До 60-річчя Загальної декларацїї прав людини

Історія людства знає зовсім не багато документів, які б визначально вплинули на розвиток світової цивілізації. Одним із них є Загальна декларація прав людини. Минає лише 60 років з дня її прийняття — за історичними мірками термін незначний, але велич цього невеликого за обсягом міжнародного документа мало хто може заперечувати. Так само, як навряд чи хто зможе назвати інший правовий акт, прийнятий протягом останніх 60 років, що наближався б по значущості до Загальної декларації прав людини. Обставини склалися так, що вона стала своєрідним політико-правовим дороговказом у майбутнє для людства, яке було готовим його втратити і поставити себе на межу знищення у Другій світовій війні, а потім — у війні холодній.

Значення Загальної декларації прав людини для сучасної людської цивілізації неможливо зрозуміти, не зрозумівши цінності прав людини для подальшого розвитку людства.

Усвідомлення такої цінності на рівні світової спільноти відбулося під час Другої світової війни. Та війна була першою й останньою спробою тоталітарних держав за допомогою зброї перекроїти карту світу. Та війна була також найбільш кровопролитною за всю історію людства. Масштаби жертв такі, що їх уточнення ще й досі рахують десятками мільйонів. Розробки нових видів озброєнь досягли у ті часи також безпрецедентних масштабів і завершення війни супроводжувалося застосуванням уже ядерної зброї.

Друга світова війна примусила людство до пошуків надійних, передбачуваних політичних та правових запобіжників розв’язання нового світового збройного конфлікту. Найбільш досвідчені інтелектуали займалися у ті часи пошуками прийнятного рішення. Отже, Декларація стала продуктом роздумів, надій та сподівань людства. Один з головних полягав у тому, що витоки війни знаходились у тоталітарній природі держав, що її розв’язали.

Тому Загальна декларація прав людини мала стати актом самозбереження людства від фашизму, тоталітаризму та диктатури. Саме як заклик жити в суспільстві, в якому дотримуються права людини, й слід передусім розглядати Загальну декларацію. Загальна декларація — це заклик до людей жити в умовах демократії, за законами демократії та розбудовуючи демократію. Тому дотримання Декларації — це якісно новий вимір гідності, нова якість життя, новий вимір людської свідомості і буття у світі, який мав зробити свідомий вибір після жахливої світової війни.

Історія підготовки та прийняття Загальної декларації прав людини була не проста. І вона навряд чи могла б з’явитись, якби норма про цінність прав людини не з’явилась спочатку в Статуті ООН. Можна лише здогадуватись, наскільки делікатною на той час була сама спроба порушення теми прав людини в переговорах з тоталітарною наддержавою — Радянським Союзом. Ця тема була небезпечною також і для США, й для Великої Британії, де проблема дотримання прав людини тоді була досить гострою. Проте, дуже складні переговори 1944—1945 років завершилися включенням до Статуту ООН повноважень Організації у сфері захисту прав людини і визначенням органів ООН, відповідальних за їхню реалізацію.

Однією з головних цілей ООН проголошувалося «знову затвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок, у рівність великих і малих націй». Здійснювати зазначені цілі ООН мала шляхом координації «міжнародного співробітництва в заохоченні і розвитку поваги до прав людини й основних свобод усіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії» (ст. 1, п.3), сприяння «загальному... дотриманню прав людини й основних свобод» (ст. 55). Саме ці слова Статуту про права людини надали можливість Організації Об’єднаних Націй прийняти один із своїх найбільш значущих актів — Загальну декларацію про права людини.

Чи легко дався світовій спільноті цей документ? Звісно, що ні. Робота над текстом Загальної декларації про права людини тривала два роки. Її текст готували в умовах постійної жорсткої дипломатичної боротьби представників різноманітних філософських, ідеологічних і релігійних поглядів. Варто лише згадати роботу ІІІ комітету Генеральної асамблеї ООН (куди входили 58 держав-членів ООН), який з вересня по грудень 1948 року провів 85 засідань по проекту Декларації, а голосування проходило 1400 разів, тобто фактично по кожному слову і кожній поправці. Проте в результаті тримісячної роботи ІІІ комітету ГА ООН вдалося узгодити текст Загальної декларації прав людини. На 183-му пленарному засіданні Генеральної асамблеї ООН 10 грудня 1948 р. Загальна декларація прав людини була прийнята абсолютною більшістю голосів: із 56 держав, що брали участь у голосуванні, 48 проголосували «за», лише 8 держав утрималися. Серед них: Білоруська ССР, Польща, Саудівська Аравія, СРСР, Українська ССР, Югославія і Південно-Африканський Союз.

Особливе значення навіть через 60 років

Загалом правова сутність Декларації багатогранна. Проте можна виділити декілька основних ідей, що лежать в основі документа.

Передусім, Декларацію не можна розглядати як звичайний, хоча й авторитетний, перелік прав людини. Вона є кодексом антитоталітаризму, слідування її нормам несумісне з існуванням будь-якої моделі тоталітарного, фашистського режиму. Саме цю ідею було закладено в основу Статуту ООН і боротьба з тоталітаризмом чи фашизмом є досягненням тієї мети, заради якої створювалась ООН — «позбавлення майбутніх поколінь від лих війни». Цей зв’язок неодноразово підтверджувався Організацією, яка вважає грубі та масові порушення прав людини загрозою миру. Таким чином, права людини є саме тією загальною цінністю, із збереженням якої пов’язується збереження міжнародного миру відповідно до Статуту ООН. Визнаючи людину найвищою соціальною цінністю, Декларація закликає людство до самозбереження, до пошуків майбутнього для людства, поліпшення якості життя та більшої свободи.

Декларація закладає основоположні принципи міжнародного розуміння прав людини, що стали підвалинами міжнародного права прав людини. Основним елементом для визнання прав і свобод людини Загальна декларація про права людини називає рівність усіх людей у гідності і правах (ст. 1). Ще одним невід’ємним елементом розуміння прав людини є загальність прав, тобто належність усіх проголошених Декларацією прав кожній людині, людина повинна володіти ними «незалежно від раси, статі, мови, релігії, політичних переконань, соціального стану, національності, проживання на території незалежної держави, або на підопічній чи території без самоврядування» (ст. 2). Третім невід’ємним елементом міжнародного розуміння прав людини є необмеженість кола прав, проголошених Загальною декларацією. Декларація проголошує та закріплює мінімальний рівень прав людини та основних свобод. Ще одним важливим елементом є взаємопов’язаність усіх прав людини (ст. 28).

Тому порушення одного права може ініціювати порушення усієї системи прав людини з трагічними наслідками для всього людства. Не випадково Елеонора Рузвельт назвала Декларацію «Великою хартією вольностей» для всього людства» (тому Декларацію іноді називають Хартією прав людини). Нарешті, Декларація визнає загальну можливість правомірних обмежень прав людини, що у подальшому знайшло відображення в усіх міжнародних договорах про права людини. Трактуючи права людини як невід’ємну властивість особистості, Декларація закріплює їхнє домінуюче положення. Тим самим традиційно виняткова роль держави у визначенні статусу особистості безумовно зменшується, обмежується обов’язком закріпити в законі та належним чином гарантувати права людини, якими вона має користуватися.

Декларація вперше надала класифікацію права людини та основних свобод, поділивши їх на громадянські (цивільні) та політичні права, з одного боку, та на соціально-економічні — з другого.

Ключовими тут є статті 3 і 22. У статті 3 надано загальне розуміння громадянських і політичних прав, що включають право на життя, на свободу й особисту недоторканність. Причому громадянські права не пов’язуються з приналежністю до громадянства держави — це права людини, які вона має незалежно від місця перебування.

Фактор великої політики

Саме із Декларацією пов’язують зародження принципово нового ставлення до прав людини як до проблеми, якою мають опікуватися не лише окремі держави, а й людство загалом. Винесення проблеми прав людини за межі так званої «виняткової внутрішньої компетенції держави» надало можливість перетворити міжнародний захист прав людини на фактор великої політики, створити у подальшому як на рівні ООН, так і в регіонах міжнародні органи з контролю за дотриманням прав людини. В ООН таку функцію почала виконувати Комісія з прав людини, а після набуття чинності Міжнародним пактом про громадянські та політичні права виник ще один орган — Комітет з прав людини. У Європі таким органом міжнародного контролю є Європейський суд з прав людини.

Надзвичайно високий гуманістичний зміст Декларації, її величезний авторитет як документа, що вплинув на долю світу, держав та людства після Другої світової війни, її незаперечна роль у надзвичайно високому піднятті цінності гідності людини об’єктивно не дозволяють вбачати в Декларації звичайну міжнародну рекомендацію. До того ж і сам зміст Декларації не відповідає духу рекомендаційних норм. Деякі її положення мають характер імперативів, викладені у наказовій тональності. Це стосується не лише формулювань про зміст прав людини, а й викладення у Декларації обов’язків держави, як це зроблено у статті 30, де в імперативній формі заявлено, що жодна держава або окрема особа не можуть «чинити дій, спрямованих до знищення прав і свобод, викладених у Декларації».

Загальне визнання Декларації сприяло кардинальній зміні її статусу. Учасники Тегеранської конференції з прав людини 1968 р. офіційно оголосили її обов’язковою та запросили держави, що не беруть участі у міжнародних пактах про права людини 1966 року, керуватися текстом Загальної декларації прав людини як стандартом поводження з населенням. Абсолютна більшість держав-учасників Віденської конференції з прав людини 1993 року також не підтримала противників концепції універсальності прав людини, закріпленої у Декларації. В підсумковому документі конференції — Віденській декларації і Програмі дій принцип універсальності прав людини було підтверджено і поглиблено.

Згодом на основі Загальної декларації прав людини було укладено багато міжнародних договорів про права людини. Загальна декларація стала основою нормотворчої діяльності у галузі прав людини на міжнародному рівні, а також основою для багатьох післявоєнних конституцій у частині закріплення прав людини. У тому числі й для другого розділу чинної української Конституції.

Було б великою помилкою і несправедливістю оцінювати Загальну декларацію про права людини як документ виключно з теорії прав людини. Якщо б це було так, то Декларація, мабуть, залишилася б тільки у підручниках та монографіях юристів. Але їй була уготована зовсім інша доля. Вона стала могутнім гаслом, прапором, під яким об’єдналися сотні мільйонів людей. Звичайні слова, вкладені у 30 статей тексту, перетворилися на зброю, з якою змушені були рахуватись і дрібні диктатори, і власники ядерної зброї.

Можливо, ще й сьогодні у суспільстві не до кінця оцінено й усвідомлено значення Загальної декларації про права людини у перемозі свободи на теренах колишнього Радянського Союзу. Але ж саме з існуванням Декларації було пов’язане створення дисидентського руху в СРСР. Вона, як ковток свіжого повітря, надихала на боротьбу та зміцнювала переконання тих, хто ставав політв’язнем. Не випадково в СРСР Декларацію максимально замовчували. Її текст друкувався малими тиражами тільки в спеціальних виданнях. Із середини 1960-х Декларацію почали широко розповсюджувати в самвидаві, її машинописні копії неодноразово вилучалися в дисидентів на обшуках.

Загальна декларація прав людини ніколи не була «улюбленим творінням» радянської дипломатії. Хрестоматійним є виступ міністра закордонних справ СРСР А. Я. Вишинського на пленарному засіданні 3-ї сесії Генеральної асамблеї ООН, який оцінив Декларацію як «документ незадовільний, недопрацьований і не в змозі досягти тієї мети, якій покликаний служити...». Загальна декларація про права людини ніколи не була відома широкому радянському загалу. Її ніколи не розглядали у СРСР як взірець міжнародного нормотворення чи як дороговказ для розвитку національного законодавства.

Тому ставлення України як держави до Декларації остаточно могло визначитися лише після проголошення незалежності. Україна висловила свою повагу до цього документа передусім у Конституції, рецептувавши норми її другого розділу з тексту Загальної декларації про права людини. Можна навести чисельні рішення Конституційного Суду України, де він посилається на Загальну декларацію як на найавторитетніший міжнародний документ про права людини.

Хоча Загальну декларацію про права людини було прийнято 60 років тому, проголошені в ній права стали повноцінним досягненням сучасності. Їх порушення, у тому числі грубе, ще й досі відбувається у багатьох державах світу. Правозахисні організації повідомляють про такі порушення і в Україні. Зокрема, це стосується випадків застосування катувань органами досудового слідства, торгівлі людьми, порушень соціальних прав. Ідеали Загальної декларації прав людини ще чекають повноцінного втілення в законодавство, оскільки його реформу не завершено. Зокрема, повинні бути прийняті нові Кримінально-процесуальний кодекс України та Трудовий кодекс України, прийняттям пакета законопроектів має завершитися судова реформа, не завершено реформування законодавства про інформацію.

Василь ТАЦІЙ, ректор Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого, президент Академії правових наук України, академік НАН України.