З 80 літ життя — 50 на заньківчанській сцені!
Його життя таке багате на подарунки долі, а ще більше — на випробування, що неможливо було, вітаючи Бориса Міруса з 80-літтям, не створити спектакль. Його так і привітали — виставою за сторінками його долі. І хоча ці сторінки могли збудити море сліз, все одно глядачі посміхалися.
Й подумалося: те, що цей 80-річний чоловік справляє враження кремезного красеня, — не випадковість. Вісім років таборів, каторжна праця, знущання і голод не зламали його, а загартували, і, хоч як це дивно, зростили акторський талант. Мене завжди дивувало: люди, чия доля обпалена страшною несправедливістю, часто бувають добріші, благородніші і (найбільша загадка!) молодші за своїх однолітків.
Борис Мірус потрапив до театру ім. Марії Заньковецької вісімнадцятирічним, прийшов вступати в театральну студію. Сільський хлопець не знав і слова такого —
«етюд», однак запропоновану ситуацію «розіграв» так, що всі повірили в його міцний, дарований Богом талант. Вже невдовзі вийшов на сцену. Зірвав шалені оплески і отримав «преблагосклонність» влади, дарунок — гіпсового (тоді ще живого) Сталіна. Його запрошують вчитися до Києва. І вже через тиждень хапають на вулиці енкаведисти. Вирок для двадцятирічного хлопця, що марив сценою і нічого, крім неї, не бачив, — десять років таборів за антидержавну діяльність і зв’язки з ОУН-УПА...Заньківчани прийняли Богдана Міруса 1957-го року назад в свою сім’ю. Варто згадати, що лише за чотири роки — з 1945 до 1949 року — з театру
«вибули» 22 особи. З них до театру повернувся лише Мірус. Утім, серед заньківчан, що пройшли сталінські «таборові університети», були ще двоє — Олександр Гринько і Богдан Кох. Тому ювілей Бориса Міруса для театру значною мірою — знакова подія.Хоча кожна людина може приміряти до себе це 80-ліття і сказати: якщо ти отак само першим будеш жартувати з себе, народним артистом, якщо однаково охоче гратимеш і головні, й другорядні ролі — ти збережеш творче горіння до 80 років. Якщо в будь-якому товаристві через п’ять хвилин ставатимеш душею компанії — у 80 літ тобі, як Мірусу, хором кричатимуть
«Ні!», якщо ти захочеш піти з колективу.Лариса Кадирова, яка колись була партнеркою Бориса Міруса по сцені, каже:
«Він ніколи не вносив чвари в те, що зближує людей, ворожнечі в те, що примирює. Життя навчило? Батьки? Була я в хаті, в якій виростав Борис, говорила з його матір’ю, пила чай із суницями і розуміла, звідки його природа. Розуміла, що рідне, українське починається з матері, хати, Чорткова, Львова, Галичини...»Одразу після повернення з таборів режисер Борис Тягно залучив його до роботи в
«Гамлеті». А далі було понад 150 ролей. І хоч би де грав — жодного разу не зфальшивив. Його дивовижна природність і чисті барви найкращих ролей закарбувалися в історії українського театру.486 разів Мірус виходив на сцену в образі Майора у
«Дамах і гусарах» і отримував найвищі нагороди на всесоюзних оглядах. Його Пузир у «Хазяїні» не викликав огиди, хіба що іронію. Пузир був могутня і трагічна постать. Мірус переживав драму Хазяїна щиро і сповна....Його голос гримить з прохідної театру, і всі враз усміхаються:
«Мірус іде!». А ось він мовчки так примружить очі, й усі розуміють — знає щось таке про життя, що нам рано знати! Мірус і на сцені під час ювілею мружив очі, отримуючи грамоти та інші папери (жодного вартісного подарунка від влади чи офіційної громадськості — лише від друзів!)....Можливо, це навіть добре, що ходить він на роботу пішки. Львів’яни бачать його й думають: бач, 80, а спина рівна, як ниточка, а як голову високо тримає!
Треба ж, щоб хтось нас учив триматися твердо, дивитися просто в очі й ніколи не фальшивити.
Фото Тараса ВАЛЬКА.
