Коли відомий чеський театральний діяч, балетмейстер та актор Володимир Лібовицький дізнався, що невиліковно хворий, сам для себе написав 80 прижиттєвих некрологів. Вклав їх у конверти й заповів родині переслати на зазначені адреси, як тільки перестане битися його серце.

Серед тих, хто 1984 року отримав таку листівку від Лібовицького, були генерал Людвік Свобода, письменник Дмитро Павличко, співак Дмитро Гнатюк, з якими він підтримував дружбу. А ще — Катерина Сидорук із села Новини Млинівського району. Тільки не у 1984-му, а через 24 роки після заповіту — послання тоді загубилося. Коли знайшлося, нащадки народного артиста Чехословаччини передали його сім’ї Сидоруків, яка свято дорожила дружбою із земляком.

Він міг прославити Україну, прислужитися нашому театру та балету. Натомість змушений був тікати з рідного села Новини, які тоді (у 1928 році) були під Польщею. Причина втечі — 22-річний юнак був активістом «Просвіти». За три місяці поставив кілька вистав, облаштував хату-читальню, протестував проти посягань польської влади на національні традиції українців та чехів. От і став «неблагонадійним».

Поліція запізнилася з арештом Лібовицького. Під новий рік він став на лижі, взяв у дорогу хліба і подався до Праги.

За здібності і талант без жодних документів його прийняли до Вищої бальної школи Єлизавети Никольської — однієї із найповажніших європейських танцювальних шкіл того часу. Та й згодився добрий досвід, набутий у танцювальній школі Василя Авраменка, яка відкрилася в Рівному 1923 року і одним з перших учнів якої був уродженець села Новини, до того ж чи не найталановитішим. Авраменко не раз казав Володимирові:

— Сьогодні ти — мій учень. А завтра в тебе навчатимусь я.

...Після закінчення Вищої бальної школи Єлизавети Никольської українець, який вільно володів чеською, словацькою мовами, досконало витончив танцювальну манеру, стає солістом балетної трупи Словацького національного театру. За три роки він отримав посаду художнього керівника Ужгородського краєвого театру. А найбільша слава уродженця Новин пов’язана з театром «Нова хвиля», де він спершу був хореографом, а потім головним режисером. Лібовицький поставив опери «Запорожець за Дунаєм», «Ой не ходи, Грицю», «Пошились у дурні», «Запорозький скарб». Великий успіх мала вистава «Над Дніпром» за поемою Олександра Олеся. Сам письменник був на прем’єрі.

Апогеєм режисерської творчості Володимира Лібовицького могли стати Шевченкові «Гайдамаки», в яких він, як сам казав, вклав серце й душу. Прем’єру призначили на 14 березня 1939 року. Саме того дня угорські війська окупували східне Закарпаття — і творчі плани театру перервалися.

1954 року Лібовицький почав працювати у Пряшівському національному українському театрі. Його вистава «Марійка», музичне оформлення якої здійснив один із друзів Володимира, композитор Спішак, витримала за рік 47 показів. Такої популярності тоді не мала жодна інша постановка.

Утім, у долі митця були й болючі падіння: комуністи пригадали йому знайомство із Волошиним — одним із борців за самостійну Україну. Лібовицького оголосили поплічником націоналізму. Він виїхав у село Псари, усамітнився в невеликому дерев’яному будинку. Щоправда, ненадовго — допомогло заступництво генерала Свободи, що дуже цінував митця.

Лібовицький повернувся до Праги, та від активної творчості відійшов. Давав поради молодим артистам, робив огляди-рецензії. І згасав від невиліковної хвороби та самотності. Дружини, дітей, близьких родичів не мав. Найближчою стала двоюрідна сестра, яка доглядала його на празькій квартирі аж до 18 грудня 1984 року — до дня кончини.

Проте друзів Лібовицький мав багато, у тім числі в Україні. Зокрема, у Новинах жили Катерина та Іван Сидоруки.

— Сорок літ Лібовицький був у розлуці із рідним селом, — розповідає Катерина Йосипівна, — і хтозна, скільки б це ще тривало, якби не наш вчительський ентузіазм. У середині шістдесятих років я, молода вчителька, захопилася краєзнавством. А ще більше — мій чоловік Іван Григорович (на жаль, уже покійний). Він тоді завідував бібліотекою, доклав чимало зусиль для створення сільського музею. От і згадали про поважних вихідців із села. Найперше — про Володимира Лібовицького. Знайшли через посольство його адресу, написали листа і отримали відповідь. А потім — і згоду відвідати рідні терени. То була дивовижна зустріч. Ми слухали гостя, затамувавши подих. А після урочистостей запросили пана Володимира до себе. Полягали спати десь аж під ранок: Володимир із моїм Іваном ніяк не могли наспіватися українських пісень. Відтоді і зав’язалася в нас дружба з Лібовицьким. Він ще двічі приїжджав у село і двічі гостював у нас, а ми в нього — більше десяти разів.

— Шкода, ми не були на його похоронах, — зітхає Катерина Йосипівна Сидорук. — Запізно дізналися. Щоправда, згодом новинська делегація поклала вінок на його могилу в «Урновому гаї», де покояться найвидатніші люди Чехії. На жаль, сторіччя Лібовицького минуло в Україні непоміченим. Мені вже не сила щось організовувати хоч би в Новинах. Поставила в церкві свічку за упокій і спасіння душі — ось і все...

Євген ЦИМБАЛЮК,Олександра ЮРКОВА.

Рівненська область.

На знімках: Володимир Лібовицький у розквіті творчих сил; Катерина Йосипівна Сидорук із сином Богданом з трепетом сприйняли послання Лібовицького, яке дійшло через 24 роки.

Фото Євгена ЦИМБАЛЮКА.