Першого грудня — чергова річниця референдуму. Те, що проголосили 24 серпня 1991 року, через кілька місяців було промовисто підтверджено всенародним волевиявленням. В історії великої країни було поставлено жирну крапку. Здавалося б — усе зрозуміло: міцна будівля так просто не розвалюється. Та коли побуваєш на деяких мітингах, починає здаватися, що частина людей досі живе минулим. І таким воно рожевим їм здається!

Тому й хочу повернутися до тодішніх реалій. А також і до нинішніх...

Двадцять років моєї журналістської біографії припало на часи СРСР. За цей час тільки раз випало писати про страйк. Було то влітку 1989 року — до розпаду Радянського Союзу залишалося ще більш як два роки.

Відрядження було терміновим, бо в Черняхові (це райцентр неподалік Житомира) «та-а-а-ке діється». З’ясувалося, застрайкував колектив невеликого цегельного заводу, де було всього 72 працівники. Далі заради документальної точності процитую рядки з власної публікації з пожовклого від часу номера обласної газети «Радянська Житомирщина»: «Пристрасті розгорілися через... мило. Саме з нього почала бесіду секретар райкому партії В. П., мило називали головною причиною страйку і начальник дільниці О. Я. та майстер, секретар парторганізації Н. Ж. Розмова з робітниками підтвердила, що й вони так вважають. Три місяці робітникам не видавали мила, яке їм належить за умовами їхньої праці. Люди терпіли, поки їм не вручили талони на миючі засоби і не сказали, скільки їх видаватимуть.

— Хіба нам вистачить 30 грамів на місяць? — запитували вони, показуючи свої руки й обличчя, вкриті товстим шаром пилюки».

Мабуть, хтось із керівників заводу дав маху, забув оте вкрай необхідне цегельникам мило привезти, подумає дехто з читачів. Якби ж то...

Через кілька тижнів у тій же «Радянській Житомирщині» було опубліковано інтерв’ю, яке кореспондент інформаційного агентства РАТАУ взяв в одного з тодішніх міністрів УРСР. Заголовок промовистий: «Мило: коли зникне дефіцит?». А це початок: «Багато жителів міст і сіл не без підстав обурюються: хай уже, мовляв, інші товари стали рідкістю в продажу, але ж мила завжди було вдосталь. А тепер, якщо з’являється в магазині, одразу великі черги». Міністр, відповідаючи на запитання кореспондента, пояснював, що «устаткування миловарних підприємств вкрай зношене, потрібне технічне переоснащення галузі»...

Та хіба тільки мило було дефіцитом? 1986 року, коли збирався у творче відрядження до Польщі, серед сімейних замовлень було й таке: обов’язково купити шампунь. У наших магазинах тоді, в епоху розвиненого соціалізму, його вдень з вогнем знайти не можна було. У Польщі в розпалі була економічна криза (так тоді писали), але в магазинах цієї країни після нашого тотального дефіциту очі від вибору товарів розбігалися.

Стара публікація про страйк у Черняхові викликала спогади про ще одні тодішні реалії. Бо написав у ній і про те, що робітники скаржилися: навіть цукор за талонами важко придбати. Справді, тоді, по суті, була карткова система продажу певних товарів — як після війни.

Як тут не згадати про майже легендарну ковбасу по два двадцять. У мене свої спогади про неї. Нашій сім’ї, як багатодітній (бо троє дітей — це вже й тоді було багато), видали спеціальну книжечку, з якою ми двічі на місяць їздили до магазину в іншому кінці Житомира, де, зробивши в тій книжці позначки, продавали нам кілограм ковбаси і кілограм гречки. Найбільший подив викликала одна обставина: якщо все дефіцит, то звідки для виготовлення тієї ковбаси брали таке старе жовте прогіркле сало?

Чому про все це згадую? Бо різонула недавно слух фраза, що «бандеровцы Союз разрушили» і позбавили щасливого радісного життя. Насправді людям просто остогидло жити в умовах постійного дефіциту й черг. Вже ніхто не відгадає загадки: «Довге, зелене, пахне ковбасою». Забулося. А це дизель-поїзд, яким можна було дешевше, ніж автобусом, доїхати до столиці, купити там ковбаси і привезти собі й друзям.

Іноземцям дуже важко було збагнути одне наше дуже популярне в ті часи слово. Яке? У другій половині шістдесятих стажувався на факультеті журналістики Київського держуніверситету француз на ім’я Жан-П’єр. Добре знав російську, не було в нього проблем і з українською. Та коли стукнув мороз у двадцять з гаком градусів, ніякі філологічні здібності не могли йому допомогти купити звичайнісіньку зимову шапку. Не продавали їх у жодному магазині. «Де ж ви їх купуєте?» — допитувався. «Не купуємо, а дістаємо», — пояснювали йому. Не розумів. Звичайно, його пожаліли, щось там «дістали» для нього. Був дуже щасливий.

А наші співгромадяни були щасливі, коли вдавалося дістати путівку до Фінляндії і привезти звідти японський магнітофон.

Чим займалася наша економіка? Виготовляла великі екскаватори, щоб добути руду, виплавити більше за імперіалістів сталі на душу населення, зробити з неї ще більші екскаватори, виплавити ще більше сталі, зробити найкращі ракети й танки, щоб імперіалісти дужче нас боялися, а ще — щоб робити революції в країнах Азії та Африки. А в газетах один із стандартних заголовків публікацій про передовий досвід був такий: «З відходів — товари для народу».

Чим усе це закінчилося — відомо. А про те, що сталося з тим заводом, де страйкували через мило, зараз розповім. Немає від нього й сліду. Самі ж робітники по цеглині розібрали. Як у відомому пролетарському гімні співається: «До основанья...» Просто їм не платили зарплату і вони взяли її натурою, цеглою тобто. Деяким іншим заводам більше пощастило: вони перетворилися на великі торговельні центри. Ми й далі продовжували добувати руду, плавити сталь — і продавати її за кордон. А звідти завозити все, чого душа забажає. Лише тоді, як у світі почалася криза, начебто второпали, як то погано бути сировинним придатком і що краще було б і самим щось навчитися виготовляти, щоб не одні лише імпортні промтовари на прилавках тих торговельних центрів стояли і не одні «Джон Діри» та «Клааси» комбайновий і тракторний парк поповнювали. Інакше величезний мінус торговельного балансу опустить курс гривні нижче плінтуса.

Перспективи невтішні, та що поробиш, якщо ми досі не знаємо навіть, в який бік дивитися. Один дуже відомий чоловік, пам’ятники якому досі продовжують знімати з постаментів, сказав колись: «Мы пойдем другим путем». Після 1917 року ми так і зробили. Як дійшли до того, що й руки помити нічим, вирішили, що не туди прямували. Після цього інший чоловік, узявшись керувати незалежною Україною, попросив через деякий час розгублено: скажіть, куди вести, і я поведу. А воно ж так: якщо не знаєш, куди йшов, ніколи не скажеш, що прийшов не туди, куди хотів. Поки що ми знаємо тільки те, що «Україна — не Росія» і «Україна — не Європа».

Зате мило — не дефіцит. Значить, руки в усіх чисті.

Житомир.