Прочитав у газеті, яку давно передплачую і ціную («Голос України» за 21 листопада ц. р.), лист М. Василенко про «брехню та зазнайство». Прикро, що так міркує людина, видно ж, грамотна, яка сама вміє написати до редакції. Судячи зі стилю, це жінка, тому не дивно, що аж палахкотить ревнощами, навіть заздрощами, частіше притаманними, на жаль, представницям чарівної статі. Помітно, що в авторки завищена самооцінка та ще, мабуть, непогамовані амбіції. Юлія Тимошенко, людина блискучого розуму, неймовірної інтуїції, дивовижного самовладання і терпіння, людина, ще слід додати, сповнена добротворчого оптимізму (адже працює за принципом «собака гавкає, а караван іде»), викликає в декого «скрегіт зубовний». Їх небагато, завидющих або ж прикуплених, котрі за десятку скажуть що завгодно.

Пишу саме так неспроста. Маю живих свідків. Для шановних читачів розповім достовірну історію, що відбувалася в селі Буховецькому Бобринецького району на Кіровоградщині, де мешкає моя рідня. У тамтешню середню школу надійшло розпорядження про те, що закриватимуть старші класи. Причина відома — замало учнів. Батьки вдарили на сполох, а надто побивалися, зрозуміло, місцеві вчителі. У них і так заробіток невисокий, а без старших класів одні копійки лишаться, мов на сльози. Що робити, в які дзвони калатати? Про те, що сталося далі, мені розповіла Марія П’ятницька (дівоче прізвище Величко), яку запам’ятав активісткою ще зі шкільної лави. Зібралися вони з односельцями і поїхали втрьох «до Юлі». Бобринецький район входив до Новоукраїнського територіального округу № 101, де Ю. Тимошенко балотувалася в народні депутати. Вона прийняла посланців сільської громади, вислухала їх і невідкладно вжила заходів. Юлія Володимирівна із властивим для неї умінням переконувати зуміла довести Кіровоградському обласному управлінню освіти, що «урізати» Буховецьку середню школу до статусу восьмирічки не можна.

Але, завважте, крапку ставити тут рано. Поки діти разом із батьками раділи, що навчатися можна у рідній школі, до якої звикли і ходити ближче (довкола центрального Буховецького розташовані кілька малих сіл, які раніше називалися бригадними); поки вчителі втішалися, що кількість годин і, відповідно, зарплата у них не зменшилися, — грянули чергові вибори. Ті, в яких регіонали платили за «голоси». У селі навіть кури знають, що голові сільради запропонували долари. А нужденним, особливо самітнім бабцям, тицяли по 10 гривень. Та чи вгадаєте, хто найзавзятіше агітував «за Януковича»? Сільські вчителі. Щоправда, не всі. Завучка навіть сина викликала з технікуму, аби розносив по дворах ті десятки. Марія П’ятницька, обурено кривлячись, розповідала, як юний гендляр переполовинив навіть ту нікчемну подачку і хотів вручити одній літній жінці п’ять гривень, але та вигнала його з двору. Ось так «моральні» сільські педагоги «подякували» Юлії Тимошенко за те, що зберегла для них середню школу. До речі, директор у тому ганьбовищі участі не брав, хоч і не всовістив окремих колег.

Можна сказати єдине, що свого часу прорік мудрець: «І це пройде...».

Проте в селі, відомо ж, «телефон» діє від тину до тину. А діти все бачили, все чули. Отож цинічна, інакше не скажеш, двоїста мораль ще виїдатиме не лише очі, які там звикли позичати у Сірка, гірше — виїдатиме душі.

А кому ж, як не педагогам, дбати про те, щоб не верховодили в селі ниці торгаші совістю, котрі «за десятку» готові зранку голосувати «за», а ввечері — «проти»? Запитання риторичне. Мимоволі спадають на думку сокровенні рядки Бориса Олійника:

Народ не візьмеш на макуху,

Він зоддаля розрізнить чин —

І хто є син йому по духу,

І хто по духу сучий син.

Адже без відповіді лишається головне: що робити з тими педагогами, які продали людське і професійне сумління за дешевий пряник?