антидержавний заколот». Страшнішого звинувачення в ті часи — годі й вигадати.

У своїй повісті «Закатована юність» Дмитро Ракітін через багато літ поневірянь по сталінських таборах згадає про ті події: «... помічник начальника НКВС підняв з долівки кинутий папір, в якому мати принесла з магазину оселедців. На аркуші були ілюстрації старовинних пістолетів... Це також було включено до нашого звинувачення». Ще б пак — така можливість виявити групу «змовників-терористів»! А ті, потрапивши в пастку, кожним своїм відвертим словом лише затягували зашморг звинувачень на власній шиї.

Владі потрібне було показове покарання, і вона його організувала.

Усі свідчення односельців, що фігурують у кримінальній справі, схожі майже слово в слово: хлопці погано вчилися, постійно проводили антирадянську агітацію та намагалися зірвати уроки (хтось чув, що вони вигадали салом намастити навчальні приладдя, щоб ті не писали). Казали, що вони планували висадити в повітря піонерський клуб, убити голову сільради, директора школи (якому довірили свою найбільшу таємницю), розстріляти з кулемета все село та скинути радянську владу (!)...

І покарання призначені: 10 років позбавлення волі Панову Тихону, 8 — Панову Івану, 5 — Ракітіну Дмитру. Михайлу Плахоніну пощастило — всі троє показали, що він не встиг стати членом їхньої групи, отже, нічого не знав.

Фальсифікована доля

Доля тих чотирьох хлопців склалася трагічно: Панов Тихон загинув у тюрмі в 1941 році, Панов Іван помер одразу після війни, Михайло Плахонін, якому вдалося уникнути судилища, загинув у бою з фашистами.

У живих залишився тільки Дмитро Ракітін. Нелюдські умови, в які потрапив юнак, він описав у своїй автобіографічній повісті-щоденнику. Юний Дмитро під час перебування у далекосхідному таборі важив 38 кілограмів! І не здавався: постійно писав до Ради Міністрів, Міністерства держбезпеки, Військової прокуратури. Добивався правди... Повністю відбувши покарання у 1942 році, одразу по звільненні Дмитро був знову затриманий до закінчення війни (як політв’язень). У 1947-му він знову звільнився й повернувся на Батьківщину. Але вже у 1951 році (після повної амністії) Дмитра, інваліда 3-ї групи, вислали до Караганди. У листі до Маленкова він пише: «Ви мені пробачте за вельми нестриманий тон, але мені вже увірвався усілякий терпець... Дозвольте задати єдине запитання: доки мені не будуть давати жити зі своїми дітьми та рідними у своєму гнізді?».

Із характеристики на завідувача клубу с. Солдатське Ракітіна Д. М., наданої сільрадою у 1958 році: «Показав себе хорошим організатором культурно-просвітницької роботи, ініціативним, дисциплінованим товаришем. У клубі постійно працюють гуртки художньої самодіяльності... Ракітін Д. М. має заслужений авторитет серед трудівників села...»

Гостре неприйняття несправедливості спонукало Дмитра Ракітіна у 1989 році (за два роки до прийняття Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні») попросити правоохоронні органи переглянути стару кримінальну справу. Йому не відмовили. Почеркознавча експертиза встановила, що в документи справи (протоколи допитів) під час розслідування не раз вносилися незаконні записи, підроблялися підписи. Із показань свідків, допитаних у 1989 році: «Я ознайомився з наданим мені протоколом мого допиту від 2 липня 1937 року. З усією відповідальністю заявляю, що мене ніхто у даній справі не допитував, ніяких протоколів за моєї присутності не складав. Я також ніяких протоколів не підписував. Дані в протоколі не відповідають дійсності. Факти, викладені у ньому, — вигадані... Підписи у протоколі не мої, вони явно підроблені...».

Про хлопців: «Вони були гарними учнями... Ракітін Дмитро чудово грав на гармоні. Жодний культурно-масовий захід у школі чи сільському клубі не відбувався без нього. Крім того, він добре малював, писав плакати для школи, сільради, клубу... Панов Тихон добре навчався, був вдумливим розважливим хлопцем... усі троє були гордістю школи...»

У протоколі огляду документів від 22 березня 1989 року слідчий, який вивчив матеріали архівної кримінальної справи, сказав прямо, чим була насправді ота «антирадянська організація»: «Все це не що інше, як дитяча забавка, наївний жарт, прояв захоплення чимось незвичним, пов’язаним з ризиком. Це треба розцінювати як дитячу гру...».

І далі: «Вирок військового трибуналу... стосовно Панова Т. В., Панова І. М., та Ракітіна Д. М. скасувати, справу закрити за відсутністю в їх діях складу злочину».