Доменні печі загасили водою.

Робітників Макіївського металургійного відправили «відпочивати» додому. Люди кажуть, що повертатися їм не буде куди: зупинено домни і мартени, із цехів вивозять обладнання. Місто шахтарів і металургів накрила хвиля безробіття.

Олександр Андрійович Абраменко — сталевар із більш як 40-річним стажем. Все його трудове життя пов’язане з Макіївським металургійним заводом. Тут він набував досвіду, тут ставив рекорди, тут отримував звання заслуженого металурга України, почесного металурга СРСР. Батько і дід ветерана працювали саме на макіївському заводі. Тут працюють його син і невістка. У вересні до мартенівського цеху прийшов 18-річний Роман — п’яте покоління трудової династії Абраменків. Але хлопцеві, прийнятому підручним сталевара, судилося працювати трохи більше місяця. Виробництво зупинилося, а працівників відправили додому. Хочеться додати: «до кращих часів». Але ситуація така, що кращі часи для заводу можуть не настати. Люди розгублені й кажуть, що власники заводу знехтували колективом.

Відмовилися від м’яса, ковбаси і думають продавати автомобіль

Ми сидимо в квартирі Олександра Абраменка-молодшого, старшого майстра мартенівського цеху. Праворуч на дивані — батько Олександр Андрійович, ліворуч — дружина Тетяна Сердюк, машиніст крана мартенівського цеху, та син Роман.

— Нині у нашому цеху — повне простоювання, — розповідає старший майстер. — На печах вирізають кабельну продукцію: десята пічка — повністю електрообладнання розібрали, восьма — ріжеться, тепер узялися за сьому. Із шихтового двору відвантажують весь підготовлений металобрухт. Роботи немає, люди біжать, не знають, куди влаштуватися. Нас змушують брати чотири дні за свій рахунок щомісяця. Решту днів оплачують у розмірі 75 відсотків тарифу, а це дуже мало. Премії заморозили, доплати теж. Щопонеділка люди приходять на завод, і їм повідомляють, що роботи немає, і знову відправляють додому. Щоб люди не бачили, що вони коять у цехах.

За словами дружини металурга, за листопад родина очікує отримати менше 2 тисяч гривень на трьох. При цьому на сімейному бюджеті «висять» три кредити: на автомобіль, телевізор і грошова позика в банку. Лише виплати за авто становлять 2 тисячі гривень на місяць. Абраменко-молодший оформлював кредит у серпні, коли нічого не віщувало біди, а зарплата давала змогу розраховуватися із боргами. Голова сім’ї припускає, що доведеться продавати новеньку машину. В родині вже почали заощаджувати на всьому.

— М’яса вже не беремо, ковбаси теж, — пояснює Тетяна. — Економимо на одязі, на їжі. Чай, кава, картопля, хліб — і все. За квартиру треба десь 500 гривень віддати. Городу у нас немає, зате допомагають батьки зі своєї пенсії — по 200—300 гривень. Якби не вони, не знаю, як житимемо.

«Такого бардака я не пригадую»

Значна частина працездатного населення Макіївки шукає роботу. Адже із металургією, яка переживає кризу, пов’язана робота не лише металургійного заводу, а й двох коксохімічних заводів та кількох шахт. Крім того, простоюють спеціалізовані підприємства з ремонту металургійного обладнання. «Я навчаюся на сталевара в технікумі, і на завод прийшов, думаючи заробити стаж, зробити кар’єру, — ділиться наболілим Роман Сердюк. — Що буде, не знаю. Спробував шукати роботу, але на Донецькому металургійному заводі така сама ситуація. У мене друзі працюють на шахті — там теж скорочення. Приятелі подумують про те, щоб їхати на заробітки до Росії». На інших робочих місцях — приміром, у торгівлі чи на автозаправках — ставки різко пішли донизу. Навіщо платити більше, якщо знайдуться ті, хто згоден працювати за копійки?

Будинок Олександра Абраменка-старшого стоїть поряд із головною прохідною заводу. Десятки років поспіль, ідучи на роботу, сталевар здалеку бачив характерний дим із труб над мартенівськими печами і навіть на око міг визначати ситуацію в цеху. Сьогодні зупинене підприємство справляє гнітюче враження. «Вийду до прохідної, на труби подивлюся — боляче! Хлопці йдуть назустріч. «Ну що там?» — запитую. А вони: «Грабують завод». Кажуть, усе ріжуть на металобрухт. Хіба міг уявити, що доживу до такого? Пішов на пенсію нещодавно, і ще влітку мене вмовляли повернутися, обіцяли зарплату сім тисяч гривень. Всі газети давали оголошення про те, що завод потребує робітників. І раптом усе зупинилося за лічені дні. Такого бардака я не пригадую».

«Методи зупинки були варварські»

Олександр Солдатенков визнає: мартенівське виробництво справді є дуже витратним і застарілим. «Але не можна руйнувати працюючі агрегати! Сьогодні, коли підприємство зупинене, можна зробити мінімальний ремонт, розв’язати «вузькі місця», як добра господарка, навести лад у домі. І коли стане краще, одразу запустити печі, взятися за поетапну реконструкцію. А якщо й робити демонтаж обладнання, то робити грамотно, залишаючи інфраструктуру, місце для модернізації. Тут же обладнання не демонтується, а просто знищується. Налетіли, наче зграя диких собак».

Тому в Макіївці, 20 відсотків бюджету якої забезпечує металургійний завод, не вірять у солодкі обіцянки. Зате прогнозують, що найближчим часом місто отримає шість-сім тисяч безробітних лише за рахунок колишніх працівників заводу. І оскільки левова частка міського бюджету формується за рахунок податку на доходи фізичних осіб, то незабаром виникнуть проблеми із виплатою зарплати вчителям, медикам, іншим «бюджетникам», а також пенсій старшому поколінню городян. У колапсі опиняться комунальники: якщо у людей немає грошей на їжу, хто платитиме за воду, електрику і тепло?

— Сьогодні люди просто шоковані, — стверджує Олександр Солдатенков. — Вони стали заручниками скрути. По-перше, фінансова криза, обвалилася вся система. По-друге, вони залишилися без засобів до існування. У багатьох — кредити, які треба виплачувати. Люди, які приходили до мене на прийом, запитували: як можна прожити на 600—700 гривень на місяць? Підозрюю, що керівництво заводу веде нечесну гру із робітниками. Якби людині сказали, що через два місяці її звільнять, вона почала б якось влаштовувати власне життя. Але керівництво мовчить. А робітники бояться говорити вголос. Всі сподіваються, що саме його візьмуть на завод — передбачається, що там працюватиме лише прокатний стан.

Власники мінімізують збитки

Макіївський металургійний завод — не просто жертва економічної кризи, а розмінна монета в розрахунках великого капіталу. Торік свої активи об’єднали «Смарт-холдинг» (контролюється російським бізнесменом Вадимом Новінським) та група «Метінвест» (входить до компанії СКМ і контролюється українським бізнесменом Рінатом Ахметовим). При цьому «Смарт» вніс до загального «котла» два гірничорудні комбінати, металургійний завод у Болгарії та Макіївський металургійний завод. Аналітики звертали увагу, що після такого об’єднання гірничорудні активи в Україні фактично монополізовані. Саме ці об’єкти, а також болгарський завод (як такий, що перебуває на території країни Євросоюзу), становили найбільший інтерес для співвласників. Макіївський металургійний завод, за образним висловлюванням одного з фахівців, виявився «валізою без ручки». Підприємство потребувало значних капіталовкладень, які перший власник подужати не міг, а другий, схоже, і не збирався. На одному з нових прокатних станів у Макіївці виробляли дріт із заготовки, привезеної з Єнакієвого. Але прокатні цехи можуть дати роботу десь 900 особам. Решта, не виключено, була приречена на звільнення. Економічна криза лише прискорила ці процеси.

Є й інша версія причин досить цинічної поведінки власника: дивлячись на макіївських колег, робітники решти металургійних заводів стануть «зговірливішими» і тішитимуться тим, що їх не спіткала така доля.

Імовірно, що на прикладі Макіївського металургійного заводу відпрацьовується варіант зупинки інших металургійних підприємств Донбасу — на випадок затяжної кризи. У такий спосіб власники мінімізуватимуть свої збитки.

Ліна КУЩ,Наталія ХРУСТАЛЬОВА.

Донецька область.

Коментарі до теми

Енвер Цкітішвілі, генеральний директор ЗАТ «Макіївський металургійний завод»:

— На жаль, ситуація, яка склалася сьогодні в галузі, скоро навряд чи закінчиться. Якщо завод продовжуватиме працювати, збитки для підприємства очікуються приблизно в 200 мільйонів гривень на місяць. Сьогодні ми маємо замовлення лише на 10 відсотків обсягу тієї продукції, яку завод може виробляти. Щоб урятувати завод і його колектив, із виробництва були вилучені найзбитковіші складові. На сьогодні збитковість підприємства мінімізована до 7—10 мільйонів гривень на місяць. Однак вона є. Ухвалене рішення про скорочення заробітної плати — вимушене. Іншого виходу у нас просто немає. Те обладнання, яке перебуває в цехах заводу, має високу вартість, тому, щоб запобігти фактам розкрадання, а такі не раз фіксувалися, і було прийнято рішення про демонтаж обладнання і передачу його на склад для максимального збереження. Так, сьогодні ми справді відвантажуємо металевий брухт, але я хочу припинити всі чутки з цього приводу: ми не демонтуємо основні засоби виробництва, демонтуються лише ті конструкції, які були споруджені, але жодного дня не брали участі у процесі виробництва і вже навряд чи зможуть щось виробити. Команд зі знесення і різання працюючого обладнання ніхто не давав. Усе це необгрунтовані чутки.

Олександр Мальцев, міський голова Макіївки:

— Якщо заводу — бути, то ми повинні отримати від власника конкретні гарантії, щоб вони були зрозумілі кожному робітникові комбінату і нам, як органу влади в місті, для розуміння того, що відбувається, для розуміння перспективи. Якщо таких гарантій немає, ми повинні отримати гарантії від держави із соціального захисту кожного трудящого, якого торкнеться питання скорочення. І друге: ми повинні отримати компенсацію втрат місцевого бюджету, тому що без надходження коштів від цього підприємства про добробут міста говорити не доводиться. До того ж якщо металурги зазнають скорочень, місто не зможе забезпечити їх роботою. Це об’єктивна реальність, і це теж варто враховувати. І ще одне питання, яке хвилює: як за низької заробітної плати оплачувати комунальні послуги? У нас є пропозиція Кабміну змінити методику нарахування пільг і субсидій: для розрахунків брати не середню зарплату за шість місяців, вона у кожного вийде значно вищою за реальну теперішню, а за останній місяць, максимум два, щоб якомога більше людей мали право на отримання пільг і субсидій. Це дасть змогу хоч якось утриматися на плаву.