Генеральна Асамблея ООН прийняла 10 грудня 1948 року Загальну декларацію прав людини, яка стала основоположним документом у галузі прав людини. З того часу 10 грудня відзначається в усьому світі як День прав людини. Сьогодні минає 60 років з дня ухвалення цього унікального документа.

Кожній людині — рівні права

Відзначаючи 60-ту річницю Загальної декларації прав людини, варто ще раз замислитись над тими великими ідеями гуманізму, що лягли в її основу. Це був перший після страхіть Другої світової війни документ, в якому на повний голос було заявлено про те, що сьогодні сприймається нами як належне, —кожній людині властиві гідність і рівні права.

У Загальній декларації прав людини також було проголошено громадянські, політичні, соціальні, культурні права людини та зазначено, що права людини повинні охоронятися силою закону. Жодне з цих положень і сьогодні не втратило своєї актуальності. Навпаки, вони залишаються дороговказом у сфері прав людини.

Загальна декларація прав людини стала фундаментом, на основі якого відбувалася вся подальша міжнародна та внутрішньодержавна нормотворчість у галузі прав людини. Проголошені в ній права людини знайшли свій розвиток і в універсальних міжнародних договорах, Пакті про громадянські і політичні права 1966 р. та Пакті про економічні, соціальні, культурні права 1966 р., і в регіональних угодах, зокрема, в Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.

Зазначу, що наша держава є стороною практично всіх конвенцій ООН в галузі прав людини.

Положення Загальної декларації прав людини були повною мірою закріплені в Конституції України. Є всі підстави констатувати, що нині в нашій державі створено значну законодавчу базу щодо забезпечення прав і свобод людини.

Зокрема, були прийняті базові закони у цій сфері «Про громадянство України», «Про національні меншини в Україні», «Про біженців», «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання». Закони, що виписали механізм реалізації права на вільні вибори органів влади, свободу об’єднань у політичні партії та громадські організації, на звернення та інші. Прийнято закони «Про Конституційний суд України», «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», що дало можливість утворити нові для нашої держави інституції — Конституційний Суд та запровадити посаду Омбудсмана.

Поряд з цим ужито значних заходів з формування механізму захисту прав людини, головним інструментом якого є судова система.

Окрім цього, вступ до Ради Європи та ратифікація низки європейських конвенцій, дали нашій державі змогу інтегруватися в Європейську систему захисту прав людини. Для України стала обов’язковою юрисдикція Європейського суду з прав людини.

Розрив між деклараціями та практикою

Водночас, якщо проаналізувати законодавчий аспект утвердження міжнародних стандартів у сфері прав людини, то варто наголосити, що процес приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних стандартів далекий від свого завершення.

У цьому зв’язку хочу звернути увагу на такі проблеми.

По-перше: стурбованість викликає загальна криза влади і, зокрема, криза парламентаризму в Україні. Впродовж останніх двох років практично загальмовано законотворчий процес, що унеможливлює ухвалення низки нагальних законодавчих актів, у тому числі й у сфері прав людини. Криза парламентаризму також позначається на якості законотворення, адже часто політична доцільність превалює над урахуванням загальносуспільних потреб.

По-друге: на цьому етапі є більш ніж актуальним ухвалення законів для проведення повномасштабної судово-правової реформи. Адже у сфері судочинства маємо чи не найбільше проблем. Зокрема, відсутність достатньої кількості приміщень для судових засідань, майже 50% незаповнених вакансій, що збільшує навантаження на суддів, залежність у фінансуванні від центральної та місцевої влади, тиск на суддів. Ускладнює процес проведення судової реформи відсутність її цілісного бачення з боку різних гілок влади. Досить згадати, які дебати точаться навколо законопроекту «Про судоустрій». Хоча Президент України своїм Указом від 10 травня 2006 року затвердив «Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідного до європейських стандартів», її втілення напряму залежить від ухвалення Верховною Радою України необхідних законодавчих актів.

У контексті формування дієвого механізму захисту прав людини слід також звернути увагу на проблеми законодавчого врегулювання діяльності такого інституту влади, як прокуратура. Зміни до Конституції України, прийняті 8 грудня 2004 року, повернули прокуратурі функцію здійснення загального нагляду за дотриманням прав і свобод людини. Венеціанська комісія ще на стадії опрацювання згаданих змін до Конституції відзначала, що зазначені повноваження прокуратури не узгоджуються з демократичними стандартами та принципом верховенства права. Разом з тим, зважаючи на наявну практику вчинення судочинства, недоступність для більшості громадян правової допомоги, терміни розгляду справ у судах, роль прокуратури у захисті прав громадян залишається значною. У зв’язку з цим необхідно чітко регламентувати функції та повноваження прокуратури, у тому числі — в судовому процесі, розмежувати функції нагляду та слідства. Для цього потрібно прийняти нову редакцію Закону України «Про прокуратуру», закріпити відповідні зміни у низці законодавчих актів, зокрема, Кримінально-процесуальному кодексі.

Слово — за парламентом

Ще одним елементом механізму захисту прав людини є інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, діяльність якого покликана доповнювати наявні засоби захисту конституційних прав і свобод людини. Практика засвідчила необхідність підвищення інституційної спроможності Омбудсмана. Серед можливих заходів слід розглядати внесення змін до законодавства щодо звуження підстав для дострокового припинення повноважень Уповноваженого, розширення його прав у судовому процесі, запровадження механізмів безпосереднього реагування Уповноваженого на факти порушень прав людини і громадянина, спрощення вимог до форми звернень громадян, тощо. Окремі законопроекти, що унормовують частину цих питань, подані до Верховної Ради України. Зокрема, проекти законів про внесення змін та доповнень до Кримінально-процесуального, Цивільно-процесуального кодексів та Кодексу адміністративного судочинства щодо участі у справі Уповноваженого з прав людини; про внесення змін і доповнень до Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» (щодо обов’язковості рішень Омбудсмана про усунення порушень прав і свобод громадян); про внесення змін до Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» (щодо терміну перебування на посаді). Зазначені законопроекти потребують ретельного опрацювання, узгодження їхніх положень з міжнародним досвідом функціонування інституту Омбудсмана та чинним законодавством України.

У нашій державі ще не ухвалено низку законів, які повинні закріпити фундаментальні права людини та регламентувати їх забезпечення. Наприклад, право на свободу мирних зборів, передбачене статтею 20 Загальної декларації прав людини та закріплене статтею 39 Конституції України. Хоча норми Конституції України мають пряму дію, в рішенні Конституційного суду з цього питання зазначається, що визначення конкретних термінів завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення є предметом законодавчого регулювання. У зв’язку з тим, що відповідного закону ще досі немає, організація мирних зборів регулюється, всупереч логіці і здоровому глузду, Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» від 28 липня 1988 року.

Проект закону про порядок організації і проведення мирних заходів, внесений Кабінетом Міністрів України і підтриманий, очолюваним мною комітетом лежить у Верховній Раді і чекає на розгляд.

Одним із основоположних прав людини є свобода слова. Це право закріплене у Загальній декларації прав людини та гарантується Основним Законом нашої держави. Останніми роками забезпечення цього права є чи не єдиним предметом гордості влади. Проте, хоч сьогодні відсутні проблеми у доступі різних політичних сил до ЗМІ, підвищився рівень збалансованості у висвітленні подій, медіа без негативних наслідків для себе критикують дії влади, але де гарантія, що так буде і завтра, що нікому знову не захочеться повернутися до «порад», як потрібно висвітлювати діяльність представників влади? Вочевидь, свобода слова та вільні ЗМІ не повинні залежати від волі чи бажання чиновника. Тому дуже прикро, що досі досягнення у царині свободи слова не закріплені інституційно. Для цього теж необхідно провести відповідну законодавчу діяльність та прийняти закони, які унормували б роздержавлення друкованих засобів масової інформації, заснованих органами державної влади та місцевого самоврядування, перетворили державні телерадіокомпанії на канали суспільного мовлення, гарантували незалежну діяльність журналістів.

Загальна декларація прав людини серед іншого проголосила право людини брати участь в управлінні своєю країною. Конституція України гарантує реалізацію цього права через участь у виборах та референдумах. Якщо законодавство про вибори народних депутатів України, депутатів місцевих рад, міських голів у нас періодично вдосконалюється, то реалізація права на участь у референдумах практично неможлива, адже Закон «Про всеукраїнський та місцевий референдуми» був ухвалений ще 3 липня 1991 року, до набуття Україною незалежності. Процес ухвалення нової редакції закону був максимально заполітизований і відбувається не через призму забезпечення реалізації одного з фундаментальних прав людини, а з позиції політичної доцільності. Зараз у парламенті перебувають кілька альтернативних проектів закону, які повинні пройти процедуру обговорення і, врешті, отримати шанс на ухвалення.

Сьогодні особливої актуальності набуває право на працю. Це право знайшло своє відображення у Загальній декларації прав людини (ст.23) і Конституції України. Вочевидь, що нікого не потрібно переконувати у важливості прийняття для захисту права громадян на працю Трудового кодексу України. Але ми за 17 років незалежності ще не ухвалили цього документа. Інакше ніж національною ганьбою назвати те, що досі держава у такій важливій сфері послуговується Кодексом законів про працю УРСР 1971 року, не можна.

Не перелічуватиму всіх тих законів, які мають бути прийняті, щоб врегулювати механізм реалізації прав людини, закріплених у Загальній декларації прав людини. Достатньо вищеназваних. Я лише хотів проілюструвати, що Верховна Рада України повинна відновити законотворчий процес і зробити його максимально ефективним.

Не менш важливим у контексті цього є системний підхід до законотворчої діяльності. І особливо він потрібен у законодавчому забезпеченні прав і свобод людини. Під час вступу до Ради Європи наша держава взяла на себе зобов’язання ухвалити рамковий документ про правову політику України у сфері захисту прав людини. На жаль, такий закон ухвалений не був. Запропонований урядом проект закону України про Концепцію державної правової політики захисту прав людини у грудні 1998 року був відправлений на доопрацювання і більше його не подавали. Натомість, Верховна Рада України обмежилася прийняттям Постанови «Про засади державної політики України в галузі прав людини» (1999 р.).

Ювілей Загальної декларації прав людини змушує всіх нас проаналізувати зроблене і сформувати нові завдання щодо забезпечення прав людини. Таким першочерговим завданням вбачається розробка і затвердження законом «Концепції правової політики України у сфері захисту прав людини». Цей документ має визначити пріоритети законодавчої діяльності у сфері прав людини та встановити етапи її здійснення. Це дасть можливість систематизувати законотворчий процес у цій царині та підпорядкувати діяльність законодавчої влади виконанню головного конституційного принципу — «утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави».

Верховна Рада України повинна посилити функцію парламентського контролю, гарантувати і унормувати законодавчо діяльність опозиції. Адже ні для кого не таємниця, що важливо не лише прийняти закон, а й домогтися його виконання. У нас багато хороших законів, але вони не виконуються належним чином.

Проголошення будь-якого права людини, навіть закріпленого відповідними актами держави та її органів, — ніщо без реальних гарантій його здійснення. Саме тому одним з головних завдань в галузі прав людини залишається подолання розриву між законодавчим декларуванням прав людини та їхнім практичним забезпеченням.

Подолати правовий нігілізм

Окрім позитивних здобутків, які є в нашій державі з практичного забезпечення політичних та громадянських прав, маємо і сфери, в яких постійно фіксуються порушення прав людини. Проблемою української влади правозахисники вважають часті повідомлення про тортури в місцях ув’язнення. До нашого комітету також надходили непоодинокі звернення про випадки застосування тортур. Для перевірки таких сигналів члени комітету спільно з представником Уповноваженого з прав людини відвідували місця позбавлення волі. Ми також звертались із запитами до Генеральної прокуратури України щодо розслідування випадків суїциду, які мали місце в слідчих ізоляторах.

Верховна Рада України 21 липня 2006 року ратифікувала Факультативний протокол до Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, що передбачає створення національного контрольного механізму із запобігання і протидії тортурам. Минуло два роки, й нарешті потрібно виконати дане зобов’язання України. Комітет підтримує необхідність створення державного органу зі спеціальним статусом як національного превентивного механізму щодо запобігання і протидії тортурам. Поруч з цим необхідно вжити заходів із забезпечення громадського контролю над правоохоронними органами та проводити неупереджене й повне розслідування усіх випадків катувань та іншого поводження, що принижує гідність людини.

Ще одна досить чутлива сфера, що турбує сьогодні комітет, це міжнаціональна злагода та толерантність. У нашій країні рік від року зростає кількість проявів расизму. За даними неурядових організацій, в Україні у 2007 р. було скоєно 60 расистських нападів, шість з яких призвели до загибелі людей. Цього року відбулося 30 расистських нападів, з яких чотири — вбивства. При цьому офіційної статистики злочинів на расистському ґрунті в Україні немає, а правоохоронці продовжують називати такі випадки хуліганством. Ні для кого не таємниця, що в Україні діють молодіжні організації скінхедів. Ми розуміємо, що функція правоохоронних органів — затримання злочинців і проведення розслідування. А тому для попередження цього явища мають бути задіяні ті органи влади, які відповідальні за формування молодіжної політики. Комітет вийшов з ініціативою до Кабінету Міністрів України розробити і прийняти Державну програму національно-патріотичного виховання молоді. Зараз такий документ у процесі опрацювання. Окрім цього, комітет підтримав законопроекти про посилення відповідальності за прояви екстремізму, ксенофобії, антисемітизму, расової і релігійної нетерпимості.

Щодо стану дотримання соціальних та економічних прав людини, то у цій сфері в нас завжди були проблеми з наближенням реального рівня їх забезпечення до задекларованого. Проте фінансово-економічна криза, яка на очах переростає в соціальну, несе великі загрози і для тих незначних здобутків, що ми мали.

Інфляційні процеси нівелюють запроваджені виплати при народженні дитини, підвищення пенсій не може наздогнати ціни. Криза відсуває виконання зобов’язання привести розмір мінімальної пенсії до рівня не нижчого від прожиткового мінімуму. Останніми місяцями проявились чіткі загрозливі тенденції щодо зростання заборгованості із заробітної плати. Щодня зростає кількість безробітних. І це лише початок. За цим — криза іпотеки, можливе виселення з житла, купленого в кредит, тощо.

Що ж робить влада для того, щоб захистити громадян від зубожіння, безробіття, від усіх тих негараздів, які постали? На жаль, вона переймається собою. Політичне протистояння, що виходить за рамки розумного, не дає можливості спрямувати належні зусилля на мінімізацію кризи.

Це свідчить, що влада далека від своїх громадян. А люди живуть реальним життям, в якому вони щодня долають бюрократичні перепони, борються за виживання, можливість здійснювати підприємницьку діяльність, чинять опір незаконній забудові прибудинкових територій та дитячих майданчиків.

Більшість наших співгромадян сьогодні мають низький життєвий рівень, мізерну пенсію, їм практично недоступне медичне обслуговування, а найстрашніше — вони не впевнені у завтрашньому дні, потерпають від свавілля місцевих чиновників, бюрократичної тяганини, неможливості захистити свої права в суді.

Загальна декларація прав людини розпочинається словами, що кожній людині властива гідність. Саме людська гідність не дозволяє примиритись з порушенням прав людини, приниженням. Саме людська гідність є тією рушійною силою, що змушує громадян обстоювати свої права. Щоб обстоювати свої права потрібно їх знати.

Чи знають наші громадяни свої права? Чи мають можливість ними скористатись? Чи можуть захистити свої порушені права у суді? Щодо більшості громадян нашої країни ці питання риторичні.

Щоб змінити такий стан справ, необхідно організувати широку систему правової освіти громадян — особливо в селах і районних центрах, де безправ’я людини відчувається найбільше, так само як всесилля і безкарність влади. Ми мусимо поставити під контроль громадськості правоохоронну систему, повернути її обличчям до простого громадянина, зробити наших громадян захищеними та вільними.

Влада повинна навчитись прислухатися до голосу організацій громадянського суспільства. Особливо, якщо йдеться про права людини.

І насамкінець зазначу, що День прав людини в Україні святкувати ще рано. Цей день потрібно розглядати як можливість накреслити плани для подальшої роботи, а її більш ніж достатньо для всіх — від пересічного громадянина, який повинен відстоювати свою гідність щодня, до Президента держави — гаранта прав і свобод громадян.

Загальна декларація прав людини і сьогодні, через шістдесят років, залишається документом, який спонукає кожну країну до послідовної, системної роботи з впровадження у життя задекларованих нею принципів. Вона спонукає владу здійснювати дії, спрямовані на те, щоб принцип верховенства права, права й свободи людини перетворилися на головні й визначальні підвалини суспільного й державного устрою. І мені дуже хотілося б, щоб українська влада демонструвала дії, спрямовані на утвердження і поширення верховенства права, поваги до прав і свобод людини як вищих цінностей суспільного розвитку і не давала ні найменших підстав сумніватись у своїй відданості ідеалам добра і справедливості.

Ігор ШАРОВ, голова Комітету Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.