Івано-Франківський муздрамтеатр імені І. Франка ожив духом. Адже свій ювілейний 70-й сезон він відкрив у статусі академічного! Театр давно заслужив на це високе звання. Лише трохи шкода, що відзнака дісталася йому не в пік популярності (кінець 1980-х — початок 1990-х років), а після творчого занепаду, що тривав останні роки.

Утім, на звання давно дивляться не як на ознаку високої професійності, а як на матеріальну допомогу з боку держави. Ніби надбавку до зарплати. Це зараз найбільше надихає акторів. Адже новий статус з нового року обіцяє їм підвищення зарплати вдвічі. А теперішня платня мізерна — менше тисячі гривень. А живе ж актор не лише духом єдиним.

Звання академічного — не єдине, що додає наснаги. Театр очолив молодий актор, заслужений артист України Ростислав Держипільський. У колектив влилася група випускників Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. У штаті нарешті з’явився режисер — випускник Київського театрального інституту Ігор Матіїв. Майже 97 відсотків акторів, запевнив директор, зайняті в нових постановках. У цьому сезоні їх обіцяно вісім, це рекорд за останні роки.

Прем’єрою театр відкрив і свій ювілейний сезон. Це вистава «Театр» за п’єсою Майкла Фрейна, яку поставив київський режисер Юрій Одинокий (на знімку — сцена із спектакля). «Гадаю, вистава буде цікавою, — обіцяв режисер на прес-конференції. — Це пародія на всякий театр — мудрий і не дуже. Пародія, однак зроблена з великою любов’ю до актора, театру, цього життя».

Режисер зауважив, що не любить вихваляти дитину, яка ще не народилася. І таки наврочив. Вистава почалася з аншлагу, а після першої дії добра третина глядачів покинула залу. Чому? Люди відповідали: «Нецікаво», «Шкода часу».

Що сталося і в чім причина? Режисер перед прем’єрою високо оцінив майстерність прикарпатських акторів. Для постановки театр взяв комедію, а прикарпатці, як помічали всі, хто виступав на франківській сцені, люблять сміятися. Та й режисер увінчаний багатьма «Київськими пекторалями». Наче було все, потрібне для успіху. Та чогось забракло. Може, глядачі не витримали повільного темпоритму, особливо в першій дії? А може, дехто не зрозумів, для чого показують всю цю прозу «театральної кухні»: нерозумних акторів, закулісні плітки, службові романи? На жаль, у місті немає театрознавців, які допомогли б театру глибоким аналізом побаченого. Про театр взагалі у пресі пишуть рідко і скупо.

Хоч як там є, а «бліцкригу» не вийшло. За роки застою театр розгубив свою аудиторію. Та й здивувати чи привабити її особливо було нічим. 2—3 прем’єри за сезон — таким бідним було театральне меню ще вчора. Глядач звик сидіти біля телевізора. Повернути його до зали буде дуже нелегко. Та ще й коли там собачий холод. Люди сидять, закутані в пальта і шарфи, як у сільському клубі. А що вже говорити про посинілих акторів, які грають в легеньких костюмах, а дехто й взагалі голий? Мистецтво потребує жертв, але чи таких? Висидіти в такій залі глядачеві кілька годин без руху — для цього на сцені має відбуватися справді щось екстраординарне.

До речі, про температуру в театрі керівництво області й міста знає, але більше теоретично. На вистави свого театру воно майже не ходить. Це проблема для колективу. Тут і досі з ностальгією згадують першого секретаря обкому партії Івана Скибу, який неодмінно бував на всіх прем’єрах, а за ним, звичайно, тягнувся й почет. Керівників-театралів з тих пір у місті не було, жалкують актори. Та й меценатів на франківських просторах знайти не легше, ніж голку в сіні.

— В Україні пора прийняти закон про меценатство, — каже Юрій Одинокий. — Такий уже давно діє в Росії. Там частину податку багаті люди можуть переадресовувати на благодійні цілі. Тому театри в Росії процвітають...

Театр, хоч-не-хоч, мусив зайнятися й вихованням свого глядача. Керівництво театру вперше за останні десятиріччя почало розсилати запрошення на вистави директорам і завучам шкіл, благо, місць у залі не бракує. «Робимо це, щоб освітяни побачили наші вистави, оцінили їх, підготували школярів до їх сприйняття, — каже працівник театру Дарія Кузнєцова. — Хочемо привчити дітей ходити не лише на денні, а й на вечірні вистави».

Кажуть, що глядач голосує за театр ногами і кишенею. Через те театр не підвищував ціни на квитки в цьому сезоні. Як і раніше — 10—25 гривень за квиток. Однак глядача треба чимось ще й дуже зацікавити, здивувати, шокувати. Але як і чим? «За глядача треба боротися. Постараємося тримати його в хорошому стресі», — пообіцяв Ростислав Держипільський.

Незабаром у театрі чергова прем’єра — «Солодка Даруся» за однойменним твором Марії Матіос. На театральну сцену буде перенесено дипломну роботу студентів Інституту мистецтв курсу Ростислава Держипільського. Марія Матіос уже бачила виставу і, очевидно, їй сподобалося, бо письменниця дала згоду на інсценізацію роману на івано-франківській сцені. Тепер слово — за глядачем.

Івано-Франківськ.

Фото автора.