Цю фразу якось сказала моя сестра Людмила, учитель-методист, відмінник народної освіти з принизливо маленькою пенсією, коли я докоряла їй, що вона нічого не робить для того, щоб оформити групу інвалідності і цим трохи поліпшити якщо не фізичне здоров’я, те хоча б матеріальне становище. Адже в інвалідів є соціальні пільги.

«У мене немає здоров’я доводити, що я інвалід, і немає коштів, щоб за це посвідчення заплатити чималі гроші», — відповіла мені моя мудра старша сестра.

Тема інвалідності дуже актуальна, на кухнях її жваво обговорюють упереміш із суперечками, хто з політиків більше заслуговує на довіру. Втім, особисто для мене ця тема відкрилася десь два десятки років тому.

Пошуки справедливості

У лютому 1990 року телефонний дзвінок приніс страшну звістку: в мами — інсульт, до лікарні не взяли. Мовляв, безнадійна. Терміново вилітаю в Балхаш (Казахстан), де тоді жила мама (куди тільки не заносило вітром сталінських репресій колишніх в’язнів фашистського нацизму). Поруч із мамою були молодша сестра, котра встигла добратися з Якутії раніш за мене, та чуйна сусідка, яка мала ключ від квартири і викликала «швидку». Лікар заявив, що таких тяжких хворих не госпіталізують — літні інсультники не повинні займати дефіцитні ліжка неврологічного відділення: мовляв, усе одно не сьогодні—завтра помре. Це повідомлення мене приголомшило, і я негайно пішла до головного лікаря «швидкої», завідувача відділенням неврології.

Похід за пошуками справедливості приніс результат: маму госпіталізували, даючи зрозуміти, що все це дарма. Але ми з сестрою не втрачали надії. Цілий місяць чергували в палаті. І диво сталося. Мама залишилася жива всупереч прогнозам медиків.

Потрібно було їхати, але не могла купити квитки на найближчі рейси. Пішла до міськвиконкому до заступника голови, який пообіцяв допомогти. «Але ж вашій мамі квиток — за півціни, їй зобов’язані першу групу інвалідності надати. Добивайтеся», — сказав він. Й отут почалося найцікавіше: ніхто й не збирався надавати першу групу інвалідності ні нашій мамі, ні іншим лежачим інсультникам. Головний лікар та завідувач неврологічного відділення сказали, що одержати інвалідність практично неможливо.

— А кому ж тоді надають першу групу інвалідності?

— Це тільки в МСЕК знають, у них спеціальна інструкція є.

«Секретну» інструкцію мені показали тільки тоді, коли я пред’явила журналістське посвідчення і пообіцяла про все розповісти на сторінках газети «Казахстанська правда». Уже потім у відвертій розмові голова Медико-соціальної експертної комісії (МСЕК) скаржилася, як їй важко живеться, як вище начальство карає її, позбавляє премій, коли МСЕК надає групу інвалідності УСІМ, хто має на це право. (Адже їх дуже багато!)

— Але ви не хвилюйтеся, — сказала мені вона, — завтра ми оглянемо вашу маму і зробимо все, як належить. (А до цього стверджувала, що першу групу їй можуть надати тільки через шість місяців після інсульту. Мовляв, півроку дається на реабілітацію. Змовчавши, що це стосується не пенсіонерів, а лише осіб працездатного віку).

Важкий переліт мама перенесла мужньо і, усупереч прогнозам лікарів, прожила після цього ще три з половиною роки.

Хочеш одержати інвалідність — плати

Удруге із проблемою встановлення групи інвалідності я зіткнулася, випадково познайомивши в одному з українських сіл з жінкою похилого віку, в якої чоловік — ветеран Великої Вітчизняної війни — протягом кількох років був прикутий до ліжка.

— А чому ж ви не займалися оформленням йому групи інвалідності? — запитую.

— Лікар сказала, що йому не треба, в нього, мовляв, і так пільги є: адже чоловік — фронтовик.

Ми довго розмовляли з убитою горем жінкою, я порадила їй, як потрібно діяти. І через місяць її чоловікові таки дали першу групу інвалідності, а разом із нею і всі пільги, що належали інваліду-фронтовику.

А потім — Лариса. Після візиту до онкологічного центру подруга приречено повідомила, що в неї рак молочної залози останньої стадії. Через кілька днів її терміново прооперували. Відвідуючи подругу в лікарні, запитала, яку дадуть їй групу інвалідності.

— Ніхто про це мені нічого не казав, — відповіла вона.

— Але, наскільки я знаю, онкологічним хворим мають надавати, як мінімум, другу групу інвалідності (не могла ж я їй сказати «безнадійним»).

— Поки що нічого не знаю, після виписки, після «хімії», коли стан здоров’я трохи поліпшиться, займуся цим.

І вона заплатила гроші за другу групу інвалідності. А через чотири місяці її не стало. Лариса працювала, до речі, бухгалтером у лікарні. Так! І для «своєї» не зробили винятку, взявши гроші за групу інвалідності, що належала їй за законом! Узяли, знаючи, що в неї остання стадія раку і жити їй залишилося дуже мало.

У родича моїх друзів, пенсіонера, виявився такий само невтішний діагноз. Спільними зусиллями вдалося побороти чиновницьку бюрократичну машину, три роки тому він одержав посвідчення інваліда другої групи і відповідні пільги. І, дякувати Богові, й дотепер живий...

Лікар-рентгенолог одного з українських санаторіїв розповідала мені, з якими приниженнями їй довелося зіткнутися, коли вона вирішила звернутися до МСЕК. І це при тому, що вона — медик, і в неї була яскраво виражена фізична вада: через уроджені дефекти розвитку одна нога була коротша за другу на 20(!) сантиметрів.

Та й мені групу інвалідності довелося домагатися. Щоправда, з меншими труднощами — досвід відповідний був, хоча принизливих процедур і тяжкого гіпертонічного кризу уникнути, звичайно, не вдалося.

Альтернатива — лікування

На жаль, стан української медицини жахаючий. Принизливо низька зарплата медиків не може сприяти їхній старанності в підвищенні кваліфікації, виконанні службового обов’язку. Вони, медики, теж не живуть, а виживають. Лікарні фінансуються на 30—40 відсотків від необхідного. Де вже тут вилікувати і вилікуватися! От і зростає в Україні інвалідизація населення. Хоча більшості українських інвалідів, якби жили вони на ситому Заході, абсолютно точно повернули б здоров’я. А ми можемо тільки зітхати і тисячу разів повторювати, що світлі голови та вмілі руки наших талановитих лікарів теж здатні на дива, дайте їм тільки добре оснащені лікувальні корпуси, сучасні техніку та медикаменти і, звичайно, пристойну зарплату, щоб не було спокуси заглядати в кишеню хворого. А коли швидко здоров’я повернути не виходить, то хоч соціальні пільги одержати б по інвалідності.

Світлана КАЛИНОВСЬКА, інвалід війни другої групи.

Р. S. Усі описані історії відбувалися в різних населених пунктах Казахстану та України.