Цю фразу любить повторювати Василь Лановий, вона, мабуть, і є головним критерієм його життя

Зустрітися з народним артистом Радянського Союзу, лауреатом Ленінської премії Василем Лановим мені пощастило в переддень його ювілею. Незабаром Василю Семеновичу сповнюється 75! Зі своїм давнім товаришем і колегою по акторському цеху — театру імені Вахтангова — Олексієм Кузнецовим та співачкою Мариною Андреєвою він обкатував програму «Живе російське слово». Власне, як повідав продюсер і ведучий цієї програми, відомий музикознавець і телеведучий Святослав Белза, вона є основою передювілейного турне. З концертами вони вже побували в багатьох великих містах і малих селах не лише Росії і республік колишнього Союзу, а й у далекому зарубіжжі. До Києва ж майстри прибули після незабутньої й, напевно, найтеплішої та найщирішої зустрічі в рідному селі Василя Семеновича — Стримбі, що на Одещині. Окрилений і натхненний Василь Лановий випромінював надзвичайні оптимізм і завзяття й розповів багато цікавих історій зі свого українського життя і не тільки.

Голод погнав батьків Василя Ланового до ситої Москви

Батьки маестро були звичайними, як сказав сам Василь Семенович, малограмотними українськими селянами, що закінчили, за словами актора, «на двох три класи». Мешкали вони тоді в селі під Вінницею. Мали город, волів, коня. Та раптом сталінська машина оголосила про небувалий урожай зернових і вирішила завалити зерном клятих капіталістів. Водночас селянськими дворами ходили озброєні люди і змушували здавати все до останнього зернятка. Й ось на початку цього страшного для українського народу голоду батько Василя й вирушив до ситої Москви шукати кращого життя. Незабаром до нього перебралася й мати. Але в Україні у Васі залишилися бабуся з дідусем, й онук часто навідувався до них погостювати. Каже, саме сільські спогади досі залишаються найяскравішими й незабутніми. «Ніколи не забуду мою боротьбу не на життя, а на смерть із телям, — сміється артист. — Я хотів втримати тварину, а та почала брикатися. Теля було сильніше за мене, тож буквально понесло мене по купинах. Але я теж був упертий, і так вчепився в мотузку, що здалося, зрештою, теля».

Мама привезла його на канікули в Україну в... перший день війни

Я запитала у Василя Семеновича, що це за історія з його життям в окупованій Україні.

Справді, треба ж було такому трапитися, але саме 22 червня 1941 року мама привезла його на канікули до дідуся й бабусі в село Стримба Одеської області. Василеві тоді було вже сім років, тож багато епізодів досі збереглися в пам’яті. Найяскравіший із них пов’язаний з ременем. «Один німець, що зупинився в нас у будинку, подарував мені ремінь. Я був неймовірно щасливий і весь час носив його. Сталося це на току. Під’їхав інший німець, побачив мене з ременем і кричить: «Ком гер!». Я підійшов. Він зажадав, щоб я віддав ремінь. Нізащо! І тут він дістає автомат та починає палити, щоправда, над головою, але однаково було дуже страшно... З ременем довелося розпрощатися, а у вухах ще довго стояв свист від куль».

Відтоді хлопчик став заїкатися. Після війни, коли мама знову привезла його в Москву, насамперед повела до лікарні. Досвідчена лікарка, почувши мамину українську мову, дала пораду.

Він з України? То нехай співає дитина. В українських піснях такі довгі і звучні голосні — краща терапія... І спів справді вилікував заїкуватість. Василь Семенович згадує, що мама з батьком часто співали задушевних українських пісень. Це, напевно, й визначило його подальшу долю. До того ж, ще коли був школярем, він почав брати участь у самодіяльності. І незабаром блискуче зіграв в «Атестаті зрілості».

Мрію про журналістику здійснив син

Закінчивши школу, Василь Лановий легко проходить добір до театрального училища. Але потім він різко передумав і подає документи ще й на факультет журналістики. За словами актора, просто хотілося перевірити самого себе. Там йому влаштували справжній іспит. Ставили запитання, що називається, на засипку. Але він завзято відповідав. Діватися було нікуди — його прийняли. Щоправда, через зовсім небагато часу Василю довелося просити декана відпустити його на зйомки.

Після виходу фільму «Атестат зрілості» на Василя Ланового обрушилася слава, а сам він став кумиром старшокласниць усього Союзу. Потім були такі само блискучі фільми з його участю: «Офіцери», «Павка Корчагін», «Червоні вітрила», «Війна і мир» та багато, багато інших. Їхній перелік може зайняти цілу сторінку. Водночас він створив величезну кількість не менш цікавих образів і на театральній сцені. Я ж для себе відкрила ще й Ланового — майстра слова. Він так професіонально читав вірші і прозу, а потім ще й заспівав, що байдужим того вечора навряд чи хтось залишився.

Серед виконаного були й українські пісні, але, відомо, вечір називався «Живе російське слово» і читали там Пушкіна, Єсеніна і... нікого з близьких артистові українських авторів. А жаль, «рідну солов’їну» він пам’ятає чудово.

І хоча з журналістикою тоді Василю Лановому довелося розпрощатися, він знайшов себе на іншому поприщі. Зате його давню мрію зміг здійснити один із синів — він закінчив факультет журналістики МДУ. Другий син теж не пішов шляхом батька — в нього економічна освіта, чому Василь Семенович дуже радий.

Сам він без театру й кіно життя не мислить. А підтримувати себе в такій відмінній фізичній формі, як він зізнався, допомагає його ставлення до життя — завжди бачити більше хорошого, навіть там, де його менше.