145 років тому в Білорусії та Литві відбулися повстання за незалежність, люто придушені імперською владою

Вони почалися в січні 1863 року і були жорстоко розгромлені російськими військами восени того самого року. З 4500 повстанців 128 були покарані на смерть, а інші відправлені на каторгу в Сибір. Ще близько 13 тисяч чоловік влада переселила подалі від Білорусії.

Один з головних ватажків повстанців Кастусь Калиновський, який видав першу білоруську газету «Мужицька правда» білоруською мовою, був страчений у Вільні.

...Здавалося б, повстання 1863 року не має ніякого відношення до України. Адже білоруси переслідували свою мету, прагнули здобути свободу самостійно. Однак на Чернігівщині, виявляється, є люди, життя яких тісно пов’язане з подіями 145-річної давнини. А річ у тім, що в Менському повіті після вищезгаданих подій з’явилися... татарські хутори. Ще за правління Вітовта у Білорусії оселилися кілька тисяч ординців, які попросилися до нього на службу, бо мали проблеми зі своїми одновірцями. Вони впродовж століть зберігали родові традиції, звичаї. На новій батьківщині поселенці — колишні кочівники — добре господарювали. Багато з них стали шляхтичами. Татарські білоруси теж хотіли кращого життя, а тому підтримали повстанців. Ось так кільканадцять репресованих татарських родин опинилися на Чернігівщині та заснували хутори.

Про це б сьогодні ніхто вже й не знав, якби священик з Чернігова Євген Орда не зацікавився своїм родоводом, нетиповим українським прізвищем. Воно, очевидно, на його думку, означає належність до прибічників Орди-хана.

— У метричній книзі, — розповів він, — я знайшов такий запис про мого прапрадіда-предка — «казак православный из татарцев».

Коли священик копнув глибше, то знайшов навіть свій шляхетський герб. У ХVІІ — ХVІІІ століттях його предки були білоруськими шляхтичами. До речі, класик білоруської літератури Франциск Богушевич, можливо, не став би класиком, якби за участь у повстанні 1863 року його не заслали в Ніжин, де він закінчив знаменитий Ніжинський юридичний ліцей.

— На хуторах поселилися родини Орд, Карандаків, Малаїв, Василевичів, — далі оповідає протоієрей. — У мого діда Григорія, наприклад, було 14 сестер і один брат. За радянської влади хуторян зігнали в один населений пункт — село Лугове. Туди з’їхалися багато інших приїжджих, і скоро татарська кров дуже змішалася.

...Нині у невеличкому селі Лугове проживають переважно пенсіонери. Коли запитую про татар, на мене здивовано дивляться.

— Та які тут татари? — дивуються. — Тут усі свої...

Але розбалакуємося, і люди пригадують татарські прізвища.

— А он Орда іде! — кажуть.

Знайомимося з Ніною Іванівною.

Вона нічого не знає про своє татарське походження.

— А які прізвища були у вашому роду? — запитую.

— Маму звали Татарчук (!) Ганна Григорівна. Батька — Орда Іван Тимофійович.

— Вони були чорняві?

— Дід Григорій Григорович був темний такий...

Дізнаємося від неї про ще одну Орду, Ольгу Григорівну. Для неї наша оповідь про татарські корені — теж дивина.

— Жили, як усі люди, — оповідає. — Батько молився Богу і нас, малих дітей, привчав. Ніхто мені не розказував, що наші предки звідкілясь приїхали...

Де Татарчуки? Одні повмирали, а діти роз’їхалися. Карандаки переселилися у Крим. Багато Орд тепер живе у Чернігові, Березні та інших містах. Перші переселенці на Менщину не дуже хвалилися онукам тим, чим викликаний був їх переїзд з Білорусії. Як і в радянські часи люди не афішували, що багато з них були на примусових роботах в Німеччині, так і тодішні господарі, мабуть, приховували від дітей, за що їх покарала імперська влада. Тож нащадки білоруських повстанців вже нічого не знали про славне минуле своїх прадідів, які прагнули волі, кращого життя.

На знімку: у жилах мешканок Лугового Ніни Іванівни (ліворуч) та Ольги Григорівни тече кров білоруських татар.

Фото автора.