Кількість повнометражних ігрових картин, що вийшла чи ще вийде цьогоріч на наші кіноекрани, вже сягає семи назв — згадайте, кілька років тому і два-три фільми були перемогою. Серед них і стрічка молодого режисера Саші Кирієнко «Ілюзія страху», що в грудні виходить у прокат.

Хоча рецензії пишуть не до прем’єри, а після, але не буде помилкою вже зараз назвати цей фільм таким, на який глядач чекає давно. Драма «Ілюзія страху» зроблена за правилами сучасного видовищного кіно, із використанням карколомних трюків, під чудову музику та за участі відомих акторів. Але разом із тим у картині закладено глибокий філософський зміст, що переважній більшості фільмів у наших сучасних кінотеатрах не притаманне. До того ж картина висунута від України на здобуття знаменитого «Оскара» Американської кіноакадемії у номінації «Кращий неангломовний фільм» (представити один фільм у цій номінації може будь-яка країна світу, що має власне кіновиробництво).

Головні ролі у фільмі зіграли такі відомі російські актори, як Андрій Панін та Альона Бабенко, а також наші земляки: народний артист Росії Олексій Петренко та популярні актори Сергій Гармаш і Олексій Горбунов. «Ілюзія страху» — це філософська притча про заможного бізнесмена, якого наші вітчизняні обставини змушують відчути правду життя на власній шкурі: він потрапляє в гущавину народну, на саме дно — у в’язницю, до того ж без усіляких підстав. Там він, побитий і принижений, зустрічає дивного діда, лікаря за фахом, який теж потрапив за ґрати незаконно. Але при цьому старий дякує своїм мучителям, оскільки тільки у в’язниці він зрозумів, нарешті, що таке свобода.

Попри це, фільм позбавлений звичайного моралізаторства. У ньому є ще одна, зовсім незвичайна сюжетна лінія — історична, набагато складніша за змістом, де йдеться про відповідальність влади. Але про неї говорити не будемо, щоб зберегти інтригу. Варто лише додати одну несподівану деталь: фільм створено за однойменною повістю нинішнього першого віце-прем’єра Олександра Турчинова. А ідея екранізації належить продюсеру Юрію Бутусову, котрий розгледів у творі цікаву драматургічну основу.

Напередодні виходу фільму на екран до Києва приїхав виконавець ролі діда-лікаря Олексій Петренко. Ось як про запрошення від молодого режисера та свою роботу розповів Олексій Васильович:

— Для актора будь-який дзвінок, будь-яке запрошення — справжня випадковість. Ти сам не можеш думати: «Хочу зіграти ось це!». А якщо ніхто з режисерів цього не хоче і ніколи не захоче? Так ти і залишишся сидіти і думати «хочу». А ось тут доля мене не обійшла, і я отримав хорошу роль.

Як мій герой потрапив до в’язниці? Його просто підставили, а тут родич опинився на підході, якого треба забезпечити хорошою посадою — ось чому він потрапив до в’язниці. Коли я брався до цієї роботи, я бачив і знав, що хочу зробити. Зараз дуже багато розгублених людей. Дуже багато людей, які не знають, в який бік іти. Які думають, що життя своє проґавили: «... а навіщо я жив, а як мені далі жити...». А тут людина не просто освічена, але медично освічена, і на власному прикладі каже: «Я 60 років прожив і не прочитав Біблію. Дякую моїм мучителям».

Це глибоко релігійна тема — коли люди молилися за своїх катів, проявляли себе як справжні християни. Це утіха людям, які зневірилися, заблукали, заплуталися у своїх капіталах та своїх бажаннях. Щоб вони зрозуміли у своїй буденщині, що в’язниця — це ще не страшно, і тому: «Дякую тим, хто мене посадив до в’язниці — там я відчув справжню свободу». В’язниця — це те, що всередині нас. В’язниця або свобода. І ось якщо цей персонаж допоможе бодай одній людині вибратися з трясовини нашої повсякденності — слава Богу, що ми це зробили.