Микола вже вісім років живе на вулиці. Коли померла дружина, почав пити, згодом втратив службове житло і пішов світом «бомжувати». Про «реінтеграцію» до суспільства, що колись покинуло його напризволяще, і думати не хоче. «Мені й так живеться. Скільки відведено — стільки й буде». Ночує чоловік на картонних коробках, які зберігає у своїй схованці десь між гаражами. Їсть — відомо що — переважно, що люди викидають. Не жаліється, каже — вистачає. Іноді навіть гардероб свій вдається змінити.

У жодній країні немає офіційної статистики щодо точної кількості бездомних людей. Однак цей прошарок — біль усіх сучасних держав, і Україна — не виняток. Експерти переконані: щороку кількість бездомних зростає. Утім, скільки їх зараз ходить вулицями наших міст — можна тільки здогадуватися. За окремими експертними оцінками, в Україні налічується близько 30 тисяч бездомних осіб. Не ведеться також і статистика померлих від переохолодження волоцюг. Принаймні ані в моргах, ані в прес-службі МВС такої інформації нам надати не змогли. Та куди податися бездомним, коли настануть холоди, і які вони, сучасні особи без визначеного місця проживання? — спробував дізнатися «Голос України».

«Багатьом не подобається,що в нас потрібно митися»

Зі своїм чоловіком Світлана познайомилася в Москві. Обоє були студентами тамтешнього вузу. Зустрічалися, побралися, щасливо жили. Та останні два місяці подружжя мешкає в будинку соціального піклування Головного управління соціального захисту населення м. Києва. «Свого часу, ще до різкого подорожчання, поспішили продати квартиру. Нас тоді запевнили, що ціни падатимуть. Гроші розділили між дочками, а свою частину поклали «під відсотки». Думали підшукати собі якийсь будиночок за містом, щоб улітку онуки до бабусі приїжджали. Та не так все сталося», — з розпачем розповідає жінка. Сьогодні і Світлана, і її чоловік — бездомні. Без реєстрації влаштуватися на постійну роботу, жаліється вона, нереально: «Підробітки є, але діло йде до пенсії, хотілося б знайти щось постійне. Адже при обчисленні майбутньої пенсії дуже важливо, чи є записи в трудовій книжці». Нині подружжя займається отриманням реєстрації переважного місцезнаходження. Сподіваються вже за деякий час повернутися до нормального повноцінного життя. «Може, газети влаштуюся продавати, а може, і кур’єром кудись візьмуть», — міркує Світлана.

У своїй біді подружжя не одиноке. Щовечора до будинку соціального піклування, розрахованого на 166 місць, приходять ночувати близько сотні осіб без визначеного місця проживання. За дві гривні вони можуть помитися, перевдягнутися та повечеряти. Якщо буде потрібно — їх направлять на стаціонарне лікування. Адже досить часто аналіз на туберкульоз та інші хвороби дає «позитивний» результат. Окрім того, з кожним поспілкується психолог та соціальний працівник.

— Майже 90 відсотків наших користувачів послуг, — розповідає заступник директора цього будинку Ірина Копотун, — залишаються з нами аж до відновлення документів та отримання реєстрації. Однак є і такі, що після першого разу вже не повертаються. Багатьом не подобається, що в нас потрібно митися. Бачте, їм комфортніше бути брудними.

Середній вік клієнтів будинку — працездатний, 40—50 років. Хоча є і молодь. Переважають за кількістю чоловіки. Жінок десь близько 30 відсотків. Більшість бажають отримати втрачену реєстрацію та повернутися на своє місце в соціумі. Хоча є й такі, що, маючи реєстрацію, приховують цей факт від працівників будинку. «Бувають випадки, що помешкання позбуваються штучно. Мовляв, хтось казав, що в Києві можна отримати житло!», — розповідає пані Копотун.

Втратити дах над головою може кожен

На думку фахівців Мінпраці, є кілька основних причин «переселення» на вулицю. Їх прийнято ділити на об’єктивні та суб’єктивні. До перших належать бідність населення і водночас висока вартість житла, сирітство та відсутність ефективної системи лікування алкоголізму і наркоманії. Дедалі частіше трапляються випадки шахрайств із помешканнями. А от суб’єктивними причинами «овуличення» є, приміром, добровільний продаж квартири або будинку після втрати роботи чи з метою придбання житла меншої площі для започаткування власної справи. Сюди ж відносять і втрату соціальних зв’язків та квартир через психічні розлади. Трапляються і дромомани — люди-волоцюги, що не можуть жити на одному місці.

У багатьох випадках бездомні — це люди, що втратили зв’язок із суспільством і його частиною себе вже не вважають. У них є власний, паралельний, світ, що живе за своїми законами. Про таких часто кажуть: загублені люди. Хоча точніше, мабуть, ця дефініція означає: забуті та покинуті державою. Їм вчасно не подали руку допомоги, і вони навчилися жити самостійно. Мало того, повертатися до «нормального життя» вони вже не хочуть.

А ось для тих, хто все ж не бажає залишатися «за бортом» суспільства, існує, принаймні на папері, система реінтеграції бездомних громадян. Це — комплекс закладів і установ, що мають створити гідні умови існування для суспільних «вибульців». Сюди входять і будинки нічного перебування, де на ніч надається дах над головою. А паралельно з цим роз’яснюються права і можливості бездомного. Є заклади і тимчасового (короткого чи довготривалого) перебування. Їхня діяльність спрямована на поступове повернення особи до самостійного повноцінного життя. Прописано також і функціонування «житла з підтримкою». Його виконання передбачає самостійне проживання громадян, які вже працюють і мають можливість сплачувати за своє проживання, в соціальному готелі з періодичним відвідуванням їх соціальним працівником. І звичайно ж чи не основний щабель реінтеграційної системи — ведення обліку бездомних громадян, що покладається на спеціалізовані центри.

Сьогодні, за даними Міністерства праці та соціальної політики, в Україні діє 25 відділень (центрів) обліку громадян. Їхнім основним завданням є виявлення бездомних громадян, їх облік та сприяння у відновленні документів та реєстрації переважного місцезнаходження. За перше півріччя цього року, за даними МВС України, було зареєстровано переважне місцезнаходження понад трьох тисяч бездомних громадян. До речі, центр обліку надає послуги на підставі письмової заяви. Виходить, тільки за власним бажанням особи без місця проживання. Пізніше їм видають посвідчення про взяття на облік, що є необхідною умовою для відновлення документів та отримання реєстрації переважного місцезнаходження. При центрах обліку також повинні створюватися служби соціального патрулювання. Така виїзна швидка соціальна допомога.

Щоправда, бездомні про всі ці заклади, як правило, мало що знають. За словами нашої співрозмовниці Світлани, тривалий час вона й не чула про подібні нічліжки та соціальні будинки. А довідалася зовсім випадково. Тож, мабуть, не завадило б ці служби зробити доступнішими в інформаційному плані.

Як не опинитися на вулиці

На думку експертів з Управління у справах бездомних громадян та інших груп ризику, сьогодні найбільшу увагу потрібно зосередити на розвитку профілактичної роботи серед населення. Передусім кожен громадянин має знати свої житлові права. А держава повинна допомогти в цьому, «внісши зміни до житлового законодавства в частині збереження прав на житло громадян, та вжити заходів для запобігання випадкам незаконного відчуження житла у незахищених верств населення». Також потрібно надавати допомогу жінкам, сім’ям з дітьми, які опинилися у складних життєвих обставинах, та особам, що звільняються з місць позбавлення волі. Приміром, надавати хоча б на певний час робочі місця та тимчасові притулки. Щоб людина могла адаптуватися в суспільстві і підшукати, по можливості, кращий за картонне ліжко та сніданки на смітнику варіант.

Замість епілогу... Зв’язок зі світом Микола тримає через газети, які час від часу люди викидають або залишають на зупинках. Точно знає, хто Президент і прем’єр, і навіть «у курсі» останніх кризових подій. Однак його вони не обходять. Переконує: за своє майбутнє не хвилюється — гірше, мовляв, не буде. Зимуватиме, як і завжди, — у підвалах або, якщо знайде відкритий під’їзд, то в ньому. Втім, каже, не завадило б знайти на смітнику якусь теплу річ. Як-не-як — незабаром морози.

Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА (із архіву «Голосу України»).