Христос — жрець Аполлона?

У статті «Христос і Нефертіті» («Голос України» від 15.10.2008 р.) ми вже наводили факти, що ставлять під сумнів офіційну (церковну) версію етнічного походження й біблійних дат життя пророка Їсуса Христа та історичної епохи, в якій сформувалися основи християнства.

Схоже на те, що Христос насправді жив за три тисячі років до свого «канонічного» народження і говорив (як і Нефертіті) коптською мовою, наближеною до мови предків сучасних українців. Сьогодні ми маємо нові дані стосовно непересічної особистості Христа, який, можливо, є узагальненим образом кількох поколінь пророків Бога на землі...

Єдинобожжя і влада

Ще донедавна вважалося, що всі провідні світові релігії зародились на Сході, а ця частина Земної кулі розглядалась як осередок духовності глобальної людської цивілізації.

Проте навіть після розшифровки А. Кифішиним текстів Кам’яної Могили (які дали підстави для висновків щодо зародження основ релігійної міфології на території України) ми маємо віддати належне Стародавньому Сходові, котрий зробив неабиякий внесок у становлення та розвиток світової політичної думки, зокрема, в контексті поєднання політики і релігії.

Скептики можуть зауважити: мовляв, що ж спільного в політики і релігії? Насправді на початковому етапі історії становлення інституту держави, коли знання про витоки держави та влади ще не узагальнили, їх основною формою були міфи, в яких виникнення влади пов’язувалося з богами.

Наприклад, в одному з «Текстів пірамід» (2700—2400 рр. до н. е.) ідеться про те, що єгипетський фараон Пепі народився від шлюбу Бога Сонця та смертної жінки, а отже, за версією авторів зазначених міфотворчих текстів, фараон є цілком правомірним «політичним нащадком» Бога на землі.

Зрозуміло, що для побудови міцної держави бажано мати не тільки одного (авторитетного в електорату) фараона, а й одного (і всемогутнього) Бога.

Однією з найвідоміших спроб запровадження єдинобожжя був епохальний соціально-релігійний експеримент фараона Аменхотепа ІV (ХІV ст. до н. е.). Останній (за підтримки своєї дружини Нефертіті, що походила з родини жерців-коптів) змінив адміністративним шляхом правлячу чорножрецьку релігію Бога Амона на солярний культ Бога Атона (Сонячного диска), а самого себе проголосив Божим Сином — АнхАтоном (AnkhAton).

Якщо ми уважно подивимось на першу частину імені цього фараона, то побачимо там коптський (давньоєгипетський) ієрогліф анх (символ життя), який (між іншим) зливається з іменем Христа і символом Сонця, зображеного на українських берегинях!

«Мемфіська теологія» як прообраз Біблії

Загалом найбільший внесок у релігійно-політичну концепцію єдинобожжя зробили єгипетські жерці коптського храму Хет-ка-Птах (Het-ka-Ptah), заснованого фараоном Менасом/Менасем на початку ІІІ тисячоліття до н. е. в Мемфісі (нині — Каїр).

Бог Птах (лелека ?) став центральною фігурою розробленої жерцями «Хати-Птаха» філософської теологічної (тео — бог, логос — слово) системи. До нас вона дійшла у вигляді викарбуваного за часів правління фараона Шакбе/Сакбе (сака-скіфа?) у VІІ столітті до н. е. священного тексту — «Мемфіської теології», написаної орієнтовно ще у 2700—2400 роках до н. е.!

Як стверджує цей більш як 4500-літній космогонічний текст, «Птах творить своїм розумом (своїм «серцем») і словом (своїм «язиком»)», він «дав богам існування». Після цього інші боги набули свої тіла, увійшовши «в кожний вид рослин. Кожен вид каменю, кожну глину, в усе, що росте на її (землі) поверхні і в чому вони (боги) можуть проявитися».

Згадаймо класичну біблійну фразу: «Спочатку було Слово, і Слово було — Бог», написану через три тисячі років після «Мемфіської теології», і переконаємося, що Біблія (створена у ІV—V ст. н. е.) фактично дублює зміст релігійно-філософського тексту, створеного набагато раніше жерцями-лелегами коптського храму, заснованого єгипетським фараоном з неєгипетським іменем — Менас/Менес (1. першолюдина — санскритом; купець, міняла — староукраїнською ?).

Напевно, це й пояснює, чому стародавні єгиптяни — копти (мова яких наближена до староукраїнської) на своїх іконах дуже полюбляють розміщувати найбільш шанованих персонажів своєї історії — Менаса і Христоса.

Зверніть увагу: Мене(а)с і Христос зображені на одній коптській іконі, і Син Божий Христос (трохи зверхньо) тримає руку на плечі всесильного фараона Єгипту Менеса (?). Але ж церковна традиція іконографії не передбачає розміщення на одній іконі людей (богів ?), що жили з інтервалом у три тисячі років!

Можливо, Христос і Менес були спільниками в державно-релігійному будівництві Стародавнього Єгипету. Більше того, враховуючи тогочасну релігійно-політичну практику, ми можемо зробити висновки, що духовна влада в ті часи ще домінувала над владою світською (в Іудеї та Візантії все сталося навпаки).

Якщо так, тоді Їсус Христос жив щонайменше на три тисячі років раніше за свого «канонічного» народження і цілком міг бути верховним жерцем храму Бога Птаха при фараоні Менесі! В такому разі є підстави говорити, що міф про народження Христа від Бога і земної жінки логічно «вписується» в концепцію єдинобожжя, розроблену мемфіськими жерцями ще на початку ІІІ тисячоліття до н. е.!

Хоча, ймовірно, згадана ікона могла символізувати певну ідеологічно-релігійну чи етнічно-міфологічну правонаступність від Менеса до Христа (або від Христа до Менеса ?). Але в будь-якому разі зрозуміло, що зв’язок Менес—Христос має, безумовно, коптську природу!

Спецоперація «Біблія»

На коптських іконах, що містять зображення кінних «християнських» святих, намальовано шпори, які не використовувала візантійська (римська) кіннота. Натомість активно використовували цей технологічний винахід саки/скіфи, котрим удалося підкорити Єгипет у ІІ тисячолітті до н. е. (династії Великих і Малих гіксосів) — завдяки кінним військам, колісницям та мідній зброї, яких не знали чорношкірі автохтони Давнього Єгипту.

Ця маленька дрібничка може бути ключем до розгадки причин, чому візантійські імператори (які фактично керували християнською церквою) так жорстоко переслідували коптський народ, який, судячи з усього сказаного, дав світові Їсуса Христа!

Можливо тому, що «нестори-літописці» візантійського «відділу пропаганди і агітації» вже готували інформаційну спецоперацію «Біблія» (приблизно V ст. н. е.), в котрій потрібно було змінити національність Божого Сина і вирвати його з історичного контексту домінування духовної влади над політичною?

Якщо це так, тоді так звана «наша ера» насправді розпочалася на межі ІV—ІІІ тисячоліть до н. е. і має бути прив’язана до осіб фараона Менеса та верховного жерця храму лелегів Христоса, котрі належали до богообраного народу, що й досі зветься коптами!

Але ж копти, відповідно до тверджень «батька географії» Страбона, дуже схожі на скіфів. А скіфи, за словами римлянина Помпея Трога: «...завжди вважалися найдавнішими, хоча між скіфами і єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження...».

До речі, зв’язок та змістовне наслідування між релігійно-політичними міфами і концепціями політичної влади коптів та іудеїв простежується досить очевидно. І це зрозуміло, оскільки до так званого виведення Мойсеєм ізраїльського народу з «єгипетського полону», останній досить довго перебував у складі Давньоєгипетської держави (1700—1300 рр. до н. е.). І його вожді та ідеологи, безперечно, були ознайомлені із системою релігійно-політичних поглядів коптів.

Єдина відмінність полягає в тому, що з ІІ тисячоліття до н. е. у стародавньому глобальному суспільстві починає домінувати не духовна влада жерців, а влада царів, яку водночас із скіфами-аріями реалізували спочатку єгипетський фараон АнхАтон, а потім іудейський цар Соломон.

Виникнення та розвиток іудаїзму як релігійно-філософської системи найяскравіше висвітлено у Старому Завіті, що ввійшов до тексту священної книги християн — Біблії, написаної під впливом іудейських релігійних кіл. Зокрема, п’ятикнижжя Мойсея (ХІІІ ст. до н. е.) є основним священним текстом іудеїв, який докладно регламентує їхнє життя.

Лейтмотивом іудаїзму є теза: перед народом Ізраїлю нібито поставлено високі моральні вимоги, оскільки, мовляв, через нього Бог Старого Завіту благословить усі народи світу. І месія з коліна Давидова прийде спокутувати гріхи людства і правити як Цар усіма народами.

Протягом століть цей міф ортодоксальними іудеями тлумачився насамперед не з морально-етичного, а з політико-ідеологічного погляду глобального панування євреїв у світі. Хоча природніше було б зосередитися на спокутуванні гріхів людства, розглядаючи так зване Царство Боже не як державно-політичне утворення, а як духовний імператив.

Соломон — співавтор і «науковий редактор» Біблії?

Цікаво, що справу (аскетичного?) єврейського пророка Мойсея на практиці реалізував власник гарему із 700 офіційних жінок і 300 наложниць — цар Соломон, який здійснив централізацію релігійного культу й будівництво величного іудейського храму для зберігання ковчега із скрижалями (заповідями Бога).

Змістовний аналіз Біблії, написаної коптами і «модернізованої» іудеями, свідчить, що шанований семітами (євреями та арабами) Соломон (Сулейман) був справді непересічною людиною.

Судячи з того, що після Мойсея йому найбільше виділено місця у Старому Завіті (Торі), він, напевно, був одним з авторів і «наукових редакторів» Біблії. Принаймні його «Соломонові притчі», «Екклезіаст», «Пісня пісень», котрі є складовими частинами Старого Завіту, свідчать про його високі розумові та поетичні здібності...

Римляни вигнали іудеїв із Палестини 135 року н. е., але іудаїзм не зник тільки тому, що єврейські громади-діаспори існували тоді в багатьох країнах. Іудеї зазнавали переслідувань, довго не мали своєї держави, і логіка їхнього виживання потребувала відокремленої внутрішньої самоорганізації щодо культури та релігії.

Іудаїзм — локальна етнічна релігія євреїв, що набула водночас світового значення як одна з основ християнства (після того, як поставила останнє під свій догмато-ідеологічний контроль), а згодом стала основою сучасної політичної концепції глобалізму, що, по суті, спрямована на реалізацію ідеї домінування єврейського народу над усіма іншими народами світу.

У будь-якому разі очевидним є те, що інформаційний спецпроект «Біблія», реалізований християнською церквою під впливом іудаїзму у ІV—V століттях н. е. був певним «перезавантаженням» релігійно-політичного коду людської цивілізації (і відповідної моделі божественного походження влади), результати якого ми споживаємо й досі.

Христос — з роду Хрисів, жерців Бога Аполлона?

Вас не дивує, чому Їсус Христос має два імені? Єгипетський фараон — просто Менес. Іудейський цар — просто Соломон...

Можливо, це є простим «збігом», але від Гомера ми знаємо про існування Хриса — жерця храму Аполлона на острові Хрис, що розташовувався поблизу Трої (Хрис — це жрець-топонім, ім’я-посада).

Нагадаємо, що Троя була заснована царем Теукром 3100 року до н. е. Зверніть увагу, приблизно в цей само час фараон Менес заснував храм Хет-ка-Птах (Мемфіс/Каїр)!

Відповідно до сюжетної лінії «Іліади» (ХІІІ ст. до н. е.) цар Агамемнон відмовився віддати за великий викуп Хрису (він же — троянський цар Менелай) його дочку Хрисеїду, захоплену ахейцями в полон (за що розлючений Бог Аполлон наслав на них мор).

До речі, на думку П. Гарачука, цей самий Хрис/Менелай є водночас і батьком всім відомого Одіссея. Чи немає у вас аналогії з Христом і Менесом, що жили в Єгипті?.. Можливо, це, справді, одна особа?..

Загалом історія тих часів налічує щонайменше декілька десятків осіб, належних до жрецького стану Хрисів, а відомий античний літератор Софокл навіть написав трагедію, що називалася «Хрис».

Явно простежується лінія: «Хрис — Божий Син», хіба ні? Більше того, епітети з цим коренем мали й самі еллінські боги: Хрисаорей — епітет Бога Зевса (був розповсюджений в Лелегії/Карії) та Хрисеній — епітет Аїда, Бога підземелля!

Отже, з цього ми можемо зробити висновки, що з часом культ Бога Аполлона поступово набув найвищого релігійно-соціального статусу і претендував на одноосібне лідерство в тогочасному пантеоні богів (ще одне свідчення зародження традиції єдинобожжя).

Між іншим, як свідчать античні джерела, Бог Аполлон на зиму відлітав (бо лелека ?) на свою північну батьківщину — Ніперборею (Дніперборею?), а навесні повертався у свою літню резиденцію в Греції...

Наскільки лелегський Бог Аполлон був авторитетним і впливовим у ті часи, можна судити хоча б із того, що сам грецький верховний Бог Зевс «вважав, що поліпшує імідж», якщо додає у свою титулатуру епітет Хрис, приналежний жерцям храму Аполлона! Але — не лише Зевс.

Геракл (герой, син Зевса), котрий вважається прабатьком скіфів/українців (а згодом і греків), теж належав до служителів солярного (сонячного) Бога Аполлона, що пов’язувався еллінами із світлом, вищим розумом і вищою красою.

Незважаючи на численні християнські джерела, про долю справжнього Їсуса Христа ми поки що знаємо мало. Можливо, знаємо й не те, що було насправді...

Напевно-таки, він був розп’ятий (як антський цар Буз готами-християнами) на хресті. Але чи був він один? І чи відповідає дійсності біблійна версія його народження та сходження на Голгофу?..

Наявність цілої низки географічних назв (острови, міста) та імен (боги, герої), впливовість і поширеність сонячного культу Бога Аполлона роблять правдоподібною гіпотезу про узагальнення образу Христа — Божого Сина, котрий (імовірно) міг бути представником жрецької касти Хрисів, що домінувала і в Трої, і в Греції, і в Єгипті?..

Ураховуючи, що переселення лелегів, теукрів та киянідів з України в Єгипет та Грецію, найімовірніше, здійснювалося через Трою, такий перебіг подій не можна відкидати. Так само, як і гіпотезу про можливе присвоєння Їсусу (адептами християнства) популярного «Аполлонового» епітету Хриса/Христа для «поліпшення іміджу» нової монорелігії, що набувала глобального статусу...

ВАЛЕРІЙ БЕБИК,доктор політичних наук, проректор Університету «Україна»,голова Всеукраїнської асоціації політичних наук.