Світовий ідеал гуманізму

Підсудні, захищаючись від звинувачень, вдавалися, зокрема, і до таких аргументів: як громадяни німецької держави вони виконували її закони, накази її керівництва, а отже, діяли правомірно (з огляду на те, що право — це державні обов’язкові приписи). Що ж до інкримінованих їм злочинів «проти миру» і «проти людяності», то на час вчинення таких дій взагалі не існувало міжнародно визнаного юридичного документа, в якому були визначені поняття та ознаки названих деліктів. Однак обвинувачі (одним із них — від Радянського Союзу — був тодішній прокурор Української РСР Р. А. Руденко) спростовували ці твердження, ставши на позицію «природного» праворозуміння. Вони доводили, що хоча підсудні справді не порушували юридичних актів своєї держави, проте самі ці акти були — з огляду на таке праворозуміння — антиправовими, неправомірними, оскільки суперечили основоположним правам і свободам людини, народів, зрештою, усього людства — насамперед правам на життя, мир, свободу.

У жовтні 1946 року трибунал постановив щодо керівників нацистського рейху обвинувальні вироки, спираючись на ст.6 Статуту цього органу. У ній же інтерпретація зазначених злочинів базувалася на концепції невід’ємних прав людини і людства. І вже тоді з беззаперечною очевидністю постала нагальна потреба закріпити принципи і нормативні положення, що випливають із цієї концепції, у спеціальному міжнародному документі, схваленому світовим співтовариством в особі ООН.

На міжнародно-офіційному рівні таке завдання було поставлено на початку 1946 року Економічною і соціальною Радою ООН як першочергове перед одним з її постійних функціональних підрозділів — Комісією з прав людини.

Для підготовки проекту цього акта (як спочатку формулювалося, — «Міжнародного білля про права людини») комісія утворила редакційний комітет із дев’яти своїх членів — представників усіх континентів планети. Його очолила Елеонора Рузвельт. Її заступником став відомий французький юрист, знаний фахівець з міжнародного та конституційного права, учасник антифашистського Руху опору у Франції Рене Кассен (Rene Kassіn). Саме йому й довелося стати провідним співавтором основного варіанта проекту Всезагальної декларації. Після численних дискусій проект у червні 1948 року було представлено на розгляд 3-ї сесії Генеральної асамблеї ООН.

Ця сесія протягом майже 100 засідань ретельно обговорювала поряд з іншими питаннями проект Всезагальної декларації. Нарешті, 10 грудня 1948 року делегації 48 (із 56) держав—членів ООН проголосували за резолюцію, якою цей акт було схвалено в цілому (інші державні делегації при голосуванні утримались).

Нормативно-інституційна система ООН, спрямована на здійснення Загальної декларації прав людини

Прийняття Декларації започаткувало формування нової, так би мовити, «праволюдинної» галузі міжнародного права. Специфіка останньої (у порівнянні з іншими галузями міжнародного публічного права) полягає у тому, що її норми не тільки встановлюють обов’язки держав, а й відображають основоположні права та свободи, які належать фізичним особам і можуть захищатися останніми за посередництвом певних міжнародно-правових засобів.

Система міжнародного заохочення й забезпечення прав людини, закріплених у Всезагальній декларації, яка поступово запроваджувалась ООН, зазвичай охоплює такі елементи:

1) назва і нормативне формулювання змісту основоположного права людини (або виду, групи таких прав), закріпленого у певній статті (чи статтях) Всезагальної декларації;

2) окрему, «спеціалізовану» декларацію ООН, присвячену лише цьому праву людини (або виду, групі її прав), — особливо тоді, коли «первинне» нормативне положення Всезагальної декларації викладено надто абстрактно, а тому, задля забезпечення його регулятивного ефекту, потребує деталізації та конкретизації;

3) засновану на такій «спеціалізованій» декларації міжнародну конвенцію щодо здійснення відповідного права (або групи прав), яка має бути юридично обов’язковою для тих держав, котрі її ратифікували;

4) спеціальний орган ООН (зазвичай комітет), утворений, згідно з відповідною конвенцією або ж факультативним протоколом до неї, для спостереження і контролю за її виконанням тими державами, котрі визнали для себе її обов’язковість.

Наприклад, зі ст. 5 Загальної декларації, де закріплено право людини не бути підданою тортурам або жорстокому, нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, «виросли» відповідні спеціальна декларація (1975 р.), конвенція (1984 р.) та комітет (1987 р.).

На сьогодні існують дев’ять відповідних комітетів для контролю виконання державами-членами ООН її основних правозахисних конвенцій, сукупність яких можна вважати нині складниками Міжнародного білля про права людини.

Як свідчить тривала практика ООН, комплексне використання «пакета» усіх зазначених засобів у багатьох випадках дозволяє їй, так чи інакше, сприяти дотриманню у різних державах прав людини, зафіксованих у Всезагальній декларації.

Універсальність основоположних прав людини

Однією з визначальних засад зазначеної сфери міжнародного права, передумовою її дієвості є ідея універсальності («вселюдськості») основоположних прав людини. Ця ідея, відображена (на пропозицію Р. Кассена) у самій назві цього документа, згодом — у найбільш чіткій, завершеній формі — була сприйнята й оприлюднена проведеною під егідою ООН у 1993 році Всесвітньою конференцією з прав людини у «Віденській Декларації та Програмі дій». Там було проголошено, зокрема, що «усі права людини є універсальними, неподільними, взаємозалежними та взаємопов’язаними» і що, хоча слід враховувати національну і регіональну специфіку та різноманітні історичні, культурні й релігійні особливості, проте обов’язок держав —незалежно від економічних, політичних і культурних систем — заохочувати й захищати усі права людини та основоположні свободи.

Проте слід констатувати, що ефективне функціонування нормативно-інституційної системи, призначеної сприяти втіленню Всезагальної декларації у практику, не є процесом, так би мовити, безпроблемним, завжди результативним. Сама ООН (здебільшого в особі її спеціалізованих органів, особливо колишньої Комісії з прав людини), відзначаючи у низці документів, з одного боку, прогрес в утвердженні й захисті прав людини, досягнутий у багатьох країнах після прийняття Всезагальної декларації, водночас, з іншого — не вважає стан справ у цій сфері суспільного життя задовільним. Ця комісія час від часу піддавала «адресній» критиці ситуацію з дотриманням прав людини у деяких країнах, виявляла перешкоди, що заважають її поліпшенню, та виробляла відповідні рекомендації (не всі з яких, на жаль, виконувались державами-адресатами).

Серед проблем і недоліків у функціонуванні правозахисного механізму ООН, які відчутно накопичуються останнім часом, відзначають, зокрема, такі: несвоєчасне представлення (а іноді й взагалі непредставлення) в ООН деякими її державами-членами періодичних доповідей про виконання ними зобов’язань згідно з ратифікованими Конвенціями ООН та факультативними протоколами до них; надто тривалий (до трьох років) час розгляду цих доповідей відповідними комітетами ООН як наслідок значного збільшення навантаження на них через зростання кількості держав, які ратифікували праволюдинні конвенції ООН; відсутність звітності (інформацій) держав про виконання висновків і рекомендацій комітетів; неоприлюднення усіх таких документів у відповідних державах; дублювання в роботі конвенційних органів ООН; розбіжності в інтерпретації ними окремих положень актів ООН з прав людини. З огляду на це деякі фахівці схиляються навіть до таких радикальних висновків, що система договірних органів ООН в її сучасній формі вичерпала свій потенціал і, якщо не буде істотно реформована, може дійти до колапсу...

Ось чому 60-річний ювілей Загальної декларації має відзначатись не тільки, так би мовити, звучанням фанфар на її честь, але й розробленням та реалізацією пропозицій з оптимізації традиційних правозахисних механізмів ООН.

Петро РАБІНОВИЧ,член-кореспондент АПрН України, заслужений діяч науки і техніки України, професор Львівського національного університету імені Івана Франка.