Моя дорога в журналістику розпочиналася із сокальської районної газети «Вперед». Працював тоді комсоргом заводу хімічного волокна, а в газету дописував як робітничий кореспондент. Члени цього невеличкого колективу були щедро наділені почуттям гумору. Саме він давав змогу газетярам витримувати шалений темп районки (виходила вона тричі на тиждень), робити її цікавою, однією з найкращих на Львівщині. Особливо цінувалися розіграші колег.

Найчастіше їх героєм ставав літпрацівник Василь Г. — випускник факультету журналістики Львівського державного університету. Людиною він був довірливою, і це часто використовували.

— Хлопці, який у нас часник виріс! — захоплено ділиться Василь своїми новинами, ледь переступивши вранці поріг редакції. — Головки як кулак. Ціла підвода буде. Лише не знаю, куди здати. Може, підкажете?

Проблему Василя запам’ятали. Знали, що в його селі на Радехівщині багато господарів успішно вирощують цибулю і часник. Вирішили «допомогти».

— Свєточко, знаєш, учора купила в заготовача райспоживспілки дуже хороший часник. Правда, трішки дорого. Але товар чудовий, вартий таких грошей, — звертається коректор до однієї з журналісток.

— Спасибі, Валечко, що сказала, мені теж потрібен часник. Скажи, де купила?

— Зараз дам адресу, записуй.

Василь, присутній при розмові подруг, насторожується і непомітно підтягує до себе папір і ручку.

Через день до редакції прибігла розгнівана жінка, мати відомого в районі та області поета-гумориста Олекси Назарука.

— Де цей ваш Василь? Він що, з глузду з’їхав?! Припер уранці під хату цілий ЗІЛ часнику і просить, щоб я прийняла його. Кажу, людоньки, який часник і що з ним робитиму? А він: «Тітонько, не бійтеся, беріть, можу дещо спустити ціну. Матимемо взаємну вигоду». Ледь виперла його з хати. На вулиці теж майже навколішках просив купити його товар: мовляв, зібрав з усього села, хотів людям зробити добре. Може, до лікаря його слід відвести?

Звичайно, даючи адресу «приймальника», в редакції розраховували, що в його ролі буде сам поет-гуморист. Але Олекса несподівано поїхав у відрядження. Тож учасницею цієї самодіяльної вистави стала його мати.

Того само дня всі зрозуміли, що жарт був надто крутий. Василю співчували, але недовго.

Замість троянд... унітаз

Василь був холостяком. Вигідним для районки чоловіком. Треба почергувати по номеру поза чергою — Василь, є потреба попрацювати у вихідний чи святковий день — теж Василь... Але довго так тривати не могло, бо була у хлопця наречена, надзвичайно вродлива і розумна дівчина Марійка. Навчалася вона у Дрогобичі в тодішньому педагогічному інституті. І співробітники редакції часто ставали свідками їх задушевних розмов по телефону. Вирішили і собі зіграти на почуттях закоханого юнака.

— Василю-ю, Василю-ю, тебе до телефону. Міжмісто. Напевно, твоя Марічка, — розпочинає чергову «виставу» коректор.

Грюкаючи дверима, збиваючи всіх у коридорі, до телефону мчить Василь.

— Слухаю Марієчко, що там у тебе? — не бере, а вириває з рук трубку. — Чого плачеш? Щось сталося? Яка біда?

— Маю проблему з господинею, де квартирую, — із слухавки чути голосне жіноче схлипування. — Унітаз розбила.

— То купи, я гроші перешлю.

— Уже хотіла, але ніде немає. Допоможи, Василю.

— Не переживай, зайчику, привезу в суботу.

Тим часом у сусідньому кабінеті одна із журналісток, ледь стримуючи сміх, кладе обмотану хустинкою слухавку на апарат.

Декілька днів Василь бігав по будовах, ходив у райвиконком і райком партії, обдзвонював знайомих, аж поки, врешті-решт, не відшукав біленького фарфорового унітаза. Дістати його в ті часи виявилось справою надскладною. З почуттям виконаного обов’язку Василь удосвіта сідав в автобус на Львів, щоб потім зі столичного міста Галичини ще понад сто кілометрів проїхати до Дрогобича. Важко уявити, що казала Марійка Василю, коли той замість букета вручав їй важелезного унітаза.

Тепер можемо йому лише поспівчувати, а тоді все це здавалося смішним і дотепним. Молоді ж були!

Ще не раз молодий закоханий ставав героєм редакційних розіграшів. Аж доки одного разу не запросили його від імені Марічки у Дрогобич на весілля. Коли він щасливий, усміхнений із замовленим величезним тортом з’явився в редакції, не витримали.

— Василю, — сказала тоді одна із лже-Марій. — Став на стіл свого торта. А ви, хлопці, скидайтеся і на торта, і на шампанське, будемо спокутувати свої провини перед колегою. Пробач нас, Василю, ми любимо тебе за твою довірливість і простоту. Будь щасливим зі своєю Марійкою.

Довго того вечора вибухали хмільною піною пляшки шампанського. Це були салюти людській доброті, яка декілька років блукала редакційними коридорами і нарешті постукала у двері.

Перш ніж поставити останню крапку у цих спогадах, хочу перепросити колишніх колег, що змінив їхні імена. І хоч відтоді минуло вже майже сорок літ, у моїй пам’яті вони залишилися такими само молодими, дотепними, добрими і талановитими.

Волинська область.