Кому заважають успішний менеджер і процвітаюче підприємство?

За чимало років роботи власним кореспондентом «Голосу України» в Харківській області мені доводилося не раз бувати із службового обов’язку в керівника найбільшого в Харкові та й, мабуть, в Україні енергомашинобудівного заводу. Різні були люди в різні роки біля керма цього підприємства. Одні просто дуже багато працювали. Інші будували грандіозні плани, але мало що робили. Але ніколи в цьому просторому кабінеті розмова з директором не починалася так: — Можна, я спочатку закурю?

— Кажуть, ви занадто багато курите останнім часом?

— Так, доводиться... От і кардіолог якийсь апарат повісив на мене, так з ним і ходжу цілий день.

— Директором заводу ви стали рівно три роки тому. Тоді теж час був нелегкий?

— Мене представляв заступник голови облдержадміністрації В. М. Бабаєв. Повний зал людей — і всі «проти»! Вважали, що привели людину, котра точно тепер «завалить» це підприємство. Пам’ятаю, сказав людям тільки одне: «У мене інше завдання: повернути нормальне ім’я заводу «Електроважмаш» на ринок енергетики, зробити техпереозброєння, вивести завод на міжнародний ринок, підняти соціальну програму». Ніхто не повірив. Старі робітники опустили очі. Інженерно-технічні — не приховували сумної посмішки. Але я говорив щиро. І ми поставлене завдання майже вирішили.

Щоправда, коли три роки тому вперше йшов по цехах — було страшно. Порожні корпуси, обігрів — багаттями, абияк виконували один-єдиний індійський контракт. Навколо генератора — лише два чоловіки. Запитав в інженера: «Де робітники? «А навіщо вони потрібні, — була відповідь. — І ці впораються». Знаєте, для людини, яка звикла до заводського ритму, до гуркоту устаткування, ця мертва тиша, що порушується тільки зляканими голубами, була гнітючою.

— Зараз голубів немає?

— Та вони просто не витримують того гуркоту, шуму, диму, що тепер стоїть у цехах. Коли на машинобудівному підприємстві ви заходите в цех і спокійно розмовляєте з начальником цеху — це не завод, це навіть не майстерня. Зараз пройдіть по цехах. Подивіться, як вони працюють. Крани бігають, усе в русі, усе ріжеться, вариться, обробляється, кожен верстат працює, на кожному верстаті стоїть деталь. Але три роки тому завод площею 60 гектарів землі та 43 гектари виробничих площ випускав лише на 50 мільйонів гривень товарної продукції на рік. А 2,8 тисячі осіб одержували на місяць від 350 до 380 гривень. Хіба все це можна було назвати підприємством?

На наступний рік набрано замовлень на мільярд гривень

— А сьогодні?

— Показник нинішнього року — не менше 750 мільйонів товарного випуску, 5,5 тисячі працюючих із зарплатою у висококваліфікованих робітників у еквіваленті до десяти тисяч гривень на місяць.

— Тобто, необов’язково їхати в пошуках заробітку на таке само підприємство десь у Західній Європі?

— Навіщо? Хочете заробляти гроші — приходьте на «Електроважмаш». На наступний рік набрано замовлень на мільярд гривень. А якщо наша команда працюватиме й далі — то через два роки буде два з половиною мільярди. Ми ж таке техпереозброєння нині робимо!

— Кажуть, три роки тому ви почали з того, що поїхали самі шукати контракти, відновлювати традиційні ринки.

— Адже я довгий час, років двадцять, пропрацював на «Турбоатомі». З них майже п’ять — був заступником генерального директора із зовнішньоекономічних зв’язків, до того — начальником управління зовнішньоекономічних зв’язків, ще раніше — начальником відділу замовлень. Я знав ринки завдяки «Турбоатому», напевно, набув у енергетичному співтоваристві непогане ім’я, знав добре своїх компаньйонів. Пам’ятаю, тільки почав директорувати, скрізь завал, нарада за нарадою, а тут дзвінок — президент компанії «Дніпрогідроенерго» Семен Поташник. Каже: «Включи гучномовний зв’язок, хочу кілька слів людям сказати. Я насторожився, бо замовлення не виконувалися. А він: «Оце прийшов до вас Чередник, я йому вірю, не проводитиму торги ні з «Сіменс», ні з кимсь іншим, і 44 машини вам віддаю». Чи проста справа, одержати таке замовлення?

Біля керма молодь, яка не знає втоми

— А тяжка це справа — ставати на ноги?

— Не знаю... Якогось особливого плану підйому підприємства не було. Я просто знав, що треба робити сьогодні, завтра. Підбирав команду, не звільняв нікого, ті, хто не витримав напруги, пішли самі з керівництва. Поставив молодь, яка не знає утоми. Щоправда, накликав тим самим на себе чимало біди з контролюючих органів. Бо серед інших молодих людей маркетингом на заводі займається мій зять, а дочка працює перекладачем. Законом це не заборонено, але питання в органах чомусь виникли. Але мені був потрібен відповідальний, зі знанням кількох мов перекладач і надійний, відданий керівник маркетингової служби, котрий вникає в усі нюанси, що відбуваються на переговорах, і грає на них тільки в інтересах заводу. В такому само постійному русі перебуває вся адміністрація заводу. От і дружина моя каже: «Слухайте, це колись скінчитися?!» На що я їй завжди відповідаю заспокійливо: «У нас така радість, з нами живе внучка...»

— У нас, як і раніше, не терплять сімейщини?

— Не терплять і припиняють. Спочатку і на заводі злословили, але потім побачили, що люди добре працюють, з відряджень не вилазять, зростає портфель замовлень — і ці розмови відпали самі собою. От якщо батько сину передає кувалду — це добре, а якщо управлінський досвід — то це вже погано. Тому я стільки витримав кадрових перевірок, але не підкорився цьому диктату свавілля перевіряльників. Зате на сьогодні є хороше завантаження підприємства.

— Важко сьогодні відвойовувати місце під сонцем?

— Майже неможливо. Усі місця зайняті. «Сіменс», «Альстом», «Силові машини» — от три компанії, що швиденько заволоділи ринками збуту «Електроважмашу», тільки-но його позиції було втрачено. Але сьогодні ми дещо вже повернули. Ми «відібрали» майже цілком у «Силових машин» ринок з тягового обладнання на залізничному транспорті Російської Федерації. Уявляєте —90% на російських теренах? Це й генератори, це двигуни, це системи керування апаратурою. Усе це тепер там наше, харківське. Україна їх постачатиме, комплектуватиме запчастинами, ремонтуватиме довго й довго. І нікуди вони від нас не дінуться. Правда, от нещодавно президент «РЖД» телефонував, запитує, чого, мовляв, план зриваєте. Але скажіть, що мені відповідати? Що в нас отут політики «деребанять» заводи? Що я не можу нормально керувати заводом, бо мене тут то звільняють, то поновлюють. Сказав лише, щоб не переживали, що надолужимо упущене. Тепер от починаю робочий день о п’ятій ранку, а закінчую о дев’ятій вечора.

У мене планова економіка, як за СРСР. Я іншої не визнаю

— Напевно, знаєте якісь директорські секрети?

— Та які там секрети. Чортів даю, якщо промахуються, та так, що всім непереливки! У мене, чесно, планове ведення господарства, як за Радянського Союзу. Я іншого не визнаю. Якщо цього року зробили продукції на 750 мільйонів, то завтра має бути не менше мільярда. І він буде! У цьому кабінеті таких слів, як «не знаю», «не хочу», «не можу», не кажуть. Інакше — одразу вимітаються.

— Ви почали модернізацію виробництва. Що дасть технічне переозброєння?

— У грудні повинні одержати новий італійський обробний центр. У СНД такий буде єдиний. Італійці його роблять рік. Але ми за нього вже розрахувалися. Таки дорога штука. Але він від початку і до кінця оброблятиме нам остови для двигунів. А це збільшення обсягу виробництва на 20%. І таких прикладів можна навести ще чимало.

— Кажуть, на заводі існує програма із залучення молодих кадрів.

— Коли на завод приходить навіть учень, ми йому одразу платимо гарну зарплату. Аби його затримати. Зараз дав команду починати юристам проробляти питання з оренди житла. Платитиму за це житло, щоб утримати верстатників з їхніми родинами тут, у Харкові, щоб вони залишилися і працювали на цьому заводі. Дешевше оплачувати житло, ніж шукати досвідченого робітника. Адже дорожнеча життя у великих містах відганяє талановиту молодь у провінцію. Але в планах для основних фахівців, для молоді, для молодих родин — контрактна система, щоб дати їм квартири з євроремонтом, меблі, машини, щоб вони нормально жили, відпочивали, а потім із задоволенням йшли працювати на свій завод. Я своїх юристів ганяв-ганяв, а вони кажуть: хоч убий, але не доросло наше законодавство до такого способу розв’язання проблем. Але ми все ж вирішимо це завдання: думаю, через рік почнемо будувати житловий будинок. Обов’язково! Для конструкторів, технологів, верстатників.

На закритому конкурсі комісія підняла руки — і все, ви програли!

— Поясніть, наскільки можете, чому людину, яка робить такі успіхи в наш час, намагаються звільнити, усунути від справ?

— Не можу цього пояснити! Я говорив міністру: скажіть мені хоча б спасибі за те, що підняв державне підприємство, дайте якусь премію, хоч — відпустку, та тільки ясно, що вас не влаштовує.

— Сказав?

— Ні. Послав у зарубіжне відрядження. Я там підписую контракт, який принесе валюту державі, створення нових робочих місць, а мене в цей час звільняють і вимагають надіслати факсом заяву на звільнення. Потім, напевно, до когось дійшло, що це занадто груба, неоковирна робота, надіслали наказ на «в. о.». «Навіщо ви це робите? — запитав пізніше. «Нам потрібен конкурс», — була відповідь. «Для кого?» «Ти не пройдеш усе рівно...»

— Можете назвати ім’я цієї людини?

— Ні, не назву. Міністр одразу ж її звільнить. Адже і мене спочатку теж звільнили, а потім фактично вже людину з вулиці призначили тимчасово виконуючим обов’язки! Абсурд. А причина? Що компанії Костянтина Григоришина та Анатолія Головка, колишнього міністра, не терпиться якнайскоріше зайти на це підприємство, а потім і на «Турбоатом»? З «Турбоатомом» багато метушні — акціонерне товариство. А тут державне підприємство, тут приймають рішення міністр і голова облдержадміністрації. Адже легше домовитися з двома, ніж із усім акціонерним товариством. Цілеспрямована робота з усунення мене від посади. Просто так мене звільнити не можна: високі показники, вивів підприємство з кризи, заплатив усі борги, плачу справно податки. Тому просто так зняти не можна — високі показники. А на закритому конкурсі комісія підняла руки — і все, ви програли! Ви вже ніхто. І що ви потім зможете довести? Адже все, скажуть вам, було чесно, за законом...

— А що це таке — конкурс на заміщення вакантної посади директора одного з найбільших підприємств країни?

— За ідеєю, на ньому мають грати бізнес-плани. Я повинен заздалегідь подати цей документ до Міністерства промислової політики, щоб члени комісії з ним ознайомилися, зробили висновок. Ну, а якщо міністр грає іншу гру? А якщо інший претендент узагалі не пише жодних планів — адже до мене так ніхто і не звернувся за економічними даними підприємства? А якщо план — банальний «лохотрон», який обіцяє триста відсотків річних. Я запитую: «Як бізнес-план здавати в міністерство?» «Що значить як — здасте і все». «А хто несе відповідальність?» «Ми будемо нести відповідальність, щоб він не пропав». Кажу: «Він не пропаде, в мене копія буде. Але хто буде відповідальний, щоб він не потрапив у чужі руки?» «А ви що, вважаєте, що міністерство — це чужі руки?» «Ні, свої, — відповідаю, — чужих у нас не буває».

— Одного разу робітники вже готові були виходити на площу і перекривати дороги, коли мене звільнили. Я ледве їх зупинив, тому що є противником того, щоб використовувати трудовий колектив у такий спосіб. Виходить, що це начебто я налаштовую робітників діяти радикально, щоб зберегти за собою крісло. Але люди страшно переживають. Заїжджаю якось після відрядження пізно на завод — а в прохідних десь двісті робітників. «Та ми не тільки тебе захищаємо, — кажуть, — ми оберігаємо своє: можливість працювати й одержувати тут гроші, годувати свої родини!»

Я не хочу, щоб люди вийшли за прохідну. Але вони вийдуть. І змусять владу переконливо пояснити ситуацію, що склалася. Президент говорив у нас на заводі: «Я ваш компаньйон, і я буду вас захищати!» Але мене зараз не допускають ні до Президента, ні навіть до голови облдержадміністрації, хоч скільки я рвався. Мені просто шкода, насамперед, тієї праці, що її ми ще не закінчили. Ще б роки два, щоб завершити техпереозброєння, щоб завод вийшов на 2,5 мільярда — і тоді цей маховик жодна сила вже не зупинила б.

— Скажіть, от ви по світу їздите, з колегами спілкуєтеся, десь ще буває що-небудь подібне?

— Виключено.

— Успішного менеджера хтось на вулицю виганяє?

— Та ви що?! Навпаки — запрошують, перекуповують, дають велику заробітну плату, якісь особливі умови пропонують. А в нас все навпаки. Державне підприємство, комерційно успішне, воно нікому не потрібно. Скільки за останні роки в Харкові зупинено підприємств, а по країні? Але когось це хвилює в уряді?

— Можете припустити, що й цього заводу незабаром не стане?

— Вважаю, це занадто дорого. Мені навіть і на думку таке не спадає. Я часто повторюю: хто володіє заводом «Електроважмаш», той може володіти половиною держави. А коли ще, виходячи зі здорового глузду, наші енергетичні підприємства об’єднати в одну потужну енергетичну компанію, як це роблять у розумніших країнах, то такий консорціум за участі «Турбоатома», «Електроважмашу», заводу ХЕМЗ, заводу імені Шевченка та інших, а також наукових і навчальних інститутів із залученням банківського капіталу здатний буде навіть у нинішньому аж ніяк не кращому стані привернути до України всі погляди світової економіки. Але наш уряд вважає, що куди ефективніше — скоріше зарізати курку, яка несе золоті яйця.

Публікацію підготував Микола КОСИЙ.

Фото автора.

До речі

Ю. Тимошенко: приватизація в Україні буде абсолютно чистою і прозорою

(Київ, 27 січня 2008 р.)

«Нова приватизація створить нормальний інвестиційний клімат у країні. Вона буде абсолютно чистою, прозорою, і вона дасть людям відчуття, що вона змінює країну, піднімає підприємства і створює нормальний інвестиційний клімат в Україні», — сказала Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко в інтерв’ю українському телеканалу ІCTV.