Виживати не накажеш

— Уже й не знаю, — каже Людмила Кисельова (на знімку), — як я раніше обходилася без цієї ікони?! Її міський голова Анатолій Нестерук подарував. За пісню «Молитва», яку виконувала. Моя молитва — і за «Голос України». За того, хто мені його передплатив. Ви не знаєте, хто? Здавалося, що може газета, а вона щодня мене на світі тримає: спочатку пошту чекаю, потім перечитую всю, от і немає коли скиглити. Здоров’я моє — як у кожного інваліда першої групи: щодня на волоску висить. А помолюся Матері Божій — і недуга відпускає. Учора сонечко світило, сьогодні туман тисне на голову, а мені треба до Будинку культури, нині наш хор ветеранів виступає, а я солістка. Хоч би тиск не зашкалив, бо впаду на сцені.

Перед кожним концертом Людмила Кисильова хвилюється, мов дівча. Cпіває і танцює, бо має зроду веселу вдачу, звикла бути між людей. Тому ретельно підфарбовує губи, щоб на вигляд була не бліда. Каже, колись була красунею. Але, поховавши двох чоловіків, отримавши каліцтво, чи дбатимеш про вроду. «А підфарбуюся — й буду найкрасивіша!»

Міськрайонне товариство інвалідів, членом якого є Кисельова, та осередок «дітей війни» проводили «круглий стіл», запросивши на нього владу. Скільки проблем роками не вирішується! Як, наприклад, використати надану державою пільгу на проїзд у міських маршрутках людині в інвалідному візку, невже не можна було передбачити грошову компенсацію? Чому мізерні надбавки до пенсії не доганяють цін? Як вижити на пенсію, коли левову її частку слід віддати за комунальні послуги? Міський голова розповів про те, що планує придбати для міста великі комунальні автобуси, які будуть зручними й просторими; зароблятимуть кошти до міської скарбниці, а це дасть можливість матеріально підтримати й тих, хто не їздить у громадському транспорті через тяжку інвалідність. Що стосується високих тарифів за тепло та воду — то, на думку міського голови, вони б могли стати значно нижчими, якби комплекс теплоенергетики перебував у комунальній власності, й до цього місто йде нині через суди з орендарем майна.

Беруть за те, що не дають

— А я теж журналістка. Працювала колись в обласній газеті. Та, потрапивши в аварію, у 50 років залишила роботу через інвалідність. Перо не випускаю з рук — вірші пишу. Або ж комусь треба гарне привітання скласти до ювілею. Тільки сумно мені, бо й гадки не мала, що житиму ось так... Може, не хворіла б в інших умовах.

Пані Людмила зречено окреслює рукою своє теперішнє житло. В цій старій квартирі майже два десятиліття ремонтом і не пахло. Та ще й за вікнами вулиця, яка править за об’їзну дорогу через Кам’янець-Подільський, тому від вібрації на стінах тріщини. «І що я можу зробити за свою пенсію в 655 гривень? 21 гривня 50 копійок на день на все. Хай би урядовці спробували свої хороми за таку пенсію ремонтувати. Щоправда, я не самотня, живу з сином. Його зарплата ще менша за мою пенсію, а до того він був узагалі безробітним. Щоб поміняти газову колонку, в анну, лінолеум у коридорі та кухні, мусили зважитися на кредит. Наша позичка для когось видалася б до смішного малою, а ми ніяк не можемо борг погасити. У нас три кімнати, ми ж тільки й змогли, що поміняти ванну, газову колонку та лінолеум на кухні... Товари брали якомога дешевші. Халтурники робили, бо хороші майстри — дорогі.

— Отримавши пенсію, одразу поспішаю розплатитися за позичку, комунальні послуги. У Кам’янці вони — «золоті». Лічильник тепла встановили, але прийняти в експлуатацію не спішать, а це значить, нарахують на повну котушку. Кажуть, що обслуговують внутрішньобудинкові мережі, і гроші за це беруть, а підіть у підвал, подивіться: труби течуть, сморід стоїть. У під’їзді батареї не гріють — гроші все одно беруть. А це ж наші слізні копійки, яких ні на що не вистачає...

Трамвайний квиток... від нежитю

Людмила Яківна жваво цікавиться життям. Знає, куди та як треба звертатися, щоб вирішити проблему. То допомагає іншим. Колишні сусіди дякують: дах перекрили на будинку саме завдяки її настирливості. Хотілося б їй якось вплинути на болюче для кожного інваліда питання — вартість ліків.

Комусь було вигідно роздути ціни. Під шумок з кризою пройде?! Поки їх поставлять на місце — пенсіонери винесуть із дому всі бідацькі гроші. Бо ж ліки їм потрібні щодня! Звідки тільки Кабмін на початку цього року встановлював мінімальну норму медикаментів (на рік) для середньостатистичної родини: три пачки вати, п’ять десятиметрових пакетів бинта, п’ять упаковок валідолу/валеріани, три баночки йоду й зеленки, шість упаковок болезаспокійливого/жарознижуючого, дев’ять пачок вітамінів і одна пачка гірчичників?! І це — все?! Таким списком украй підвищений тиск пані Людмили можна налякати до... смерті. Щомісяця їй треба ліків на суму, більшу за її пенсію. Разом ми пригадуємо старий анекдот про бабусю, яка благала лікаря виписати їй дорожчі ліки від нежитю, бо краплі за три копійки (вартість трамвайного квитка за радянських часів) видавалися неефективними через свою дешевизну. Реалії помінялися: бідні бабусі тепер просять «щось подешевше».

«Багами» в «Довголітті»

— Може, хвороби так би не діставали, якби систематично можна було б оздоровитися десь у санаторії. Дуже треба було б поїхати в Моршин. «Для інвалідів загального захворювання, — кажуть мені в управлінні праці та соціального захисту, — путівок «не положено.» Мого вісімдесятиоднолітнього дядька, колишнього в’язня концтабору, поставили в чергу в військкоматі, треба чекати йому путівку не менше двох років. Чи доживе? А наші олігархи по кілька разів на рік на курортах гріються. Добре, що хоч є в місті центр медико-соціальної реабілітації «Довголіття», я підлікувалася. Тепер і денний стаціонар там відкрили, можна безплатно отримати медикаменти на 20 гривень та харчування — до 15, а ще соціальну допомогу, підтримку психолога — такого в Україні немає ніде. Спасибі місцевій владі за це. Більше коштів залишалося б на місцях — більше для людей робилося б добра. До кожного потребуючого місцева влада дійти може, це ж не з Києва добиратися. Ми всі різні. І виживати маємо не за встановленим згори мінімумом, у кожного він свій власний.

Фото автора.