У бюлетені Вищої атестаційної комісії (№ 8 за 2008 р.) опубліковано проект закону України «Про атестацію наукових та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації».

Викладаю міркування та зауваження щодо окремих його статей.

У статті 6 зазначено, що в Україні присуджуватимуть наукові ступені доктора філософії та доктора наук. Заміна ступеня кандидата наук на доктора філософії пояснюється умовами приєднання до Болонського процесу. Виникає запитання: навіщо зберігати двоступеневу структуру атестації, якщо Європа вимагає одну — доктора філософії? Вважаю, механічна заміна кандидата наук на доктора філософії — це дань Європі й водночас ігнорування національного досвіду. Спробую підтвердити зауваження історичною довідкою.

Першими науковими званнями в нашій країні були магістр і доктор наук (указ Олександра І, 1803 р.). Право присуджувати їх мали Харківський і Київський університети. За указом 1819 року звання магістра можна було отримати після чотирирічної наукової підготовки, складання іспиту, захисту дисертації та затвердження міністром освіти. Як наслідок — звання магістра на Заході вважалось еквівалентним доктору філософії і жодних колізій не викликало. Проте західноєвропейський доктор філософії, щоб отримати відповідну посаду в наших університетах, проходив додаткову атестацію. Їх це задовольняло. Чому ж нині не відновити магістра замість кандидата наук і цим самим не декларативно, а фактично підтвердити повагу до національного досвіду? Можна було б вважати це непринциповим питанням, але вже занадто у нас поклонів перед євро: євроремонт, євровікно, євростеля... Може, час писати — укрремонт, укрякість, укрнаука і не створювати нового кумира?

Механічна заміна ступеня кандидата на доктора не має нічого спільного з удосконаленням, а тим паче поліпшенням якості наукової роботи. Інша справа, якщо перейти на захист однієї дисертації, що характерно для багатьох країн світу. В цьому разі здобувач наукового ступеня захищає дисертацію в спеціалізованій вченій раді. За результатами вона виступає перед ВАК з пропозицією присвоїти дисертанту доктора наук (магістра) чи доктора наук вищої категорії (або першої). ВАК виносить остаточне рішення. Отож виникає мотивація писати справді наукову і якісну працю. Це перше. Друге — економія часу. Отже, не боротися з цим потрібно, що робить ВАК, а в дусі часу корінним чином перебудовуватися.

У статті 15 законопроекту читаємо: «Якщо спеціалізовані вчені ради у своєму складі за науковою спеціальністю мають шість і більше докторів наук, які працюють за основним місцем роботи в установі, при якій створено раду, то рішення таких рад щодо присудження наукових ступенів доктора філософії та доктора наук є остаточним. У такому разі президія ВАК України приймає рішення про видачу відповідного диплома без рекомендації експертної ради ВАК України».

З цього приводу голова ВАКУ В. Мачулін зазначає: «Так, наприклад, зробили наші польські сусіди. Вони надали статус повної самостійності тим спеціалізованим вченим радам, до складу яких входять десять і більше докторів наук, які працюють на штатній основі в конкретному університеті. Для нас такі параметри можуть виявитися занадто високими. Тому ми запропонували надати особливий статус тим спеціалізованим вченим радам, які мають у своєму складі шість і більше докторів наук, які є штатними працівниками даної наукової установи чи навчального закладу, в якому ця спецрада створена».

Гадаю, не треба бути великим провидцем, щоб не бачити в цьому запозичені збільшення робіт низької якості й створення умов для подальшого розквіту хабарництва. Проте, якщо є бажання використати польський досвід, то для нас число докторів має бути не зменшене, а навпаки збільшене. За таких умов, гіпотетично, окремі ректори докладатимуть зусиль для виховання своїх докторів. А інакше в більшості випадків один-два члени привілейованої ради будуть комплектуватися за рахунок вояжерів. Технічно залучити таких фахівців неважко.

І останнє — бажано експертні ради ВАК формувати не за рахунок висуванців, а на конкурсній основі (ст. 14).

Ігор РИХЛІВСЬКИЙ,доктор сільськогосподарських наук, професор, завідувач кафедри землеробства державного аграрно-технічного університету.

Кам’янець-Подільський

Хмельницької області.

Мал. Василя ВОЗНЮКА.