Коли вода — золото

Ольга Вовченко, директор агрофірми «Промінь» Біляївського району, твердо впевнена, що в минулому, посушливому й неврожайному році, і в нинішньому, щедрому на дощі й високі врожаї, трудовий колектив, яким вона керує, зміг домогтися стабільних фінансових показників завдяки поливному землеробству. Такої самої думки й асоціація фермерів району, що обробляє понад сто гектарів саду. А овочівництво в Біляївському районі й взагалі неможливе без зрошення.

Одеський регіон посідає третє місце в Україні — після Херсонської області й Криму — за площею зрошуваних земель.

— В області 65 тисяч гектарів поливних земель, — розповідає начальник Одеського обласного виробничого управління з водного господарства Михайло Мойсеєнко. — Плануємо довести цю площу до 70 тисяч гектарів. Але цього катастрофічно мало. Зрошення нині потребують 227 тисяч гектарів, що становить 8 відсотків від загальної площі сільгоспугідь області.

Райони, розташовані на півдні Одеської області, образно кажучи, знемагають від спраги. Татарбунарський, Саратський, Білгород-Дністровський, Кілійський райони щорічно відчувають дефіцит води. Найгостріше питання для селян — як домогтися подачі води в Дунай-Дністровську зрошувальну систему, побудовану в 1980—1991 роках. Джерелом її наповнення живильною вологою є штучне озеро Сасик, яке з’явилося на світ завдяки вказівкам КПРС шляхом відокремлення солоного Сасикського лиману від Чорного моря за допомогою 14-кілометрової насипної дамби.

Розробники цього, як показав час, екологічно божевільного проекту, припускали, що за два роки водоймище Сасик із солоного перетвориться на прісне завдяки відкачці сильно мінералізованих вод у Чорне море й подачі якісної дунайської води через канал Дунай—Сасик. Але грянула перебудова й стало не до будівництва каналу Дунай—Сасик. У результаті 47 тисяч гектарів землі, які передбачалося ввести в сільгоспобіг завдяки зрошенню, виявилися забутими.

Сьогодні ці величезні території через незадовільну якість води озера Сасик почали забиватися сіллю. Тут порушилася структура ґрунту й від поливів довелося відмовитися. Землі, які мали завдяки поливному зрошенню стати землеробською оазою, перетворилися, по суті, на пустелю, де навіть тваринництво через відсутність природних кормів невигідне.

Меліоративними системами немає кому займатися — їх вольовим рішенням передали на баланс сільських рад. Вони і б’ють сьогодні в усі дзвони, вимагаючи від держави врятувати зрошувальні системи.

Що насамперед треба зробити?

— Слід профінансувати проектно-дослідницькі роботи й почати поетапне будівництво споруд для подачі води на Дунай-Дністровську зрошувальну систему безпосередньо з Дунаю, вилучивши з цієї схеми озеро Сасик, — каже Михайло Мойсеєнко. — Фахівці інституту «Укрпівденгідроводгосп» розробили декілька варіантів подачі дунайської води. Кошторисна вартість варіантів будівництва — від 100 до 400 мільйонів гривень. Тепер слово за Кабінетом Міністрів.

На жаль, Кабмін у відповідь на звернення Одеської обласної ради про фінансування будівництва зрошувальної системи відреагував адекватно — у липні, серпні й вересні фінансування зрошувальних земель було припинено.

Поливний гектар в Одеській області зменшується з року в рік. Чому? На думку директора агрофірми «Промінь» Ольги Вовченко, причина низької віддачі поливного гектара у відсутності на місцях підготовлених кадрів для зрошувального землеробства. Аграрні вузи країни не готують гідротехніків для сільського господарства. Зазвичай в їх ролі часто виступають агрономи, які суто механічно переносять агротехніку богарного землеробства на зрошення. По-друге, практично всі господарства свого часу, як кажуть, «скинули» дощувальну й зрошувальну техніку. Тобто позбулися її, здали на металобрухт.

І третя, найголовніша причина — протягом 17 років в Одеській області не реконструювалася вся зрошувальна система. Витрати на подачу поливної води зростають так само стрімко, як і ціни на електроенергію. Одна надія на нічні поливи, коли й тариф на електроенергію значно нижче.

Аграрії, котрі успішно володіють технікою поливного землеробства, упевнені, що дощувальні машини не є панацеєю й головною гарантією для одержання високих врожаїв. Чому в господарствах Одеської області забувають або не хочуть застосовувати такі перевірені часом низьковитратні способи подачі води на поля, як полив по борознах, по смугах, напуском, сифонами. Забуто недорогі вологозарядки одночасно з оранкою. За цього способу воду досить підвести до верхньої точки й звідти прокладати борозну. Доки трактор обійде коло, вода всотується у висохлу смугу.

Крапля води — крупиця золота, кажуть аграрії в південних районах Одеської області. І це справді так, якщо до води ставитися як до однієї зі складових високої врожайності.

Одеська область.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.