Михайло ТАНІЧ: «Ви знаєте, мене вже поховали у братській могилі»

Життя відомого російського поета-пісняра Михайла Таніча, який помер цього року, було тісно пов’язане з Україною. По-перше, він народився у 1923 році в Таганрозі, який до 1937-го був у складі УРСР. По-друге, письменник брав участь у визволенні Черкащини, прориві Корсунь-Шевченківського котла. Крім того, автор відомих шлягерів «Когда мои друзья со мной», «Ходит песенка по кругу», «Погода в доме», «Черный кот», «Комарово», «По секрету всему свету», «Как тебе служится?», «Как хорошо быть генералом», «Идет солдат по городу», «На дальней станции сойду», «Мечты сбываются» та інших якось сказав:

— Ви знаєте, мене вже поховали в братській могилі. У ту зимову ніч, це було в 44-му, у нашім загоні загинули 20 чоловік. І цих 20, у тому числі мене, звезли до великого рову, до братської могили. Коли тіла вже скидали, шофер сказав: подивіться, у Ведмедика начебто щока смикається, він не мертвий. І мене вийняли із братської могили... Цього шофера звуть Михайло Шейкін, він живе в Чернігові.

...Чернігівець Михайло Михайлович Шейкін справді причетний до долі російського поета.

— Ми з ним дивом вижили у боях за Шполу, Звенигородку, при прориві Корсунь-Шевченківського котла, — розповідає ветеран. — Уявляєте, з 24 гармат нашого винищувального протитанкового 168-го полку тоді втратили 23. Практично всі хлопці загинули. Нам ледве сповнилося по 18. І ось тих, хто вцілів, було направлено на переформування у Волчанськ під Харковом. Там ми й потоваришували з Михайлом Танічем.

— Ким ви тоді були?

— Я — водієм студебекера, а Таніч — командир гармати. Я студебекером тягав гармату. Це було небезпечно. Адже, як правило, били прямою наводкою по фашистах, які були від нас за 200—300 метрів. Першим доводилося виїжджати на передову водію.

— Коли ви мало не поховали Таніча?

— Це вже було у Прибалтиці. Наш полк розташувався недалеко від моря. І ось нас почали вночі обстрілювати з потужних корабельних гармат. У бліндаж, де спали Таніч та кільканадцять солдатів, влучив снаряд. Усе рознесло. Від одного хлопця знайшли лише руку. Увесь у крові був і Таніч. Його шапку-вушанку посікло осколками, наче решето. Командир гармати на ній спав, і ні у кого не було сумніву, що він загинув. Довелося мені з кількома бійцями виконувати неприємну місію. Ми завантажили мертві тіла й повезли до виритої братської могили. І ось коли Михайло Таніч опинився у ній, сіпнувся нерв на його щоці. Я був дуже радий, що він живий. Одразу витягли його з братської могили. Я відвіз його у медсанбат. Через два місяці він повернувся у полк. Пізніше, коли ми обговорювали з ним його «загибель», то зійшлися на думці, що його врятувала товста шапка-вушанка. Він використовував її як подушку. Але, заснувши, очевидно, у сні прикрився нею. Удар був по бліндажу смертельний, але він лише сильно контузив Михайла, легко поранив його.

М. Шейкін теж за війну чотири рази був поранений, та щоразу повертався у 33-тю бригаду і свій підрозділ. Побратими брали участь у звільненні Польщі, штурмі Берліна. Обидва мало не загинули у переддень Перемоги.

— З Берліна наш полк направили в напрямку Рославу, — згадує фронтовик. — Скрізь тиша. Ми раді, співаємо, бо вже начебто війна скінчилася. В’їжджаємо в якийсь ліс, а там отаборилася німецька дивізія. Зразу вони чоловік 30 наших поклали. У нас потужна зброя, але гармати зачохлені. А вогонь страшенний. Юра Ольшевський з ножем подався вперед і розрізав чохол, та його черга скосила. Як ми там вижили того 8 травня, мені навіть важко уявити!

***

Михайло Таніч повернувся з війни з чотирма орденами, а Михайло Шейкін — з орденом Червоної Зірки, двома медалями «За бойові заслуги» та медаллю «За відвагу». Перший невдовзі за сфабрикованим звинуваченням потрапив на шість років у сталінські табори, на лісоповал, а його бойовий побратим — у військове училище, далі служив у різних гарнізонах, став полковником.

Після реабілітації Таніча його пісня «Текстильный городок» здобула популярність у всьому СРСР. Згодом поет подарував слухачам сотні хвилюючих поезій, які, покладені на музику, стали окрасою репертуару відомих співаків.

Михайло Ісаєвич не забував своїх однополчан. Він листувався з ними, дарував їм свої книжки. Є їх чимало з дарчими підписами й у бібліотеці Михайла Шейкіна. У книжці «Играла музыка в саду» є й окремий розділ, присвячений бойовому побратиму з Чернігова. Однополчани раз у чотири роки зустрічалися у Білгороді.

На 60-річчя Перемоги під час концерту в Центральному академічному театрі Москви ветерана війни Михайла Таніча запросили вийти на сцену. Він розповів, як його мало не поховали живим у братську могилу. І лише завдяки шоферу Михайлу Шейкіну з’явилося чимало пісень, які всі знають. Який же був подив, радість для колишнього фронтовика, коли із-за куліс з’явився його побратим з Чернігова, заздалегідь привезений організаторами заходу.

— П’ятого квітня цього року Михайло Ісаєвич подзвонив мені, — згадує голова ради ветеранів 33-ї бригади М. Шейкін. — Він сказав, що помирає, і хоче, щоб я приїхав на його похорон. Мене все це так розхвилювало, що я й сам опинився в реанімації. Але до мене прислали з Москви літак з телегрупою, аби я розповів у день похорон про свого друга. Я, що знав, те й розповів.

Здоров’я у ветерана вже слабує. Переніс чотири інфаркти, дають про себе знати й старі рани. Та, попри це, чоловік тримається. Михайло Михайлович знає напам’ять багато віршів свого друга. Вони дають йому наснагу та оптимізм у житті.

Чернігів.

На знімку: Михайло Таніч та Михайло Шейкін у Москві.

Фото автора.