Театр, який ми творимо

Інтерв’ю з Юрієм Петренком для «Голосу України» — перше, яке він дав на новій посаді.

— Юріє Олексійовичу, нинішній сезон відкрився дуже гідно. Участь в опері «Кармен» народної артистки України Тетяни Анісімової, безумовно, зробила виставу подією. Зал був повний, в овації тривалими. Чи зможе театр утримати настільки високу планку весь сезон?

— Ми цього прагнемо. Хоча проблем дуже багато. За 12 років реставрації будівлі репертуар різко скоротився. І потрібні готовність трупи до відновлення втраченого, кошти для здійснення цієї програми. І, звичайно, ресурси для постановки нових вистав.

— А який стан трупи сьогодні?

— Кожен артист — натура творча, потребує особливої уваги. А артист, який пережив (як у нашому випадку) багаторічний простій, — тим більше. Для артиста вік має величезне значення. Хтось втратив форму, хтось просто постарів. Але театр не може бути соцзабезом. Він повинен жити, розвиватися. І треба дбайливо, і водночас професійно, і послідовно переборювати проблеми, що існують у трупі.

— Навряд чи людина, якій сказали «твій час минув», повірить, що це було чесно. Люди шукатимуть причини неприємностей не в собі, а у начальстві. Хіба не так?

— Так. Але щоб образ все-таки не було, я і сказав про основний критерій у визначенні творчих можливостей того чи того виконавця: професіоналізм.

— А хіба професіоналізм тих, хто оцінює, безперечний?

— Думка одного може бути спірною. Але якщо є група сильних і особисто ні в чому не зацікавлених професіоналів — з їхніми висновками сперечатися важко. Перед відкриттям сезону пройшов конкурс на заміщення вакантних посад творчого складу Одеського оперного. У журі конкурсу входили люди з досвідом, авторитетом і щирим бажанням, щоб Одеський національний театр став воістину національним. Нещодавно ми провели атестацію. Проводили її теж високопрофесійні люди. Достатньо згадати ім’я професора, народної артистки України, завідувачки кафедри сольного співу Одеської музичної академії Галини Поливанової...

Результатом цих важливих для театру подій стала поява у трупі молодих виконавців, вони вже входять у репертуар.

— Повернімося до конкурсу. Якщо не помиляюся, з вами згодні не всі. Наприклад, незалежна профспілка Одеського оперного. Її представники обвинувачують вас мало не в диктаті.

— Так, у зв’язку з моїми, як вони називають, диктаторськими замашками в нашому театрі діє не одна, як усюди, а дві профспілкові організації. Обидві незалежні, якими і належить бути профспілкам. Різниця в тому, що в одній — переважна більшість працівників театру — солісти-вокалісти, танцюристи, артисти оркестру і хору, технічні працівники, всього 480 осіб. А в другій — 16 людей. Першу очолює народна артистка України Людмила Ширина, а другу — заступник начальника машинно-декораційного цеху Віталій Сивоглаз.

— Різниця ще й у тому, що «велика» профспілка мовчить, а «мала», навпаки, виступає.

— «Велика» не мовчать, — люди працюють, і працюють багато.

— Але, крім невдоволення конкурсом, є ще претензії — приміром, не укладено новий колективний договір.

— Щоб укладати договір, який буде виконано, а не просто зафіксовано на папері, потрібно добре розуміти, якими ресурсами володіє чи володітиме театр. Лише в цьому разі адміністрація може гарантувати виконання певних соціальних зобов’язань. Нинішній рік ми взагалі прожили в екстремальних умовах. Рядка в Держбюджеті про фінансуванні Одеського національного оперного ще немає, а рядка в обласному бюджеті, у зв’язку з присвоєнням театру національного статусу, вже немає.

— І як же ви виживаєте?

— Лише завдяки тому, що голова облради Микола Скорик і голова облдержадміністрації Микола Сердюк не кинули театр напризволяще. Нас продовжує фінансувати область. Але грошей з облбюджету і зароблених самим театром насилу вистачає на виплату зарплати і погашення частини комунальних послуг. Досі вистачало.

— А що за історія з недоробками, допущеними під час реконструкції, і з тим, що в театрі немає фахівців, які можуть обслуговувати нову техніку сцени?

— Це сумна історія. Претензії, пред’явлені нами субпідрядникам, які робили ремонт будівлі, займалися постачанням і установкою обладнання, вилилися в десятки позицій. Кожна — достатньо серйозна. Звідси і запущена в ЗМІ легенда про некваліфікованість нашого персоналу — адже потрібно якось пояснювати, чому нове обладнання виходить з ладу.

— Що ж робити?

— Працювати. Проблеми — все-таки не вирок, а завдання, складне, з багатьма невідомими. Ми його вирішуємо і вирішимо.

— Останнім часом на сцені нашого оперного з великим успіхом виступали гастролери. А як справи з репертуаром самого театру?

— Якщо театр хоче бути театром, а не прокатною площадкою, він не може жити за рахунок гастролерів. Так, у спектаклях можуть брати участь прославлені співаки або танцівники, спектаклі можуть ставити запрошені диригенти і режисери. Але головне — це має бути наш репертуар. Незважаючи на колосальні труднощі, ми відновили цього року «Бал-Маскарад» Верді, «Богему» Пучіні, «Лючію ді Ламмермур» Доніцетті. Відбулася прем’єра «Лускунчика» Чайковського. Солісти-вокалісти працюють над партіями «Соломії» Ріхарда Штрауса. Є домовленість з великим режисером Романом Віктюком про постановку цієї вистави в нашому театрі.

— І є точна дата прем’єри?

— Поки що немає. Чому? Опера — настільки велике, настільки і дороге мистецтво. Якщо немає фінансування з держбюджету, важко говорити про дати. Але ми шукаємо гроші і, запевняю, знайдемо.

— Спонсорів і раніше знайти було нелегко, а вже зараз час для швидкого творчого прориву не дуже підходящий.

— Виходить, не буде так швидко, як хотілося б. Я взагалі не дуже вірю, що в театральному мистецтві щось дуже швидке може бути якісним. Але в чому впевнений, так це в тому, що в Одеського національного академічного театру опери і балету (відтворюю повне найменування, бо в кожному слові є дуже важливий і глибокий зміст) — блискуче майбутнє. Просто тому, що не може бути інакше. Наше завдання — зробити все можливе і неможливе, щоб це майбутнє наблизити.

Одеса.