Практична діяльність адміністративного судочинства, предметом якого є відносини особи і влади, покликана розв’язувати особливі спори. За своєю суттю вони зводяться до встановлення меж свободи першої і повноважень другої. Судочинство в адміністративних справах визначає правомірність заборони державі втручатись в ті сфери життя особи, де право декларує свободу і недоторканність особи або, навпаки, підтверджує необхідність обмеження свободи особи задля вищих цілей суспільства, загального блага.

Діяльність адміністративного судочинства — лакмусовий папірець, особливий покажчик рівня взаємин, а отже, глибини обопільної довіри у суспільстві і, зокрема, довіри до держави як його системотворчого елементу. Не буде великим перебільшенням стверджувати, що самим фактом свого існування в країні розвинена адміністративна юстиція засвідчує особливий рівень демократичності і водночас високої правосвідомості суспільства, держави, усіх носіїв політичної влади.

Новаторський характер такої концепції в українському праві наштовхується на інертність політичних сил у суспільстві, не готових до судового контролю за правомірністю власної діяльності. Резонансні випадки блокування судового розгляду, висування вимог до працівників судів поза судовим процесом, погрози ліквідацією судів та звільнення суддів з посад це, щонайменше, — неповага до суду, виклик не тільки державній владі, а й суспільству загалом.

Належна поведінка сторін особливо важлива в адміністративному судовому процесі. Лише сумлінне ставлення до власних прав і посадових обов’язків дає змогу усвідомити і застосувати принципи добросовісності і пропорційності (адекватності) — підвалини в сучасній концепції правової держави. Без них жодне право, а особливо те, що реалізується у сфері публічної влади і впливає на здійснення владних управлінських функцій, не здатне по-справжньому виявити свої позитивні сторони. Особливо яскраво це помітно на фоні резонансних випадків, коли час, який відводиться на підготовку справи, використовується лише для її затягування, або раптом швидкість прийняття рішення конкурує зі швидкістю світла. До цієї ж категорії належать випадки, коли політичний імунітет розуміється як безкарність і право на свавільні вчинки, а розсуд, що його надає закон, замість адекватного вимогам підходу до пошуку рішення перетворюється на знаряддя політичної чи корисливої однобічності. За таких обставин суспільство дедалі глибше занурюється в нестабільність і взаємну недовіру.

Привертає до себе увагу проведена нещодавно корекція у структурі столичного адмінсудочинства. Втілюючи у життя такий важливий крок реформування, на тлі пильної уваги суспільства до стану правосуддя загалом, не можна не зважати на те, що будь-які реформи завжди тягнуть за собою не лише бажані, очікувані наслідки. Задумані як крок у напрямі підвищення якості судочинства, зміни у структурі столичного правосуддя в результаті їх поспішного проведення не забезпечили формування якісної і зрозумілої структури столичного адміністративного судочинства. Безперечно, один окружний адміністративний суд у Києві, де в силу політико-адміністративного устрою держави знаходиться практично вся центральна влада, складно порівняти і прирівняти до одного адміністративного суду Тернопільської, Волинської чи Чернівецької областей. Варто також пригадати, що ще з часів ухвалення Верховною Радою України Концепції судово-правової реформи в Україні у 1992 році фахівці висували ідею позбавити адміністративне судочинство прив’язки до обласного поділу, натомість розробити і впровадити судові округи. Однак саме через небажання вдаватися до глибоких перетворень у системі українського судоустрою ця ідея була тоді відкладена, і адміністративні суди першої інстанції залишились прив’язаними до обласного поділу і міського в містах з особливим статусом. Але їх назва — окружні адміністративні суди — вказує на той напрям, у якому адміністративне судочинство розвиватиметься далі. У Києві ж ситуація вже зараз видається значно складнішою, ніж деінде, і не лише з адміністративної, «столичної» точки зору. Крім столичних функцій, досить згадати лише обсяг київського бюджету, який з огляду на специфіку устрою України істотно перевищує сумарні фінансові показники таких великих центрів України, як Харків, Дніпропетровськ, Донецьк і Львів. Тому питання організації адміністративного судочинства в Києві не може бути вирішене без врахування таких особливостей столичних функцій міста, а також оптимального навантаження на суди і суддів у судах. Але довгоочікуване створення кількох чи принаймні одного адміністративного суду в Києві через певний час і спосіб реалізації цієї ідеї (жодних вказівок на перехідні механізми, недостатньо глибокі прорахунки фінансової і організаційної сторін питання) породили у суспільстві загалом необґрунтовані підозри щодо цього потрібного процесу.

Не потребує додаткової констатації те, що в Україні вищі органи публічної влади, їхні керівники і відповідальні працівники до стану підконтрольності, судової перевірки своїх посадових справ не звикли. Прикро, та ця вада певною мірою стосується і тих, хто покликаний здійснювати адміністративне судочинство. У їхніх руках — меч юстиції, але, на жаль, відсутнє розуміння суті власних повноважень і високої ціни, яку доведеться заплатити за шкоду авторитету цього нового інституту судової влади України. Особливо суддям, у силу їхніх службових обов’язків і, не в останню чергу, з огляду на важливість у їхній діяльності державно-правового, громадянського підтексту, слід дати відповідь: де у їхніх правозастосовчих актах прояв адекватності рішення його правовим і суспільно-політичним реаліям, де розуміння адміністративно- і конституційно-правового змісту, природи стосунків переданих їм на розгляд спорів? Доводиться визнати, що підготовка окремих суддів до діяльності у сфері адміністративної юстиції виявилась надто слабкою, а спокуси, вочевидь, надто заманливими.

Окремо слід визнати, що інститут забезпечення позову сформований недостатньо деталізовано. Його несумлінна, а по суті — безвідповідальна і упереджена реалізація тягне за собою наслідки, які прямо протилежні меті запровадження цього інституту. Якщо, забезпечивши позов, суддя фактично гарантує задоволення позовної вимоги і усуває саму можливість повернути справу у попередній стан, що склався до подання позову, то він на стадії забезпечення фактично вирішує спір по суті. А така підміна судового розгляду стадією забезпечення позову не може вважатись нічим іншим, як зловживанням владою і перевищенням повноважень. Терпимість до такої поведінки у суддівському корпусі може бути пов’язана лише з тим, що зміст цього доволі нового інституту ще недостатньо досліджено, в тому числі і на науковому рівні. Але кожне зловживання ним має одержувати відповідну оцінку, а політикам слід згадати, що вони несуть відповідальність за те, щоб їхня полеміка не випліскувалась за межі парламентської зали — в судові слухання, і не вносила розгубленість і відчай у суспільну свідомість, яка і без цього сьогодні перебуває у стані тривожного очікування, пов’язаного з поширенням світової фінансової кризи і її впливом на Україну.

Адміністративне судочинство нині є наймолодшою частиною української судової системи. Воно робить перші кроки, завершуючи етап становлення, формуючи сучасні засади системи судового захисту прав і свобод людини і громадянина, передбаченої конституційними положеннями. На цьому етапі особливо важливою є увага суспільства і конструктивна критика, які допомагають досягти належного рівня якості роботи, а також недопущення політизації суду, підтримка його безсторонності і неупередженості.

Олександр ПАСЕНЮК, голова Вищого адміністративного суду України, заслужений юрист України, суддя вищого кваліфікаційного класу.