Таким підручним порадів би сам Малюта Скуратов

Наприкінці вересня оперативники управління з боротьби зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми, ГУМВС України в Запорізькій області разом із бійцями спецпідрозділу «Беркут» успішно провели операцію з визволення рабів, котрих силоміць утримували і нещадно експлуатували на приватному тваринницькому комплексі в Запорізькому районі.

— На початку року ми отримали оперативну інформацію про те, що почали безслідно зникати фізично здорові чоловіки працездатного віку, котрі або зловживали спиртним, або належали до категорії так званих бомжів, — розповідає начальник цього управління полковник міліції Ігор Стаценко. — Після ретельної перевірки було встановлено, що їх викрадала злочинна група, яку створив 45-річний господар тваринницького комплексу, і, застосовуючи грубу фізичну силу, змушувала безплатно працювати по 17—18 годин на добу. Зібравши необхідні докази і задокументувавши показання свідків та декого з потерпілих, ми отримали санкцію на обшук і перед ранком провели операцію, в результаті якої визволили чотирьох рабів, котрі перебували замкненими в підсобному приміщенні, затримали шістьох підозрюваних, вилучили знаряддя катування — наручники, гумові кийки та дерев’яні біти, а також велику суму грошей. Слідство уже завершується, і справу передадуть до суду.

Появи працівників міліції на фермі, звісно, не чекали, а тому ніхто опору не чинив. Та й було б це марною справою, і кілька самовпевнених та зухвалих наглядачів, які ще недавно глумилися над безпомічними жертвами, пригнічено мовчали. Не менше шоковані були й самі в’язні цієї імпровізованої тюрми. Адже вони вже не вірили, що їхні муки коли-небудь скінчаться, а втекти з-під замка на фермі, котру охороняють собаки, було неможливо. І все-таки відчайдухи серед рабів траплялися, декому й справді вдавалося приспати пильність охоронців, коли ті вночі вивозили на поле косити траву, але їх потім розшукували і нещадно катували для прикладу іншим. Один такий бідолаха показав дибу, до якої його прив’язали за ноги після повторної втечі й щодуху відгамселили гумовими киями та бітами. Як йому тоді здалося, катували не менше двох годин, але наглядачі заперечили — мовляв, усього кілька хвилин... А на згадку про ту показову екзекуцію на ногах у нього залишилися глибокі попруги, котрі повигнивали після того, як були розв’язані пута. Ще одним місцем для тортур на фермі була глибока забетонована яма, в яку спочатку зсипали для зберігання зерно, а потім почали вкидати непокірних і тримати там по кілька діб, вивітрюючи дух вільнодумства.

Про самого господаря у селі люди непоганої думки. Чоловік як чоловік, працьовитий і підприємливий, зумів піднятися, по суті, з нічого. Спочатку ферма була невеличкою, і на ній вправлялися лише члени родини, а потім почали використовувати й найману працю. Поблизу від обласного центру це не так і складно — треба лише знати місця, де збираються бурлаки, котрі готові працювати майже задарма. Так тривало кілька років, господар, який, до речі, має вищу торговельну освіту, проявив кмітливість, і ферма перетворилася на комплекс, де нині утримують кількасот свиней та близько двохсот корів. Тут уже потрібно більше десятка працівників, а це — великі витрати на зарплату. Тож чоловік і додумався до такого. Згуртував наглядачів із числа бурлаків, котрі свого часу відбували покарання за дрібні злочини, і почалося полювання на людей. Відловлювали їх по-різному. Когось буцімто наймали на роботу, інших підбирали сплячими в стані алкогольного сп’яніння, а коли вже освоїли «кваліфікацію», то, зустрівши на шляху в безлюдному місці, почали силоміць вкидати в будку вантажівки, якою колись розвозили продукти. А там кричи не кричи — ніхто не почує...

Принцип відбору був простий — розпізнати «бомжа». А оскільки цією категорією тепер опікуються соціальні служби, то серед потенційних жертв обірванців не траплялося, а отже, й помилитися було не складно. Нині слідство встановило 14 потерпілих, кілька з яких потрапили в тенета людоловів суто випадково. Одного з них батько послав на село допомогти тітці прополоти город, і після теплого прощання зі щедрим застіллям він вийшов на дорогу й приглянувся «мисливцям», інший любив слухати розповіді про вільне життя і після роботи прийшов поспілкуватися з волоцюгами та й заснув, зморений сонцем і горілкою. Коли ж прокинувся в темній будці, то закричав від жаху, бо здалося, що потрапив у склеп. Уранці на фермі з ним провели «виховну» роботу, пояснивши, для чого він тут і що має робити, а після того, як відмовився задарма працювати, відлупцювали для годиться і вкинули в карцер. Але хлопця почали розшукувати після того, як батько звернувся в міліцію, тож хазяїн, дізнавшись про розголос, вирішив відпустити його на волю. Аби не розшифрувалося місцезнаходження «в’язниці», його знову вкинули в будку й відвезли туди, де взяли, пояснивши, щоб тримав язик за зубами.

Іншим неборакам так не поталанило, бо вони втратили всякий зв’язок із своїми родинами, а отже, й заступитися за них було нікому. А за найменшу провину їх нещадно карали. Як розповів слідчий з особливо важливих справ Євген Кусий, із чотирьох наглядачів особливою жорстокістю відзначався той, кого раби поміж себе називали Довгим або Афганцем. Він і справді свого часу пройшов через пекло війни, і щось там в його душі надломилося, тому й потрапив до в’язниці. Він ніколи не випускав з рук дерев’яної палиці, яку одного разу перебив на спині нещасного, коли той, перекриваючи дах, не втримав рівноваги й зачепив його шифериною... Любив розпускати руки й неодноразово засуджений парубійко на прізвисько Рудий. Що ж до решти двох, то вони в основному покрикували, підганяючи «ледарів». Інколи, щоб раби не забували хазяйської руки, їх пригощали стусанами і господар ферми та його дев’ятнадцятирічний син. Не особливо злобливо, а так, для порядку.

— Мене у цій історії вразила поведінка господаря, — каже Євген Олександрович. — Здавалося б, нормальна людина, успішний підприємець, а так морально опустився. І собі, й синові скалічив життя. А визнавати винним себе не хоче. Мовляв, мало не благодійністю займався, даючи бездомним дах над головою та роботу. Теж мені — санітар суспільства знайшовся!

У цій історії щасливого кінця не буде, бо в одних героїв продовжиться безпросвітне напівжебрацьке існування, а інших за скоєні злочини чекає тривале перебування за гратами. І все-таки хотілося б, щоб їхній сумний досвід послужив наукою тим, хто перед натиском життєвих негараздів сходить з обраного шляху, а ще більше — тим, хто в гонитві за наживою втрачає людське обличчя.

На знімку: знаряддя катування, вилучені правоохоронцями у господаря ферми.

Фото надано відділом зв’язків із громадськістю ГУ УМВС України в Запорізькій області.