Тема зовнішніх інвестицій в українську економіку вже багато років поспіль не сходить з уст вітчизняних економістів. У селі вона набула особливого звучання: після масового розвалу господарств у людей довго жило підсвідоме сподівання на те, що коли-не-коли, а обов’язково прийде багатий іноземець, котрий враз наповнить ферми худобою, поля — новою технікою, а комори — небаченими врожаями. До того ж що гірше і бідніше жилось у селі, то впертішою була ця надія, бо з усього виходило, що своїми, «домашніми», силами із проблемами не впоратися.

Іноземні інвестиції так і не потекли нестримним потоком на хмельницькі поля. Ні родючі чорноземи, ні десятки тисяч вільних робочих рук, ні перспектива довгострокової оренди землі так і не зробили привабливими українські аграрні проекти для закордонних партнерів. Чому?

Диваки, які ризикують усім

Знайти на аграрній карті області господарства із використанням іноземного капіталу непросто. В обласному агроуправлінні зізнаються відверто: не ведемо окремої статистики тих, хто ввозить свої кошти з-за кордону, для нас будь-яке вкладання капіталу в аграрний сектор — це вже інвестиції. Хто, скільки, якої валюти не шкодує для подільських полів — питання другорядне. Тож і складається враження, що інвестиції — це справа самих інвесторів. А зацікавленість і кожного окремого села, і держави взагалі зводиться до мінімуму.

Чи не з цієї причини аграрні інвестиції нагадують справу відчайдухів, котрі на свій страх і ризик починають «закопувати» привезені кошти в наші чорноземи. Якщо такі й з’являються, то слава про них швидко розлітається по всій окрузі. Причому і самі вони, і нові порядки сприймаються не інакше як дивацтва багатіїв.

Щось подібне сталось і з Зігмундом Лампкою, котрий вирішив залишити ситу і омріяну багатьма нашими співвітчизниками Німеччину, щоб переїхати в справжню українську глибинку. Причому не просто приїхати самому, а привезти сюди свою родину, відправити в периферійну школу двох синів, а головне — вкласти гроші в орендовані землі й мати сподівання на те, що вони приноситимуть прибутки.

Шлях, який пройшов Лампка у Великих Зозулинцях Красилівського району, можна назвати типовим для чужоземного інвестора: від повної недовіри до чужака через серйозний спротив новим порядкам до нормальної роботи врешті-решт. Нові технології, котрі, як правило, привозять із собою інвестори, сприймаються місцевими господарями ледь не в штики. Так було і в Зозулинцях, коли Лампка відмовився від колишньої колгоспної техніки, а запропонував свої плуги, культиватори, сівалки... Але щойно з’являється новий врожай, всім стає зрозумілим, що нічого триматись за стару борону. Земля швидко відгукується на всі прогресивні новації. А от з людською психологією набагато важче.

Куди простіше здолати бур’яни на роками не ораних полях, побороти хвороби та шкідників, ніж змусити сільського механізатора прийти тверезим на роботу. Практично у кожного іноземця боротьба за робочі кадри починається із жорсткої битви з пияцтвом. І в Зозулинцях швидко зрозуміли, що проханнями та вмовляннями не обійтись. Тому й ввели до основної зарплати ще й тридцятивідсоткову премію. Саме її втрачали ті, хто порушував трудову дисципліну. А не відмовився від звички приходити на зміну захмелілим — не тільки премію, а й роботу втратиш. Хто тямущий — засвоює цю науку. А решту — не тримають.

Гра одна. Правила різні

За чотири роки роботи в ТОВ «Лампка Агро» таки засвоїли нові правила. Робітники зрозуміли: ніхто не роздаватиме зарплату просто так. Власники землі відчули, що мають зиск, та ще й непоганий, порівняно з іншими селами. Адже, скажімо, цього року кожен отримав за свій пай по тонні зерна. Та й на сільські соціальні проблеми пішло не менш як сто тисяч гривень. А таких коштів ні від сільради, ні від районного бюджету не дочекатись.

Зробив висновок і орендар — подільські чорноземи таки варті того, щоб в них вкладати капітали. Причому мільйонні, бо, зрозуміло, і техніка, і насіння, і добрива, і всі інші компоненти технологічного циклу коштують чимало.

Щоправда, за кілька років роботи переважна більшість інвесторів говорять здебільшого про витрати, менше наголошуючи на прибутках. Та очевидно, що ніхто не залишився у збитках, бо інакше навряд чи укладали такі довгострокові договори оренди на півтора-два десятка літ.

І все було б добре в такій співпраці, якби не певні обставини. Розробляючи чіткі правила гри у своєму господарстві, на орендованих землях, і дотримуючись їх із притаманною західним підприємцям скрупульозністю, інвестори виявляють повну розгубленість перед загальнодержавними правилами гри. А точніше — перед їх відсутністю.

Пригадується розмова з іноземним керівником щодо інвестиційної привабливості нашої країни. «Вона давно втрачена, ця привабливість, — несподівано ошелешив мене співрозмовник. — Уявіть собі ситуацію, коли наша компанія укладає договори на поставку із споживачами на п’ять, а то й на десять років. Ми чітко обумовлюємо ціну на продукцію. До того ж гарантуємо постійним клієнтам ще й знижки. Усе це прораховується наперед. Але про які розрахунки може йти мова, коли тільки офіційно в державі три-чотири рази на рік оголошується про збільшення заробітної плати. Цінові ж стрибки взагалі не підлягають будь-якій логіці, не те що економічним розрахункам. Такого не можуть витримати навіть потужні інвестори, котрі готові направляти в Україну свої кошти. А що вже казати про українську економіку, потенціал якої ще досить слабо розвинено?»

Не погодитись із цими зауваженнями важко. Як і з тим, що інвестори відкрили ще одну цікаву рису українського аграрного сектору: він не готовий до хороших врожаїв. Забуваючи про тверезий глузд і розрахунок, вони змушені переключатись на ті правила гри, що пропонує їм наша держава. Коли, скажімо, всі раптом забувають про буряк і починають сіяти ріпак. Чи, приміром, не маючи жодних реальних розрахунків щодо державної потреби в пшениці та житі, отримують небувалий врожай зернових, котрий самим ніяк «не з’їсти». І як жирна крапка у всій цій історії зернового перевиробництва — чи то неспроможність, чи небажання з боку держави налагодити експорт вітчизняного продукту.

Перелік усіх цих негараздів, звичних для вітчизняного сільгоспвиробника і котрі розкриваються у незбагненних масштабах для закордонного інвестора, можна продовжувати довго. Питання ж у тому, як довго гості погоджуватимуться грати у цю гру, яка практично не передбачає переможців?

Приходьте в гості, коли нас немає вдома

Ще до того, як криза нажахала всю країну, Хмельниччина не могла похвалитись потужними закордонними інвестиціями. Якщо, за даними статистики, торік в українську економіку загалом було інвестовано 8,7 мільярда доларів, то іноземні інвестиції в подільську економіку становили лише 0,4 відсотка цієї суми. За цьогорічні дев’ять місяців сукупний внесок закордонних партнерів в економіку краю становить вісім мільйонів доларів. Цифра ця у чотири рази менша від аналогічного показника минулого року. А капіталовкладення в сільське господарство були чи не найнижчими, порівняно з іншими сферами економіки. І це при тому, що економічний потенціал краю — передусім земля та агровиробництво. За дванадцять років, а саме стільки ведуться підрахунки офіційної статистики щодо іноземних капіталів, до сільського господарства Хмельниччини було залучено менше одинадцяти мільйонів доларів. Із такими сумами сподіватись на аграрний прорив важкувато.

Тепер є дуже зручне пояснення для таких цифр: криза зіпсувала всю роботу і всі показники. Але, не вдаючись до макроекономічних аналізів, хочу нагадати, що наведені цифри стосуються періоду, коли ні в Україні, ні на світових ринках навіть не йшлось про катастрофічні явища.

Можливо, хтось зауважить: не варто нам жалкувати за чужими грошима. Тим паче що страх перед іноземним «земельним завойовником», котрий не проти привласнити собі наші чорноземи, ще міцно тримається у селянських головах. Але погляньмо на проблему і з іншого боку: хто в часи кризи — а вона для нашого села стала явищем звичним і постійним — відмовляється від додаткових коштів. Якщо наша держава готова брати малозрозумілі кредити для підтримки малознайомих широкому загалу фінансових установ чи приватних промислових підприємств, зобов’язуючи при цьому всіх нас активно виплачувати ці кредити, то чому ж вона так вперто відмовляється від конкретних капіталовкладень у конкретне господарство, поле чи ферму?

На словах такої відмови не почуєш. Навпаки, заклики активізувати залучення будь-якої додаткової валюти лунають з усіх сторін. Зате подбати про умови, коли б ці гроші насправді надійшли в наше село, ніхто так і не спромігся. Хіба ж можна сподіватись на гостей та ще й з подарунками, коли господарі самі закинули свою оселю та ще й повішали на дверях такий замок, ключ до якого нікому не підібрати.

Хмельницька область.