Чи може один із найпоширеніших сурогатів стати золотою жилою для аграріїв

Для початку спробуйте відгадати загадку: чого ми їмо найбільше? Звичайно, у кожного свій раціон: хто налягає на картоплю, хто — на шматок м’яса, кому до вподоби каша, а кому — молоко... Не секрет, що значною мірою раціон залежить від вмісту гаманця. Але є продукт, на гачок до якого потрапляємо ми всі, незалежно від смаків та статків. Важко знайти страву, в якій би не містилась ... соя. Це саме вона робить ковбасу дешевою, а згущенку — несмачною, м’ясо — штучним, а майонез — густим...

Простіше навести перелік харчів без сої, ніж тих, де вона становить основу. Соя стала тим замінником, котрий відсунув на задній план безліч продуктів із таким омріяним означенням «натуральний». За такого масового вжитку, здавалося б, виробник сої нарешті натрапив на ту золоту жилу, яка даватиме вічний прибуток. Але чи справді це так?

Серед культур, які ще досі, незважаючи на вже доволі пізні строки, дозбирують на окремих полях, залишилась і соя. Хоча рослина ця традиційно південна і любить довгі сонячні дні, проте і на Поділлі росте непогано, а головне — не висипається із стручка від негоди, як це буває з горохом та ріпаком. Якщо додати, що соя не потребує великих матеріальних та трудових затрат під час вирощування, а вартість її залишається однією з найвищих серед інших продуктів землеробства, можна було б припустити: вона стане культурою номер один для аграріїв.

Справді, останніми роками площі під соєю помітно зросли. Ще кілька років тому на всю область її засівали не більш як на трьох-чотирьох тисячах гектарів. Тоді соя була переважно технічною культурою, і займались нею в тих господарствах, де мали великі тваринницькі ферми. Соєве молоко давало відмінні результати у разі вирощування молодняку худоби.

Втім, масове скорочення поголів’я худоби змусило багато господарств просто забути про сою. Але і така ситуація тривала недовго. Вже торік в області засівали 11 тисяч гектарів. Цієї ж осені врожай збирали з рекордних площ — 27 тисяч гектарів. І якщо середня врожайність становила близько 14 центнерів з гектара, то в окремих господарствах вона була вдвічі вища. Є райони, де сою сіяли більш як на чотирьох тисячах гектарів, а такими обсягами може похвалитись аж ніяк не кожна культура.

Якщо врахувати, що ціни на сою коливались від трьох до шести тисяч гривень за тонну, то соя мала б принести непогані прибутки господарствам. Однак це лише припущення.

Насправді картина з реалізацією сої практично така сама, як і з більшістю культур. Затишшя на аграрних ринках змушує керівників господарств продавати її за мінімальними цінами. Та й при таких розкладах багато охочих купити її не знайдеш. Бо потужних підприємств, котрі спеціалізувались би на переробці саме цієї культури, в області немає. Чи не єдине місце, де можна придбати свіжоприготовані соєві сир, молоко, різні напівфабрикати — магазин «Союшка» в обласному центрі, власники якого і виготовляють все це.

Для харчової промисловості краю соєвий урожай теж виявився не по зубах. Уперше за багато років ця галузь переживає спад виробництва. За даними обласного управління статистики, протягом дев’яти місяців більш як на третину скоротилось консервне виробництво, майже на десять відсотків менше виробили м’ясних та молочних продуктів. А це означає, що і сої, як складової багатьох цих продуктів, переробляли та споживали менше. Тож ажіотажу на соєвому ринку не було.

Господарства чекають кращих часів і пропозицій від покупців. Але чи настануть вони? До всіх цих загальних проблем у сої додалась ще одна специфічна: споживач, наляканий генно-модифікованими продуктами, перестав довіряти сої.

В області в один голос твердять: модифікованої сої на полях немає. Але нерідко такі твердження спираються лише на чесне слово продавця насіння. Бо провести складний аналіз, котрий засвідчив би зміни генів, не те що в районах, а навіть в обласному центрі не може ніхто. Дехто, щоправда, використовує прості дідівські методи. Агрономи швидко підмітили, що немодифікована соя боїться гербіцидів. Отож замість того, щоб проводити дороговартісні аналізи, в господарствах придумали висівати невеличкі пробні ділянки. Як тільки на них з’являються сходи, їх обробляють гербіцидами. Якщо соя одразу «горить» — значить, можна сіяти, генних змін у ній немає.

Лише нинішньої осені, після спеціального розпорядження Мінагрополітики, було відібрано зразки практично з усіх полів, де збирали врожай, і направлено на обстеження до спеціальної столичної лабораторії. Отримані аналізи зможуть нарешті підтвердити, що соя з хмельницьких полів — дійсно «справжня». А до тих пір вона залишатиметься загадкою і для самих аграріїв, і для переробників та споживачів.

Невизначеність долі модифікованих продуктів значною мірою позначається на тому, чи сіятимуть сою господарства і чи купуватимуть її переробники. І доти, доки кожен агроном не зможе сам пересвідчитись, яке насіння він кладе в землю, соя залишатиметься наче в тіні, аби не привертати до себе зайвий раз уваги перевіряльників.

Хмельницька область.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.