Велика і мала нужда нашого кіно

На флагмані нашого кіно — Київській кіностудії імені Довженка — після кількох гучних скандалів останніх років стало тихо. Таке враження, що там узагалі нічого не відбувається. Але це не так. У шести павільйонах студії знімають кіно й телешоу («Танці з зірками» та інші). Як за старих добрих часів, діє студія «Дебют» — для молодих режисерів. Довженківці випускають власні фільми: цього року дійшли до прем’єри — «Богдан-Зиновій Хмельницький» Миколи Мащенка та «Владика Андрей» Олеся Янчука; в роботі ще шість картин. Розроблено власний п’ятирічний план: перші два роки — відновлення стабільної роботи, на третій рік — ривок уперед. А поки що хваляться: останні два роки студія, вперше за півтора десятка літ, працює як рентабельне підприємство.

Отже, спостерігаємо певну стабільність. Можливо, це нижня точка занурення, від якої почнеться (або ні) спливання на поверхню. Звісно, вже не повернуться 1920-ті, коли основними покупцями українського кіно були Німеччина, Японія та США (тоді ще їхній Голівуд не став на ноги).

Поза студією

Студія — державне підприємство. Тут працюють 400 душ, серед них є навіть висококваліфіковані «оскароносні» фахівці. Але державні зарплати відлякують режисерів, особливо молодих. А старі майстри — у тривалому простої (Віктор Гресь без роботи 20 років — рекорд(!), навіть Мащенко сім літ випускав свого «Богдана...»). Йде до того, що більшість кінопродукту в Україні вироблятиметься в недержавному секторі.

Така ситуація породжує дві точки зору щодо можливих перспектив: а) держава мусить всебічно дбати про кінематограф і, зокрема, про студію імені Довженка; б) «я не знаю, навіщо нам ця студія, нам потрібне продюсерське кіно» — цю думку озвучив років зо три тому Олександр Роднянський.

Обидві точки зору по-своєму слушні. Справді, держава має створити правові й економічні умови для розвитку кінематографа. Так було в Росії, завдяки цьому їхнє кіно дуже піднялося. Так і з Голівудом: він став тим, чим є, саме під час Великої депресії, коли отримав державне сприяння.

Власне, в перспективі «державницька» і «продюсерська» точки зору мають зійтися. Але поки що не видно, де вони в нас зійдуться. Показова деталь: щойно перший віце-прем’єр Олександр Турчинов (як продюсер) створив фільм за своїм романом «Ілюзія страху» — не на державній студії.

Цифри і криза

Який у нас потенціал? На які тут цифри спиратися? 18 мільйонів гривень — цьогорічний бюджет студії Довженка? Чи півтори тисячі членів Спілки кіношників? Чи те, що через фінансову кризу на 50 відсотків впадуть обсяги виробництва? Але так воно і в Росії, і в Голівуді. Ми це, може, переживемо легше, бо фільмів і так мало. Було шість, стане п’ять, різниця невелика. Рятуватиме спільне виробництво (у нас воно давно «спільне») переважно з росіянами.

Кажуть, на ринку телесеріалів Росії — 20 відсотків виробленого в Україні телепродукту. Цифра втішна, та, з другого боку, зорієнтованість на інший ринок свідчить: наше кіно не має власного самоусвідомлення. Навіть якщо буде не 20, а 50 чи 70 відсотків — це не означатиме, що ті «відсотки» хтось вважатиме нашими. Бо ми самі розучилися так вважати. Знову приклад із Турчиновим: у його фільмі на головні ролі запрошено російських акторів.

До речі, в новій програмі (до 2012 року), на відміну від старої, нема цифр (на зразок «довести виробництво ігрових фільмів до 30 щорічно»). Є інші важливі пункти: «забезпечити дієвість державного протекціонізму шляхом створення правових та економічних умов для переходу до продюсерської системи організації та фінансування виробництва». Бо інакше остаточно втратимо власний кінопростір.

Фільм про незнятий фільм

На цьогорічному фестивалі «Молодість» в українській конкурсній програмі кращим став фільм Олександра Балагури «Крила метелика». Балагура — наш документаліст, живе в Італії, куди взяв із собою робочий архів, шматки відзнятої колись плівки, заготовки колишніх задумів, родинну хроніку тощо. У Римі він зробив із тих шматків кіно, сумне й ніжне. Про примарність батьківщини. Про те, як непрожите життя вимагає бути прожитим. Про те, як швидко спливає час (ось пірнає у воду молода дівчина, а випірнає баба з обвислими боками). Про безпритульність у світі: через міст повзе вагон метро, двері немиті, а на них напис «Не притулятися».

Фільм зроблено приватною продюсерською компанією «Іnspіratіon fіlms» на замовлення Державної служби кінематографії. Директор компанії Світлана Зинов’єва, коли я запитав, де її офіс, сказала: «Отут, де ми сидимо!». А сиділи ми у Світлани в машині «Ніссан-Мікро» на узбіччі дороги.

Почесні громадяни

Приз на фестивалі «Молодість» за цей фільм вручав київський міський голова Черновецький. Оскільки Балагура — в Італії, приз одержувала продюсер Світлана Зинов’єва. Скориставшись нагодою, вона сказала: «От якби мер ініціював фестиваль документальних фільмів про Київ!». Замість того мер обіцяв зробити Балагуру почесним громадянином Києва. І дотримав слова — згодом Балагура став почесним громадянином рідного міста, в якому йому колись не знайшлось роботи.

Мабуть, легше зробити почесними громадянами всіх 400 працівників студії Довженка, ніж розвивати власне кіно. Зрештою, всі ми тут лише почесні громадяни втраченого кінопростору. У фільмі Балагури є показовий рефрен: чийсь голос методично повторює правила російської мови для іноземців. А сам Балагура читає закадровий текст також російською — але з вічним «южнорусским» акцентом.

Це дуже схоже на наше кіно: ми вже не уявляємо, як воно може звучати по-українськи, а по-російськи — так і не навчилися.

Про нужду — буквально

Світлана Зинов’єва вважає, що нашому кіно не вистачає не так грошей, як нових оригінальних ідей. Легше брати готове чуже, аніж продукувати своє. Вона розповіла майже анекдотичну історію з цього приводу. Проводився нещодавно конкурс сценаріїв про Київ. Це поширена практика у світі. Скажімо, конкурс фільмів про Санкт-Петербург дав 200 кінострічок! Це роблять у Нью-Йорку й деінде. Таке кіно може бути і документальне, і художнє. Приміром, гостросюжетний фільм про паризького таксиста дає змогу публіці побачити Париж краще, ніж рекламний туристичний ролик.

На київський конкурс подали немало сценаріїв. Один із них будувався на тім, що герой фільму шукає, де справити малу нужду на Хрещатику. Й отаким драматичним чином знайомиться з центром нашого чудового міста! За бажання можна зняти цілий серіал: як справити нужду на Подолі, Печерську, Троєщині і так далі.

Але, як відомо, міський голова не підтримав ідею такого фестивалю.

Мала нужда переростає у велику

Наш кінопростір розмито й підмінено імпортним. Ми вже перестали уявляти, що може бути інакше. П’ять літ тому соціологи провели в Україні опитування: «Як ви ставитесь до вітчизняного кіно?». Вийшло: «позитивно» — 21,8, «стримано» —33, «негативно» — 16,8, «не цікавлюсь» — 12,8 відсотка.

Цифри невтішні. Нині вони ще гірші. Бо наше кіно невидиме. Спробуйте знайти на DVD фільми Довженка чи «Війна. Український рахунок» Буковського — і відчуєте цю невидимість. Колись «Молитву за гетьмана Мазепу» заборонили показувати в Росії — але і в нас цей фільм не побачиш. Наслідки невтішні. Просто страшно читати на форумах Інтернету відгуки наших (!) глядачів на сучасне українське кіно. Фільм «Богдан-Зиновій Хмельницький» на форумах критикують густим російським матом, немов позиченим із телесеріалів «спільного виробництва».

Інших відгуків в Інтернеті мало. Ось один показовий: «Вас ніхто не примушує дивитися те, що вам не подобається. А якщо вже дивитесь, то не п... ть!».